ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР МАСИК:«ЖИВОПИС – ЦЕ ПЕРЕПЛАВКА ЖИТТЄВИХ ТРАГЕДІЙ В РАДІСТЬ БУТТЯ»
Я часто замислююсь: що то є за диво художник? Як із мертвих фарб на чистому тлі полотна виникає життя. Неповторне, як доля окремої людини, як її очі, думки і почуття. Чому один і той самий краєвид, камінь або квітка у різних художників такі різні, ніби у дерев, каменів, квітів є мінливий характер, а в середині б'ється живе серце?

Ще нерідко буває: чим складніша доля митця, тим він цікавіший, тим більше його твори пройняті оптимізмом.
Художник Олександр Масик (післявоєнна дитина) переплавив драматизм своєї долі в надію, світло, радість, які буяють на його полотнах-роздумах. На них чимало трепетних річок, морів, гір, лісів — усього того, що уособлюють плин, прагнення, переборення і... умиротворення від того, що світ прекрасний.
Пан Масик — нащадок запорізьких козаків (родовід простежено до сотника Батуринського куреня Максима Масика), його батько — заслужений художник України Володимир Масик, що виріс у колі тринадцяти рідних і названих братів й сестер, під час Великої Вітчизняної війни буквально воскрес із мертвих.
Нині майстра знає не вузьке коло прихильників і колег, Олександр Володимирович спізнав слави та визнання за життя, він став модним художником, тож отримати замовлення у нього непросто. Для нього немає теми, яка б викликала труднощі у виконанні. Історичні полотна, гуцульські мотиви, вишукані натюрморти, портрети, київські, конотопські й кримські пейзажі складають творчий арсенал О. Масика.
Він був одним із перших, хто, не замислюючись про наслідки, прибув до Чорнобиля. Цикл його робіт, що віддзеркалює жахливу катастрофу, був створений у 400 м від палаючого реактора. Малював, сидячи на пожежній машині.
У творчому доробку митця дві всесоюзні, 33 республіканських, 19 персональних і міжнародних виставок. Він брав участь у понад 50 тематичних вернісажах як в Україні, так і за кордоном. Географія його виставкової діяльності — Болгарія, Греція, Ізраїль, США, Польща, Китай. Роботи представлені у відомих галереях Нью-Йорка, Колорадо-Спрінгс, Туссоні, Лос-Анджелесі.
Як людина громадська, Масик завжди створює коло прихильників образотворчого мистецтва, влаштовує «круглі столи», прес-конференції, зустрічі з творчою молоддю, майстер-класи.
Має два хобі: захоплюється байдарками, регулярно штурмує водні простори України і возить групи художників-початківців на пленери до Криму.
— Олександре Володимировичу, зробіть самооцінку. В чому полягає «родзинка» художника Олександра Масика?
— По-перше, довго вибираю мотиви і досконало володію композицією. Спочатку точно викреслюю-прибираю «попадання», які, приміром, фотоапарат фіксує, а вони не потрібні, по-друге, намагаюсь правдиво відобразити колорит певного пейзажу, не роблю якісь штучні небеса, скажімо вохристі, малюю, як є, хоча все творчо обробляю уявою і фантазією.
— Нещодавно знайома галеристка повернулася з Німеччини, каже, що там засилля абстракціонізму-модернізму. Ви, судячи з Ваших картин пройшли шлях від соцреалізму до реалізму-імпресіонізму. Чому, на Ваш погляд, на Заході переважає дивна жага до якихось яскравих плям, знаків, символів, а ми таки тяжіємо до реалістичного живопису?
— Я чимало подорожував, був в Америці, Китаї, Європі, й увесь час потрапляв на хороші виставки. Приміром, у місті Денвері (центр США) побував на виставці штату Колорадо. Коли туди йшов, думав, що там теж буде багато абстракціонізму, конструкцій-символів, а побачив віртуозні дохідливі реалістичні роботи. Лишень 5–6 відсотків був презентований абстракціонізм-модернізм.
Я цікавився, що купують люди: здебільшого реалістичні, правдиві роботи. В США я влаштував п'ять виставок, американці купували пейзажні роботи, притаманні їхнім краєвидам, наприклад, я привіз карпатські пейзажі, враховуючи смаки української діаспори, але, виявилося, їм потрібне вже своє, бо вони там прижилися. В мене придбали роботи, які я там написав, а також карпатські пейзажі, на яких не було хаток і церков, тобто жодної прив'язки до українського, а були краєвиди, що нагадують гори Колорадо.
Живопис в Америці, до речі, дорогий і затребуваний етюд розміром сорок на п'ятдесят сантиметрів коштує 1-2 тисячі доларів. Коли я малював на вулиці, до мене підходили американці, запитували, скільки коштує, я казав: «Тисяча» — і вони купували, як кажуть, по «гарячих слідах».
У Китаї тяжіють до європейського мистецтва, хоча багато свого, національного: вони віртуозно малюють на рисовому папері гори, метеликів, бамбук, драконів тощо, але дедалі більше переходять на європейську техніку.
— Що в Європі?
— У Європі загалом теж не в пошані «каляки-маляки». У Франції живе галеристка Світлана Варшакова, колишня москвичка, заміжня за французьким архітектором. Коли від'їжджала в 70-х роках, то в СРСР модним був авангард. Це були закордонні віяння, бо з іноземних журналів черпали, перемальовували і думали, що це — справжнє мистецтво. Варшакова скупила багато російського авангарду і мала змогу провести до Франції. У Парижі влаштувала виставку, а французи купили з того авангарду лише одну роботу. Вони, мабуть, вже наїлися того. Варшакова приїхала знову в Москву, накупила в Ізмайлівському парку купу реалістичних робіт, більш-менш не кичевих, а художніх, адже вона мистецтвознавець і знається на цьому. Привезла до Франції, розкупили все. Потім вона зметикувала, що картини дорого переправляти через кордон і розмитнювати, отож почала привозити художників до себе. Житлова площа дозволяла, сад чудовий. Працюйте. І художники галерничали на неї за принципом вичавлених лимонів. Світлані особливо подобалися реалістичні й колористичні українські художники. Вона наймала лише тих, хто швидко працює. Видавала полотно, фарби, етюдники, ставила сама натюрморти, сама позувала оголену натуру. Ці роботи продавала на аукціонах «Сотбі» в Британії. Їх за чималі гроші розметали, хоча художникам вона платила по сто доларів за картину. За день вони мусили зробити по одній роботі. Якщо не встигали, Варшакова фотографувала певний натюрморт із необхідних точок й видавала «винуватцям» фотографії, ті ночами доробляли, аби вкластися в «норму». Коли художники побачили каталог своїх робіт і ціни, то підняли бунт, покинули роботодавицю, поїхали. Але життя в Союзі, згодом у незалежних республіках було набагато гірше, замовлень — катма, Варшакова вперто викликала майстрів і вони поверталися до Франції. У Києві є художник Володимир Бєльський, він щороку їздить до Франції, привозить розкішні каталоги, в яких дуже гарні картини.
— Розкажіть про Ваш останній вояж до США?
— Зробити виставку в Америці мене запросила галерея, розташована у Моніто-Спрінгс. У тих місцях колись проходила зимова Олімпіада. Там зимовий курорт, є своя мінеральна вода, мальовниче місто на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря в горах. Я був пізньої осені, взимку, у мене весь час боліли зуби, кажуть, від висоти, з незвички; всі жителі, що тільки-но туди перебираються, на це страждають, поки не адаптуються.
Цікаво, що галерея розташована по колу, а в центрі — майстерні всіх видів образотворчих мистецтв: живопис, графіка, скульптура, кераміка, мультиплікація. На стінах коридору вздовж майстерень експонуються роботи, але ці стіни скляні, й всі мають змогу побачити, як художник творить, навіть постукати у двері, зайти до митця, поцікавитися, як він працює. От якби у нас у Спілці художників України зробити такі майстерні.
— Ваш батько Володимир Ілліч — заслужений художник України. Як усе починалось у нього і у Вас?
— Тато народився 1917 року в Дніпропетровську. В пошуках роботи його батьки осіли в Конотопі, сім'я була багатодітна — тринадцятеро дітей: шість своїх, решта прийомні: підібрані сироти після громадянської війни. Згодом батько з трьома братами навчався у відомій художній студії Олександра Гофмана, випускника Санкт-Петербурзької художньої Академії. В 1937 році брати вступили до художнього училища в Дніпропетровську. Після його закінчення батько вступив до Харківського художнього інституту. Провчився чотири місяці і забрали на військову службу в Москву. Там батько відвідував студію Грекова. Зробив величезну кількість начерків армійського життя олівцем, пером і тушшю, у нього накопичилося чотири грубезні альбоми з хорошим крейдованим папером, заповнені малюнками. Та почалась війна, солдатів із дерев'яними гвинтівками (справжніми були лише штики) кинули під Москвою в бій. Батько отримав поранення і потрапив до московського госпіталю, очолюваного відомим хірургом — професором Миколою Бурденком.
Приблизно в той час німці брали Воронеж, де жила родина Петра Рєпіна, брата художника Іллі Рєпіна. Це вже історія моєї мами. Дві сестри, старша Зінаїда і молодша 14-річна Любов — моя майбутня мати працювали у військовому шпиталі. Якось, повертаючись додому, дівчата не побачили свого будинку, на його місці була велика вирва від авіабомби, всі рідні загинули. На згарищі мама знайшла рєпінські пензлі, що відрізнялися довжелезними дерев'яними держаками (Ілля Рєпін малював картини на великій відстані, напевно, через специфіку зору) і взяла з собою як пам'ять про своїх батьків, про родину Рєпіних.
Шпиталь, перед тим як фашисти захопили Воронеж, переїхав у Москву, злився зі шпиталем Бурденка. Старша сестра в інше місце потрапила, а маленьку 14-річну дівчинку 1941 року удочерив Бурденко, вона стала членом його сім'ї.
Поранений батько потрапив саме в бурденківський шпиталь, але там ще й зір втратив: лежав біля вікна, неподалік авіабомба вибухнула і скло посипалось йому в очі, він три місяці не бачив. Тоненька дівчина, падчерка Бурденка вигодувала його з ложечки. Батько одужав і був направлений в офіцерське училище у місто Владимир. За три місяці його закінчив, став молодшим лейтенантом і свій офіцерський атестат (грошове забезпечення) перевів цій дівчинці (оскільки батьки були уже під німцями), вони почали листуватися. На фронті батька призначили заступником командира кулеметної роти. Полк кинули на Орловсько-Курську дугу. Під Орлом у житньому полі батько прийняв командування ротою (командира вбили) і руками керував боєм. Німецький снайпер поцілив йому в ліву руку, потім у праву. Батько став голосом давати команди, і снайпер влучив би в серце, якби куля не потрапила в товстий блокнот, куди він записував улюблені вірші — Алігер, Симонова, Друніної. Куля, дещо змінивши напрямок, пройшла біля серця і остаточно перебила ліву руку. Батько знепритомнів і три доби пролежав на полі бою у житі. Дівчинці Любі, котрій виповнилося шістнадцять, послали «похоронку». Одержавши її, вона від переживань захворіла. Проте доля невдовзі знову звела маму з батьком. Він потрапив до Саранського шпиталю в Мордовії, де його теж оточили турботою. Тут батько написав картину «Приїзд саранських артистів у шпиталь» (вона перебуває в Саранському музеї), намалював чимало акварельних етюдів. Його перевезли в Москву до закладу Бурденка, де він знову зустрівся з моєю мамою, вона й підняла його на ноги. Згодом вони одружилися. Весілля було в квартирі Бурденка. Той подарував батькові олійні фарби, відвів у бік і сказав, що у мами почався туберкульоз у важкій формі, тому вона не зможе народити, поспівчував.
Після звільнення Києва батько продовжив навчання в Художньому інституті, мати працювала в шпиталі. 1947 року вона поїхала народжувати в Конотоп (на периферії у родичів можна було якось прохарчуватися). Та через два з половиною роки матері не стало.
Батько, закінчивши інститут, забрав мене до Києва, одержав восьмиметрову кімнатку на Артема, 32. Будинок був у аварійному стані, в ньому ми прожили до 1953 року. Тато одружився, народився мій молодший брат Дмитро. Метрику мою переробили, аби я не знав, що мене виховує не рідна мати. Коли я приїжджав до Конотопа, то фотографії моєї мами, які висіли у бабусі, знімали, ховали в шухляду, щоб не травмувати мене.
— Малювати Ви почали в Конотопі?
— Авжеж. Мені було два з половиною роки, коли батько-студент приїхав на літню практику. В садку писав портрети своїх братів і сестер, щоб потім звітувати в інституті. Я знайшов патичка, біля воза поставив позувати хлопчика-однолітка і, вибираючи з дерев'яного колеса дьоготь, «розмалював» його. Це була моя перша спроба боді-арту. Свого друга я показав бабусі, але оточуючі негативно поставилися до мого «твору», мене відшмагали, а хлопця довго відмивали гасом. Згодом мені дали папір, олівці, я почав малювати. По півроку перебував у дитячих протитуберкульозних закладах, остерігалися, що в мене може спадково передатись хвороба, але, слава Богові, все обійшлося. В санаторіях я чимало малював, брав участь у міжнародних конкурсах, в Індії виборов перше місце.
У той час до Республіканської художньої школи імені Т. Шевченка приймали після четвертого класу звичайної школи. Я сам відніс туди документи, добре склав іспити. Після п'ятого класу одержав перший приз за літню практику, мене сфотографували для газети «Зірка». (Через роки, коли я працював у цій газеті художнім редактором, старий фотограф Паламарчук показав мені це фото). Згодом у Художній школі одержував чимало призів, премій, і першим номером закінчив її 1965 року. На літню практику ми їздили до затишного, мальовничого Чорнобиля, гадки не маючи, в що він колись перетвориться.
Уже дорослим їздив до Чорнобиля у творчі відрядження від ЦК комсомолу, малював робітників, пейзажі, будівництво, відкриття другого, третього, четвертого блоків. Згадую, як мені після запуску четвертого блоку сказали: «Ти останній, за ким зачиняються двері реакторного залу, нога людини туди ніколи в світі більше не ступить». Так обумовлено технологією.
Моя виставка після вибуху АЕС назавжди залишилася в Прип'яті в кінотеатрі «Прометей», зникли всі роботи, які я там писав. Потім, коли будували місто Славутич, я жив на пароплавах із ліквідаторами у дніпровій затоці, що називається Зелений мис, згодом у селищі Лісовому, два тижні у Чорнобилі. Малював і робив виставки.
Уночі з пожежної машини намалював будівництво саркофагу. Малюнок пастеллю зробив на чорному папері, адже треба було швидко відтворити зловісний нічний пейзаж.
Проте чорнобильського посвідчення я не взяв, мені було соромно його брати, бо ліквідатори працювали, а я їх малював. Хоча, може, через ті події я втратив око, лікарі кажуть, що потрапила якась радіоактивна смітинка-порошинка і глаукома «з'їла» одне око.
— Я просто вражений...
— Ви знаєте, коли художники дивляться на краєвид, то вони, щоб впіймати перспективу, кольорову гаму, примружують одне око, а мені не треба примружувати (сміється). Колеги кажуть, що я став відчувати колорит навіть краще, ніж раніше.
— Ніколи б не подумав, що художникові, виявляться, достатньо одного ока, щоб малювати такі соковиті, вражаюче об'ємні, життєствердні роботи.
— Дещо страждає моя рибалка, яку я люблю, бо мені важко влучити у вушко на гачкові лесою і зав'язати її. А з іншими проблемами можу впоратись не гірше за інших.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»