ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ПРИНИЖЕННЯ В ЗАКОНІ
Інцидент, що стався між Юрієм Луценком і Леонідом Черновецьким, окрім усього іншого, має один важливий аспект — він повинен укотре привернути увагу фахівців й громадськості до однієї «чорної дірки» вітчизняної криміналістики. Мається на увазі те, як реагують правоохоронні органи на злочини, котрі зазвичай кваліфікуються за ст. 125 Кримінального кодексу України — умисне нанесення легких тілесних ушкоджень.

Удар в обличчя — ще не хуліганство
Стаття 125 ККУ складається з двох частин. Перша стосується поранень, що мають незначні скороминущі наслідки тривалістю не більше шести днів, як то садно чи синець. Таке карається штрафом до 850 гривень або громадськими роботами на строк до 200 годин, або виправними роботами до одного року. У другій частині йдеться про ушкодження, котрі спричинили короткочасний розлад здоров’я тривалістю понад шість днів, але не більш ніж три тижні. За це, крім громадських і виправних робіт, передбачений арешт на строк до шести місяців.
За якою частиною кваліфікувати злочин (першою чи другою) залежить від висновків судово-медичної експертизи. Причому лікарі пишуть його не як кому заманеться, а відповідно до Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17.01.1995 р. № 6.
На умисне нанесення легких тілесних ушкоджень схожі такі злочини, як побої та мордування, котрі кваліфікуються ст. 126 того ж кодексу. Поряд з іншим у її першій частині згадується, зокрема, умисне завдання удару, який не спричинив тілесних ушкоджень, але викликав фізичну біль. Втім, карається він так само, як заподіяння саден і синців: 850 грн штрафу або громадські чи виправні роботи.
Слід зауважити, що ні умисні легкі тілесні ушкодження, ні умисне завдавання удару не слід плутати з іншим протиправним діянням — дрібним хуліганством. Хуліган може нікого не бити — лише нецензурно лаятися у громадському місці чи образливо чіплятися до громадян, а його вже можна на 15 діб відправити за ґрати згідно зі ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення. А тут, бач, ударив людину, залишив їй синці й садна — і за це лише штраф чи роботи. Чому така різниця? Тому що хуліган посягає на весь громадський порядок загалом, а не на конкретну людину.
Статті 125 і 126 придумані спеціально для випадків, коли зловмисник не є хуліганом і потерпілого вдарив лише після того, як між ними виникла сварка, хоча б через те, що один одному наступив на ногу. Іноді буває, що в цьому конфлікті важко знайти винного, а тому заподіяння легкого тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання навіть не тягне за собою кримінальної відповідальності. В законі, щоправда, про це нічого не сказано, але про це сказано в Науково-практичному коментарі до кримінального кодексу України, котрий був розроблений фахівцями Національної юридичної академії України, і яким у своїй роботі керуються судді, слідчі та інші правоохоронці.
А ось що таке стан сильного душевного хвилювання, сказано і в законі, й постановах Пленуму Верховного Cуду України. Його причиною може бути, зокрема, тяжка образа з боку потерпілого, тобто його явно непристойна поведінка, що особливо принижувала гідність та ганьбила честь. Тож для того щоб в законний спосіб уникнути кримінальної відповідальності за удар кулаком в обличчя, треба переконати суддю, що потерпілий справді принижував чи ганьбив тебе. Тут багато що залежить від красномовства підсудного чи його адвоката, але це ще не та «чорна дірка», про яку мовилось вище. Люди переважно скаржаться не на те, як правоохоронці кваліфікують удар в обличчя, а як під час розбирання їх «футболять» з однієї установи до іншої. Говорячи мовою фахівців, проблема в особливостях процесуального провадження за цими статтями.

Митарства побитого потерпілого
Річ у тім, що нанесення удару чи легких тілесних ушкоджень належать до тієї нечастої групи злочинів, за якими кримінальну справу порушують не інакше як за скаргою потерпілого, котрий під час судового процесу сам (а не прокурор замість нього) підтримує звинувачення. Про це сказано у ст. 27 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК).
Такий принцип у юриспруденції ще називають приватним обвинуваченням. Якщо, скажімо, у вас поцупили гаманець з однією тисячею гривень, і сищики одразу спіймали злодія «на гарячому», його можуть посадити навіть коли ви, як потерпілий, категорично відмовитесь писати заяву про крадіжку — правоохоронці мають право порушувати кримінальну справу і без заяви потерпілого. А от якщо вас ударили в обличчя, то справу можна порушувати лише тоді, коли ви згодні написати скаргу.
Наступний момент, оговорений у тій же статті КПК, полягає у тому, що слідство за такими злочинами не провадиться, а кримінальну справу по них порушує лише суд. Від цього моменту починаються митарства побитого потерпілого по різних правоохоронних установах. Звичайна логіка підказує, що коли кримінальну справу порушує тільки суд, найкраще звертатися безпосередньо до суду. Тут ми потрапимо до першої пастки.
Згідно з вимогами ст. 251 КПК скарга потерпілого має відповідати певним вимогам, яких він часто фізично не може дотримати.
По-перше, вона повинна складатися з описової й резолютивної частини, однак мало хто з нас розуміє значення цих слів; по-друге, потерпілий має надати відомості про особу кривдника, а це, щонайменше, прізвище, ім’я, по батькові, рік народження та домашня адреса. Інформація на кшталт того, що «мене побив Вася з водокачки», суд не влаштує. По-третє, заявник має у своїй скарзі зазначити статтю Кримінального кодексу, якою передбачається відповідальність за вчинений кривдником злочин, але більшість наших співгромадян раніше ніколи в житті не тримала в руках ніякого кодексу.
Якщо ці вимоги не будуть дотримані, суддя із чистою совістю залишає скаргу без розгляду та повертає її заявникові. Погодьтесь, цікава дилема, з одного боку, за ст. 97 КПК суддя (так само як прокурор, слідчий чи дільничний інспектор міліції) зобов’язаний прийняти заяву про вчинений злочин, а з іншого — відповідно до ст. 251 того ж кодексу має право повернути її без розгляду. Велика різниця для потерпілого: не візьмуть його скаргу чи візьмуть і нічого по ній не зроблять.
Утім, це ще не найстрашніше. Якщо ви прийдете зі своєю заявою до суду, дівчата з канцелярії, не забиваючи вашу голову зайвими премудрощами, доступно пояснять, що вам її спочатку треба подати. Зовні не відмовляючись її прийняти, вони все одно зроблять так, що відвідувач зрозуміє, що йти все-таки краще за названою ними адресою.
А вже там відбувається найцікавіше. В райвідділі міліції заяву приймуть без зволікань і добросовісно проведуть усі заходи щодо її перевірки. Передовсім заявникові дадуть направлення на безкоштовне проходження судово-медичної експертизи. Потім встановлять особу зловмисника. Якщо потерпілий правильно зазначить, де він працює, живе чи де його можна знайти, це для міліціонера не проблема. Можуть також опитати свідків, якщо вони були. Проте результат цієї роботи виявиться для заявника неочікуваним. Навіть якщо експертиза виявить легкі тілесні ушкодження, і навіть коли зловмисник чесно зізнається, що він справді бив потерпілого, інспектор міліції винесе постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутністю складу злочину, хоча всі складові злочину будуть детально викладені в описовій частині його постанови.

Дурниця чи хитрий маневр?
Для багатьох, у тому числі фахівців з правознавства, це — загадка. Щоб розгадати її, слід ще раз уважно перечитати ст. 97 КПК України. Там, зокрема, сказано, що за заявою про злочин орган дізнання (тобто райвідділ міліції) зобов’язаний протягом десяти днів ухвалити одне з таких рішень: порушити кримінальну справу; відмовити в порушенні кримінальної справи; надіслати заяву або повідомлення за належністю.
Порушити кримінальну справу інспектор не може, оскільки за такими статтями, як ми знаємо, її порушує лише суддя. Правильний вихід — послати заяву з усіма матеріалами із перевірки до місцевого суду, і нехай суддя чинить з нею згідно із законом. Потерпілий, мовляв, людина далека від криміналістики і написати скаргу не вміє, зате я замість нього усі папери зібрав і все, що треба, написав. Так ні! Інспектор замість цього правильного й логічного рішення ухвалює інше — неправильне і нелогічне: в порушенні кримінальної справи відмовити. Начальник райвідділу, як керівник органу дізнання, своїм підписом це неправильне рішення затверджує.
Щоправда, слід віддати належне міліціонерам: повідомляючи заявника у письмовому вигляді про результати перевірки його заяви, вони завжди дописують фразу приблизно такого змісту: «В разі незгоди з ухваленим рішенням ви можете звернутися до суду». Якщо комусь випадало нещастя звертатися з подібними заявами, ви обов’язково чули від працівників міліції, що ми, мовляв, маємо повне право в порушенні кримінальної справи відмовити, зате ви маєте повне право звернутися до суду в порядку приватного звинувачення.
Найсмішніше у цій ситуації те, що міліціонери — від дільничного інспектора і до начальника райвідділу свято вірять у неправду, яку кажуть. Бо те, що вони називають «приватним звинуваченням», є нічим іншим, як оскарженням у суді постанови про відмову в порушенні кримінальної справи згідно зі ст. 2361 КПК України.
Якщо невдоволений потерпілий все-таки звернеться до суду, то йому там доведеться писати не ще одну скаргу на зловмисника, котрий його побив, а скаргу на постанову органу дізнання. Тоді суддя витребує матеріали відмовної справи і, якщо знаходить для цього підстави, скасовує постанову про відмову в порушенні кримінальної справи і постановляє її порушити. Сам же її потім розглядає, не передоручаючи це слідчому.
Те, що робить в цьому разі орган дізнання, тобто міліція, на перший погляд — дурниця, спрямована на те, аби познущатися з людей, котрих і так образили та скривдили. Насправді це хитрий маневр, мета якого — «відсікти» від судів більшість заявників, інакше суди були б завалені подібними справами. А так, поки мине десять днів на перевірку, поки пошта донесе заявникові відповідь у письмовій формі — дивись, він уже й охолоне, заспокоїться і не піде далі по інстанціях шукати справедливості.
Міліціонерові за неправильно винесену постанову жодне дисциплінарне стягнення не загрожує, якщо він провів перевірку якісно і у визначений законом термін. Головне, мовляв, що факти зібрані правильно, а те, що з них зроблено неправильні висновки — нічого страшного. Зрештою, знайдеться кому виправити помилку рядового інспектора, якщо, звичайно, заявник трапиться аж надто настирливий.
Така ганебна практика зневаги правоохоронців до людей давно стала неписаним законом, що передається міліціонерами від покоління до покоління. Крім того, цей звичай ґрунтується на чиїйсь вказівці згори. Про це свідчить показовий випадок. Майже рік тому на спільній колегії керівництва МВС і Генеральної прокуратури, котру проводили Василь Цушко та Олександр Медведько, тему ст. 125 ККУ порушив тодішній начальник УМВС в Донецькій області Михайло Клюєв. «Люди не хочуть розуміти, чому їх з одного державного органу посилають до іншого, чому вони мають платити сто гривень за послуги адвоката, який правильно напише за них скаргу до суду»,— обурювався він. Тож якщо цій проблемі не можна було дати раду навіть на рівні керівника міліції області, значить, негласна вказівка надходила з високої інстанції.
Нині, щоправда, Михайло Клюєв не працює начальником донецької міліції. Зате він працює першим заступником міністра внутрішніх справ, а коли врахувати те, що нині чинний міністр базової фахової підготовки не має, то в таких суто професійних міліцейських питаннях генерал Клюєв має грати першу скрипку. Тож йому карти в руки.
Останній момент, котрий може стосуватися тих, з кого ми починали — з Луценка і Черновецького. У кожному правилі, як відомо, є винятки, і в нашому випадку воно є теж. Згідно зі ст. 27 Кримінально-процесуального кодексу України з приводу легких тілесних ушкоджень кримінальна справа порушується лише судом, а слідство не провадиться взагалі, що створює незручності для пересічних громадян. Проте цією самою статтею передбачений випадок, коли органи прокуратури все-таки порушують справу і ведуть слідство — це тоді, коли справа має особливе громадське значення. Чи має таке значення бійка між мером і міністром, якраз і має вирішити прокуратура Києва.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ХРОНІКА ПРИГОД

назад »»»