ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЗВИЧАЇ
ОСІНЬ — ВЕСІЛЬНА ПОРА
Це свято, що славить кохання й молодість. Це одна з найсвітліших, найрадісніших сторінок життя. В Україні традиційний період початку сільських весіль настає з приходом великого православного свята Покрови Пресвятої Богородиці, що припадає на 14 жовтня. Здавна існує грайлива дівоча приказка: «Покрівочко, покрий мені голівочку, хоч шатами, хоч ганчіркою, щоб не зосталася дівкою». Навіть природа сприяє цьому звичаю, якою б сльотавою не була осінь, а після Покрови буде хоч кілька погожих теплих днів.

Яким же воно було і які особливості весілля, спробуємо подивитись в минуле — у звичаї та обряди народу. Колись українське весілля влаштовували у маленьких хатах, де вміщалася вся родина. Хоча люди були неписьменні й небагаті, але душею щедрі. Вони знали й передавали від покоління до покоління традиції, звичаї та обряди. Кожне родинне, а також календарне свято не схоже одне на одне, мало свій колорит. Найпоетичнішим і найбагатшим виходило весілля, а пісня супроводжувала весь обряд. Весільних мелодій було чимало, тому весілля сприймалось як народна опера. Грали троїсті музики, серця сповнювались радістю і щастям створення нової сім’ї, красою та величністю події.
Коли ж ставали до шлюбу? Надходив час, коли дівчині треба думати про заміжжя, а хлопцеві — про одруження: коли юнакові минало 18, а дівчині — 16, то батьки думали про їхнє одруження. Вважалося, що хлопцеві пора одружуватись з 18 до 22 років, а дівчині — від 16 до 20. Навіть примовка була: «До 20 років батьки женять, до 25 — самі одружуються, до 30 — люди женять, а далі 40 — сам чорт не одружить». Старого парубка дівчата не дуже шанували, а дівчину називали «літня дівка». Їй доводилося сидіти вдома й виконувати будь-яку роботу, сподіваючись, що хтось її візьме.
Звичай дозволяв женитися й виходити заміж до 50 років, а хто мав більше років, тому одружуватися було сором перед людьми і гріх перед Богом. Коли сім’я була велика і бідна, то не чекали, щоб за чергою видавати дочок заміж. За народним звичаєм, хлопець має брати дівчину, а вдівець — удову. Шлюб до четвертого ступеня кревного свояцтва заборонявся.
Під час вибору судженої економічний розрахунок відігравав не останню роль — бідної дівчини багатий хлопець, звичайно, не брав. Коли таке траплялося, то рідня його соромила.
Уся весільна обрядовість українців підрозділяється на такі дії: запрошення на весілля, приготування особливих хліба і вінків, розплітання коси нареченої, прощання з дівоцтвом, вінчання, саджання молодих за весільним столом (де сидять жених із нареченою), розподіл короваю, заміна дівочого вінка жіночим головним убором і, нарешті, переїзд нареченої з посагом у помешкання чоловіка. Всі згадані обрядові дії традиційно відбувались в оселі нареченої, що є важливою ознакою весілля.
Особливо цікаво проходило сватання, що вирізнялося своїм колоритом. У старости вибирали спритних, моторних і поважних людей. Якщо пропозиція приймалася, старости обмінювалися з батьками хлібом, ставили випивку, наречена перев’язувала старостів вишиваними рушниками, а судженого — хусткою. У разі відмови дівчина виносила гарбуз. Після сватання родичі дівчини знайомились із родиною парубка, побутом.
Одна з найважливіших складових частин весілля — заручини. Напередодні весілля до нареченої приходили подружки вити гільце: гілка сосни або плодового дерева, пишно оздоблена квітами, стрічками, калиною, букетиками колосків. Її вставляли у спеціально спечений хліб, який на весіллі стояв посеред столу. Разом із гільцем виготовляли маленьку квітку або маленький віночок, який старша дружка пришивала молодому до шапки.
Для українського весілля особливо характерний коровайний обряд. Пекти його запрошували лише жінок, що були одруженими вперше і жили з чоловіками у злагоді. Вірили, що це забезпечить добробут і молодій сім’ї. Коровай — спеціально випечений хліб, великий, гарно прибраний шишками, голубками та іншими фігурками з тіста. Його розрізали на шматочки і роздавали присутнім.
За народним етикетом, запрошеним на весілля треба відповідно поводитися. Потрібно прийти з подарунками, а хрещені батьки ще й з хлібом-калачем чи короваєм. У хаті або на подвір’ї вітали весільних батьків. Заміжні жінки (свашки) співали пісень, які коментували кожне весільне дійство; свати — одружені чоловіки — допомагали господарю порядкувати за столом; дружки (подруги молодої) прибирали її до шлюбу. А бояри прикрашали коней, на яких їхав весільний поїзд, підбадьорювали нареченого, жартували з дружками та пильно стежили, щоб не вкрали наречену. Коли наставав час обдаровувати молодих, то кожен гість, вручаючи подарунок, виголошував побажання.
Однією з особливостей весільної обрядовості українців було ритуальне гуляння ряжених на другий день весілля. Гості розгулювали з піснями по селу. Через тиждень у будинку батьків молодої збиралися близькі родичі. Приходили туди і молоді на уклін батькам. Це було завершальним етапом весільного обряду.

Ганна ІВАНОВА
також у паперовій версії читайте:

• І НА ВУЛИЦІ ШЕФА БУВАЄ СВЯТО

назад »»»