ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
НЕЗАБУТНІЙ У ЛЕГЕНДАХ ПРО ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ
Понад 40 років тому на екрани вийшов культовий фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського, головну роль в якому зіграв Іван Миколайчук. Як пам’ять про кінострічку та чудового актора, котрого, на жаль, немає серед нас, у селі Дземброня (Івано-Франківська область), де проходили основні зйомки «Тіней...», встановлено й освячено хрест.

Злет білого птаха
Іван змалку полюбив Карпати: народився і виріс у тих краях (село Чортория, що на Буковині). Зніматись у кіно почав з першого курсу навчання в Київському театральному інституті імені І. Карпенка-Карого. А вже на другому курсі фігурував одразу у двох фільмах: «Сон» (у ролі Тараса Шевченка) та в «Тінях забутих предків». У цьому — якийсь знак долі. Іванова дружина Марія згадує, що перші дві книги, котрі вона подарувала своєму коханому до заміжжя, були «Кобзар» та «Тіні забутих предків».
То був час розквіту українського поетичного кіно. Іван Миколайчук став його невід’ємною частиною. Зрештою, й кіносвіт тоді жив проникливими, людяними стрічками Антоніоні, Фелліні, Куросави... Недарма «Тіні...» з Миколайчуком тріумфально пройшли світом, завоювали 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них 24 — гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннесса.
Проте «зоряна хвороба» не торкнулась актора. Він залишався щедрим душею і серцем, заводієм у компаніях, а в його однокімнатній квартирі на Жилянській у Києві збирався цвіт тодішньої української інтелігенції — Параджанов, Якутович, Павличко, Леонід Биков та інші.
Я мав щастя бути особисто знайомим із Миколайчуком, коли жив у Івано-Франківську. Тутешній письменник Степан Пушик, з котрим я у молоді роки працював у газеті «Прикарпатська правда», мене познайомив з Миколайчуком. Я не раз бував у Карпатах, де проходили зйомки «Тіней...», «Білого птаха з чорною ознакою», інших кінострічок. Так, кожен знімальний день «Тіней...» починався з вибору карпатської «натури». Параджанов щоразу нагадував акторам, що ми «знімаємо історію душевного і емоційного стану героїв», тому не визнавав дрібниць. І навіть параджановський «відділ технічного контролю» в особі сторічної баби Олени, до якої водили нарядженого артиста на «затвердження в кадр», не міг знайти недоліків. Коли до неї вперше привели Миколайчука, Параджанов спробував пожартувати: «Мамо Олено, погляньте — це Довбуш. Схожий»? Баба Олена розгнівалась: «Довбуш кульгавий і горбатий, а в нього добрі очі...»
У перервах між зйомками Миколайчук не раз бував у Івано-Франківську, Коломиї, Косові, Верховині, де зустрічався з глядачами. Розкажу про одну таку зустріч. Іван, котрого добре знали краяни як привабливого чоловіка з довгою чуприною, неждано-негадано вийшов на сцену підстриженим майже «під нуль». Зала принишкла, а потім посипались запитання і одне з найперших: «Де, Іване, поділась Ваша шевелюра?» Миколайчук, ніяковіючи, відповів: «Режисери, що хочуть, те і роблять з нами, акторами, але не біда — швидко нова виросте...» Раптом на сцену вибіг молодий горянин із новою крисанею (гуцульський капелюх), оздобленою едельвейсом і подарував її артистові. Іван обійняв легеня, надів крисаню і мовив, звертаючись до зали: «Бережіть, люди, едельвейс, нашу карпатську квітку-святиню...»
Можливо, не всі знають, що едельвейс росте на стрімких гірських урвищах. Дістати його не так просто, треба мати неабиякі альпіністські навички (гуцули майже всі альпіністи, змалку бродять по горах). Карпатські легені, перед тим як освідчитись коханій дівчині, обов’язково мають подарувати їй едельвейс, як свідчення вірності й відваги, а другу квітку чіпляють на своїй крисані, як ознаку, що він заручений з обраницею. Гуцули зривають едельвейси обережно, аби не пошкодити паростки нового суцвіття, і лише дві квітки — не більше! Така традиція передається в Карпатах від покоління до покоління. Проте останнім часом «дикі» туристи, любителі поживитись за рахунок природи, рвуть едельвейси оберемками, з корінням, торгують ними на ринках. Тому диво-квітка опинилась на межі знищення. Тож недарма Миколайчук просив краян захистити едельвейс від варварів.

«Стихійне диво»
Після «Тіней...» він знімався в «Анничці», «Камінному хресті», «Білому птахові з чорною ознакою»... Загалом доля послала Іванові 34 ролі у фільмах, переважна більшість яких увійшла до золотого фону українського кіно. Він пропускав їх крізь своє серце, оздобив притаманними лише йому барвами.
Параджанов так відгукувався про актора: «Я не знаю більш народного генія, як Миколайчук...» А Лариса Кадочникова, партнерка Івана по «Тінях...» говорила: «Миколайчук від природи гуцул, справжнє стихійне диво... Якраз в його особі вдалось розкрити головну думку повісті Коцюбинського — протиставлення натуральності й гармонічності життя людини в природі світові темних звичаїв та інстинктів... Миколайчук у душі був аристократом, швидко розвивався, твердо стояв на землі й був сильною людиною, а в «Тінях...», гадаю, зіграв самого себе...»
У кожній ролі Іван був іншим, безпомилково вгадувався його особливий дух і цілісність натури, був філософом у кіно, все робив сам, обходився без дублерів. Кіно для нього було життям... Коли він розмовляв із американськими астронавтами, які висадились на Місяць, ті відповідали на його запитання щиро і просто.
На зйомках у Болгарії, згадує режисер Георгій Стоянов, Миколайчук познайомився з Жаном-Полем Бельмондо, котрий прийшов на майданчик, спостерігав, як працює Іван. А після зйомок запросив його до бару. Акторам запропонували перекладача, на що Бельмондо зауважив: «Якщо двом артистам, аби зрозуміти один одного, потрібен хтось третій, то акторська справа нічого не варта».
Миколайчук пишався тим, що був українцем, не соромився розмовляти рідною мовою, нікому не підігрував і ні під кого не підлаштовувався. Світ для нього починався з рідної Буковини, Карпат. Про американські джинси говорив: «Джинсів не було б, якби американці не вкрали в нас наші карпатські гачі (штани)...»

У лабетах системи
Своїм принципам і поглядам він ніколи не поступався, навіть тоді, коли кожне його слово доносилось у високі інстанції, кожен його твір розглядався в ЦК партії, кожен сценарій (він ще мав неабиякі здібності сценариста і режисера) прискіпливо вивчали. Так, на сценарій «Білий птах з чорною ознакою» з’явилось зауваження: «Идеализирует и романтиризует бандеровское движение». На це Іван відповів: «Якби не було цих зауважень, я б не знав, куди мені йти і що робити. Так я відразу бачу «больові точки» і знаю, що писати і грати...» У «Білому птахові...» Миколайчук визначив для себе роль Ореста, але йому заборонили в ній зніматись. Розуміли, що народний месник Орест у виконанні видатного актора стане надто виразним... Одначе задля того, аби хоч трохи торкнутись нашої минувшини, Миколайчук погодився.
Він багато терпів заради кіно. Коли йому запропонували знятись у фільмі «Пропала грамота», погодився, бо побачив у сценарії глибинну українську тему, яку не розгледіли керівники кіностудії імені О. Довженка. Борис Івченко висунув вимогу: він візьметься за стрічку лише разом із Миколайчуком. Картину калічили, але все ж у ній залишився Іванів талант і «божа іскра», притаманна йому.
На початку 70-х Миколайчукові ролі негласно потрапляють у «надто націоналістичні». Після акції протесту представників київської інтелігенції на прем’єрі «Тіней...» фільм оголосили «неблагонадійним» і зняли з прокату, а за авторами, передовсім Миколайчуком, встановили нагляд. Пізніше вдалось, нарешті, добитися дозволу на зйомки «Вавілона-ХХ» — стрічки, що стала режисерським дебютом Миколайчука і, поряд з «Тінями...», вважається другою вершиною його творчості. Фільму, котрий повертав глядачеві поетичне кіно і був чимось набагато глибшим, ніж просто філософською притчею про життя і смерть. Сценарій до нього Іван написав за три доби.
Система так і не випустила звитяжця зі своїх лабет. «Згоріла душа»,— якось він зізнався своєму другові, акторові І. Гаврилюку. Згоріла, на велику прикрість, надто рано, у 46 літ. Коли не стало Івана Миколайчука, нарешті, йому присудили премію імені Тараса Шевченка за фільми, у тому числі «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою».

Віталій СТЕГНІЙ
також у паперовій версії читайте:

• ЛЬВІВСЬКА КНИЖКОВА МІСТЕРІЯ У ФРАГМЕНТАХ

назад »»»