ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СІМ'Я
НЕ ПРОСИЛИ СЕБЕ НАРОДЖУВАТИ
«Оце тільки й пожила нормальним життям, поки дочка була студенткою,— жалілася колезі ще доволі приваблива жінка.— Не мала спокою, як вона була малою. Замучили постійні хвороби і лікарняні. Потім почалася школа — нові проблеми. Оскільки донька була дитиною сором'язливою і забудькуватою, часто втрапляла в халепи. Полегшено зітхнула, коли Тетянка стала студенткою. Навчалася залюбки. Закінчивши університет, вона вийшла заміж.

Та, як то кажуть, щастя було недовгим. Коли народився онук Сашко, я зрозуміла, що мушу все починати спочатку. Хлопчик ріс хворобливим, потребував постійного нагляду. Про дитсадок довелося забути. Тетяна вийшла на роботу, а онука тихенько переправили до мене. Хочу допомогти дітям, але розумію, що спокійного життя не бачити. Обсіли постійні турботи...»

«Моє життя не склалося,— вважає 40-річний Володимир.— Спочатку в нас з дружиною все було добре, але згодом ми перестали розуміти одне одного. Хлопці-школярі ростуть невихованими, грубіянять. Дружина стверджує, що то через мою неувагу до них. Мені ж видається, що то вона їм забагато дозволяє. Та й робота перестала приносити задоволення. Оскільки вважаюся непоганим фахівцем, колеги були впевнені, що стану начальником департаменту. Та раптом, як сніг на голову, впала звістка: керівником призначено зовсім сторонню людину. Згодом з'ясувалося, що то був чийсь родич (у нас без цього не можна), але суті то вже не міняло. Отакий подарунок одержав я на своє 40-річчя. Почуваюся аутсайдером у цьому житті...»

Не розминутися із щастям
Погодьтеся, зізнання цих людей не є чимось дивним. Так чи інакше, але з подібними ситуаціями ми всі колись стикалися. Справді, як не поспівчувати жінці, яка виростила дочку (виконала свій обов'язок), але не почувається щасливою? Як не зрозуміти чоловіка, якому невдачна кар'єра псує життя?
«Кожна людина народжується для щастя,— переконана психолог Людмила Шамрай.— От тільки часто не знаємо, що то таке і як стати щасливим».
Пригадуєте хрестоматійне: «Щастя — це коли тебе розуміють»? А й справді, якщо замислитися: як часто ми не помічаємо, що саме сьогодні ми були по-справжньому щасливими.
Вдалий робочий день, успіхи дитини в школі,— і ось вже на нашому обличчі сяє усмішка, яка зігріває рідних. Дивна річ: дітей вчать рахувати і писати без помилок, тільки ніде не вчать будувати стосунки з оточенням так, щоб не псувати життя ані собі, ані людям. Мені можуть заперечити: у школах запроваджено навчальні курси з етики (зокрема, з християнської), от тільки діти від того кращими не стали. А звідки воно візьметься, якщо зерна добра потрапляють у непідготовлений ґрунт? Таким ґрунтом має стати родина, де закладаються основи духовності. Отже, нікому з нас не завадить обізнаність з «психологічною абеткою», яка допоможе уникнути багатьох помилок і навчить гармонійних стосунків з оточенням. Як вікові психологічні особливості впливають на стосунки з навколишнім світом? Зупинимося на цьому детальніше.

Котлета від Піфагора
Ще Гіппократ дійшов висновку, що людина змінюється раз на сім років. За його теорією, людина стає дорослою, проживши тричі по сім років.
У школі Піфагора учні навчалися цілих 15 років (тож хай втішаться школярики, яким граніт науки гризти 12 літ). Протягом перших п'яти учні Піфагора тільки слухали свого вчителя. Наступні п'ять років Піфагор спілкувався з ними крізь ширму. І тільки потім учням дозволялося ставити питання. Навіщо ж було так ускладнювати життя? — поцікавиться наш сучасник. Виявляється, у давнину з величезною повагою ставилися до періодів психологічного змужніння людини.
Психіка дитини є надто уразливою, щоб чинити над нею насильство — і про це знали за часів Піфагора. Не менш оригінальним було і заохочення — у школі Піфагора найкращих учнів преміювали смачною котлетою. За його теорією, період від народження до двадцяти років — це час становлення, весняного буяння. Настає час зрілості, коли людина зміцнюється духовно. А потім? А потім, як співається в пісні, «забіліли сніги, забіліли...». Здавалося, приморозком віє від цих слів. Віковий проміжок від 60 до 80 років називають зимою. От тільки все залежить від нашого ставлення до цієї пори року. Можна всю зиму просидіти в хаті, вкрившись теплим кожухом (чи пледом). А можна — насолоджуватися зимовими розвагами. Адже коли, як не зимою, покататися на лижах і ковзанах?

Чим корисна «криза середнього віку»
Отже, висновок перший: треба навчитися бути щасливим будь-якої пори року.
Психологи відзначають кризові періоди у житті кожної людини. Так, у 40-річному віці людина переосмислює своє життя. Так звана криза середнього віку є останнім періодом творчої реалізації особистості. Це на замітку тим, хто вважає себе ошуканим на своєму робочому місці. І навіть якщо вам здається, ніби кар'єра у вас не склалася, 40 років — найліпший час змінити своє життя на краще.
«Треба це зробити обов'язково,— радить Людмила Шамрай.— Важливо, щоб людина любила справу, якою займається. Є теорія про обмін енергією між митцем і тими, кому його творчість адресована. Письменники і художники творчо заряджаються, поглинаючи сонячну енергію. Це спонукає їх до нових творчих звершень. А є людина, яка карається на роботі, себе знищує. Щоденні стреси не лише пригальмовують інтелектуальні здібності. Вони роз'їдають людину зсередини — звідти і всі хвороби. Тож недарма кажуть: ніколи не пізно змінити своє життя. Інакше вже у 50-річному віці ризикуєте наразитися на інфаркт. Стародавні китайці розподілили життя на такі умовні періоди: до 20 років — молодість, від 20 до 30 — найліпше брати шлюб, від 20 до 40 — активно займатися кар'єрою. Від 40 до 50 — час пізнання власних помилок. Погодьтеся, для багатьох з нас визнати власні помилки є чи не найскладнішим. Одна річ — повчати інших, зовсім інша — спитати в себе: чи все гаразд у мене вдома? Чи вдалася моє життя?»
А коли — ні? Якщо не сталося так, як гадалося? Якщо діти виросли зовсім не такими, якими ми їх уявляли? Якщо не вдалося посісти вищу кар'єрну сходинку, ніж ту, що маємо? Що ж, треба вміти себе заспокоїти. Адже життя людини складається не лише з трудових звершень. Треба навчитися, каже Людмила Шамрай, жити в гармонії зі своїм внутрішнім світом. І тому так важливо, коли людина має захоплення. До речі, це не менш серйозно, ніж «справжня» робота. Іноді люди зневажливо відгукуються про хобі: нічого вартого уваги, так, забавка. А даремно! Одна дама на пенсії, яка розважалася тим, що шила для улюбленого песика комбінезончики, несподівано знайшла клієнтів, які охоче замовляли одяг для своїх чотириногих підопічних. А дружина бізнесмена, яка від нудьги почала вирощувати квіти, несподівано для себе перетворилася на бізнесвумен. Попит на її квіти був таким, що невдовзі вона відкрила власний салон... Життя часом доволі непередбачуване, тож варто шукати себе в інших сферах.
«Бажаним періодом», або часом, коли здійснюються бажання, китайці називають проміжок від 60 до 70 років. Це час, коли дорослі діти вже живуть окремо. Часто об'єктом наших заздрощів є літні подружжя, які охоче мандрують світом. На жаль, ця ідилія є далекою від нашої дійсності. Але є й серед нас чимало життєлюбів (у столичному Гідропарку навіть заснували клуб з аналогічною назвою), які знаходять радість у кожному прожитому дні. Усе залежить від внутрішньої готовності людини бути щасливою. І якщо закордонні мандри замінить садовий будиночок, а людина почуватиметься Семеренком, вирощуючи диво-фрукти, то в неї достатньо підстав вважати себе щасливою.

Родом з дитинства
Одному моєму знайомому колись у дитинстві заборонили спілкуватися з однокласницею. Мабуть, з висоти прожитих років батьки цього вже дорослого чоловіка не раз пошкодували про свій необдуманий вчинок. Коли їхній син зростав замкнутим і неговірким, спілкування з тим дівчам було для нього чи не єдиною втіхою. Що сталося того дня, сьогодні навряд чи хтось згадає. Як не второпають і того, як елементарна дитяча сварка (хто перший штовхнув) переросла у велику кривду на довгі роки. Хлопчина, щоправда, про свою образу скоро забув. І почав шукати шляхів примирення. А от — зась тобі, сказала йому мама. І ретельно почала відслідковувати його маршрут до школи, аби дорогою не зустрівся із тим капосним дівчиськом. Зрештою, мама своєї мети досягла, а от чи став від того щасливішим її син? Судіть самі: у свої 38 років він і досі парубкує. Звісно, жінок він ворогами не вважає, але так і не зустрів свою долю.
«Може, ніяк не забуде те своє шкільне кохання?» — бідкається мама. Тепер вона вже ні в що не втручається, нічого не забороняє. Наче непогано складається професійна кар'єра сина: він програміст, добре заробляє. А в душі — порожнеча. І — море вільного часу, який зовсім не приносить втіхи. В однолітків діти вже — школярі, тільки встигай скрізь. А у нього — все ніяк особисте життя не налагодиться. До чого ця історія? — запитає читач. Усе дуже просто: всі наші сумніви, негаразди — родом із дитинства. Яку «програму» ми «задамо» собі, так і змоделюємо своє доросле життя. У нашому минулому важливим є все: від перших днів життя до шкільного віку. Здавалося, лише лінивий не знає того, як важливо зростити дитину в любові і щасті. Такі діти почуваються щасливими від перших днів життя. Психологи стверджують, що люди, які в дитинстві не відчули родинного тепла, у майбутньому схильні до наркотиків і алкоголю. У процесі виховання немає дрібниць, тут усе важливо: як розвивалася дитина, хто був її друзями. Часто батьки стомлюються від нескінченних «чому?» своїх малюків. Відмахнувшись, вони дають зрозуміти дитині: запитаннями більше не турбувати. Дитина розуміє це по-своєму. Вона все одно знайде відповідь, от тільки навряд чи це сподобається дорослим. Часто навіть у молодших школярів найкращими порадниками стають не батьки, а друзі. Ви вже насторожилися і грізно запитуєте: «Хто батько цього хлопця?» Що ж, ваше хвилювання часто небезпідставне. Але категоричні заборони, сварки — шлях, який веде до прірви.
«Запросіть додому друзів сина чи доньки,— познайомтеся з ними,— пропонує психолог.— У дітей бракує життєвого досвіду, щоб розбиратися у людях по-дорослому. Мені довелося працювати із підлітком, який усе робив навпаки, в усьому наслідуючи свого товариша. Але мама зайняла правильну позицію: не забороняла, але вчасно давала поради. І одного дня син зізнався: «А ти, мамо, правду казала. Я розчарувався в Сашкові». Звісно, у житті часто буває набагато складніше, ніж ми цього хочемо. Іноді не все відразу виходить, а ми зневірюємося в собі».
І все ж варто пам'ятати: лише наша витримка, підтримка дитини дадуть змогу перебороти труднощі. Коли ми говоримо про довіру до дитини, це не означає, що дорослий перетворюється на спостерігача. Довіра теж буває різною. Коли малюк підкорює дитячу гірку, не поспішайте зняти його звідти негайно. Страхуйте дитину, але не забороняйте бути дослідником. На жаль, діти, не здатні долати труднощі, часто є пасивними в навчанні. Не розв'язується задача, багато помилок у вправі — і руки нашого школярика опускаються. А якщо в школі самі лише неприємності і погані оцінки — навіщо взагалі туди ходити? Частіше заохочуйте пасивних дітей до самостійної роботи. Іноді батьки не довіряють дітям грошей, тим часом як уміння розплатитися за покупку розвиває спостережливість і відповідальність. У дитинстві мій син любив сам розплачуватися за покупки. Він залюбки йшов зі мною на ринок, допомагав вибрати продукти. А потім, як справжній джентльмен, діставав гроші і розплачувався».
Мені пригадалася ще одна історія, схожа на ту, що її розповіла психолог Людмила Шамрай. Покупки ініціював батько, а син йому допомагав. Розплачуватися за покупки йому довіряли, а потім немов ненавмисно батько питав: «Подивись, у нас ще залишилися гроші? Давай купимо мамі букетик квітів...»
Чи треба сумніватися, яким виросте син у такій родині? Побільше б нам таких батьків і гарних синів та дочок.
...А щодо тих жінок, які почуваються молодими і не бажають присвячувати своє життя онукам, то спала на думку ще одна історія. Одна досить молода бабуся і дуже гарна жінка, на яку залишили онука, почувалася некомфортно. Це м'яко кажучи, а насправді вона весь час йому про це говорила. Хлопчина, вислухавши бабусю, не по-дитячому важко зітхнув: «Краще б мені було не народжуватися. Нікому я не потрібен...» Від несподіванки бабуся не могла вимовити й слова. «Треба було бачити його очі! Згусток болю!» — емоційно переповідала цей епізод знайомим. А висновок? Ми відповідальні за те, якими виростуть діти. Якими вони дорослими будуть. Як зустрінуть свою осінь і якими увійдуть у зимові дні... Вони ж і справді не просили себе народжувати...

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• ЧОГО НА ДЗЕРКАЛО КИВАТИ?..

назад »»»