ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
АНАТОЛІЙ МАТВІЙЧУК:«ДО СВОБОДИ ТРЕБА ДОТЯГТИСЬ ВІРОЮ І ЧИСТОЮ ДУШЕЮ»
Анатолій Матвійчук нагадує мені трудівника, котрий намагається збільшити добробут не за рахунок розширення посівних площ, а завдяки послідовній і вдячній праці на обраній ниві, яка органічно переходить у сад, далі — в ліс, потім — у річку й озеро, де колишеться Небо.

Цими угіддями він проходить як поет, композитор, співак. З року в рік принципово обстоює одні й ті самі речі — вічні цінності людства, і з огляду на нинішні реалії, виглядає білою вороною, ніби перебуваючи поза часом, що багатьма трактується так: бути сучасним — означає бути кон'юнктурним.
Анатолій Матвійчук є справжнім, він категорично не хоче змінювати свої погляди щодо таких понять як Віра, Надія, Любов, Світло, Пітьма. При тому цей майстер-творець безупинно розвивається, все глибше копає, а точніше сказати, все вище прозирає Небо.
Йому болить від того, що відбувається з Україною. Словоблуддя не тільки не сприймає, а й знає свій «секрет»: «Тільки хто злукавив — стережись, бо слова з'їдаються іржею. До свободи треба дотягтись Вірою і чистою Душею».
Естрадник Анатолій Матвійчук ополчився проти попси, тобто легковажності, фальші, сурогату, які безпардонно розмножуються-поширюються. Ось про що його поезія:

«Здригнулись —
І впали згори небеса.
Життя наше нині суцільна попса.
Нудотно-п'янка
І солодко-зваблива
Тече вона, ніби загусла олива,
По радіохвилях, по телеекранах,
Лягає бальзамом на струпах
і ранах.
Попса заповзає
У ніздрі і вуха,
Нехай начувається той, хто
не слуха.
Назавжди приречений ти
До відстою,
Якщо не захочеш дружити
з попсою.
І, схоже, що так обертаються
справи —
Попса вже не тільки музична
забава,
У теленовинах крутою юрбою
Тусуються гордо попсові герої.
Тут фотомоделі й тузи
Мельпомени,
Спортсмени, політики і бізнесмени.
Менти і маніяки, злочинці й повії,
Всміхаються, начебто втілені мрії,
Ідуть тріумфально, а десь
зверхотури
Летять їм під ноги зелені купюри.
І плеще у захваті благоговіння
Попсою попсоване покоління.
Будь проклята ти,
Знавісніла епоха,
За те, що так вміло випещуєш
лоха
І крутиш,
Не знаючи меж і кордонів,
Попсові рулетки
Своїх лохотронів...
Мій Боже,
Поглянь з висоти і спаси —
Мій човник
Пливе в океані попси.
Та тільки Байдужо мовчать
небеса.
А раптом і їх
Отруїла попса?!»

Одна з його шанувальниць електронною поштою надіслала Анатолію такі слова: «Ваша творчість — це особливе дихання душі. Ви ще раз довели, що на землі нема нічого кращого, складнішого, цікавішого і ціннішого, ніж людина».
А ось фрагмент з іншого послання: «Ваші вірші з книги «Сповідь» — глибокі та переконливі, вони спонукають думати, тренують духовні м'язи й водночас схиляють до ясності думки, чистоти серця, вищої дисципліни розуму та благородства характеру, які так рідко зустрічаються в нинішній час.
Бог обдарував Вас великим талантом — торкатися найтонших струн людської душі. Ви маєте дивовижне відчуття світу. Якби ж то кожен із нас міг визначитися у цьому світі, відверто запитавши себе: «Про що моя пісня?!».
— Пане Анатолію, в українському шоу-бізнесі й мистецтві склалась дивна ситуація: наші молоді співачки і співаки «кліпують», а народні артисти ніби зникли десь за горизонтом. У радянські часи артист був наче на долоні, про нього всі все знали, а тепер навіть зірки першої величини зблискують зрідка на збірних концертах, фестивалях і знову зникають з поля зору широкої публіки.
— Справді, ситуація складається таким чином, що є «зірки», а є артисти, причому титули в цьому контексті не важливі — суттєвим є ставлення до своєї праці: чи вона є ремеслом, відвертим зароблянням грошей, чи покликанням серця, особливою місією в цьому світі, котра є вельми відповідальною... Щодо того, куди нині «поховалися» представники української естради і що з ними відбувається, то це — болюче питання. Вони працюють, як і раніше. Тільки зникли з телеекранів. Для того щоб зрозуміти чому, треба озирнутися і подивитися на 15–16 років незалежності, котрі ми пройшли.
Як не парадоксально, в радянську епоху (про котру кажуть, що це — часи застою і нищення центром культур республік) українське мистецтво існувало на високому рівні. Творчі організації працювали продуктивно, в кожній філармонії (їх було близько двох десятків по всій Україні) діяли свої художні колективи: естрадні, хорові, танцювальні, фольклорні, етнографічні, оркестрові тощо. Регулярні звіти професійних і аматорських художніх колективів у столиці перетворювалися на незабутні фестивалі мистецького різнобарв'я, що презентували самобутню народну творчість у всіх жанрах. Це були, у більшості, справжні, а не «показушні» культурно-мистецькі свята.
Тепер костюми багатьох колись знаменитих колективів дотлівають в костюмерних філармоній, які ще нібито існують, а насправді животіють. Культура виявилася нікому не потрібною, на авансцену вийшли політика, бізнес, протиборство кланів, боротьба за владу і фінансові потоки...
— Здавалось би, зруйновано систему тоталітарної держави, Україна стала незалежною національною державою, але ми не стали більш вільними.
— Так, наша свобода уявна, ефемерна, ми опинилися в інших лещатах — у економічних, інформаційних, народ потрапив під жорна загарбницьких планів різних фінансово-політичних груп. Держава бездумно і знесилено дрейфує, перебуваючи в розбалансованому безконцептуальному стані. Дивно-цікавим є те, що набуток, який створили українські митці — документалісти, публіцисти, письменники, артисти в перші роки незалежності, працює і зараз. Візьміть хоча б документальні фільми про історію України та її персоналії (цикл «Невідома Україна»), котрі були створені в 1993–1996 роках і дотепер демонструються на телеекранах. Щоправда, для того, аби їх подивитися, ви не повинні лягати спати: деякі канали показують ці стрічки після третьої години ночі, коли нема ніяких комерційних інтересів. Я часто не сплю ночами, тому що мені хочеться подивитися щось суттєве про країну: її історію, культуру, видатних людей.
Склалася ситуація, коли в Україні немає України. Вона існує лишень в маленьких інформаційних і творчих резерваціях. Патріотично налаштовані митці намагаються нести в народ важливі речі своїми власними силами, інтелектом, душею. Та не існує жодного телевізійного каналу, який би займався культурно-мистецькою проблематикою української нації. Нема програм, які б могли дивитися громадяни, котрі справді вболівають за культурне і національне майбутнє держави.
Нас відірвали від звичних важливих тем: виховання молодого покоління, турботи про літніх людей, котрі прожили важке життя, ми не можемо думати і говорити про високі речі, бо приречені на щоденне нелегке заробляння на прожиття.
Життя людини зводиться до рівня фізичних потреб і матеріальних відносин. Рекламі віддали роль засобу, котрий зомбує. Нам навіюють, що без неї ніяк не можна обійтись («Якщо ви хочете дивитися цікаві програми, то дивіться рекламу»). Кожна реклама супроводжується певним слоганом у спонукальній формі, яка діє на психіку людини: «Відривайся на повну!», «Не дай своїй спразі засохнути», «Вийди за рамки!» і так далі. За цим стоїть заклик: руйнуй моральні устої! Зовсім уже символічна реклама: грає оркестр народних інструментів, потім виходить репер у камуфляжному одязі, відсуває оркестрантів і каже: «Світ змінився! Змінюйся, змінюйся!». Ось вам конкретні руйнівні накази. Той, хто опирається, буде відсторонений, хто зміниться, той виживе, але буде слухняним біороботом у руках людей, які під себе роблять цю державу. Проте така країна не здатна повноцінно існувати, в ній нема духу, віри, надії, любові, а, отже, імунітету.
З ранку до вечора чути голоси політиків та їхніх комунікаторів. Нині 20–30 осіб кочують по телеекранах: ледь встигаючи добігти з одного каналу на інший, вони зручно всідаються, витирають піт і говорять ті самі речі, які щойно казали на попередньому каналі. Якщо ви захочете сказати своє слово, вам, певніше за все, делікатно відмовлять.
Кілька місяців у мене лежить на полиці мій ювілейний концерт «Полустанок Любові-4», відзнятий у НП «Україна». У нього вкладено не лише чималі кошти, а й розум, душу, енергію багатьох талановитих людей. Я відвідав офіси комерційних телеканалів, та хоча б один із них вступив зі мною в перемовини. Просто з порога лунала відповідь: «Нас это не интересует! Нам это не нужно!»
Чому я, громадянин України, артист, котрий своєю працею чогось досяг у цьому житті, не можу достукатися до жодної медійної структури? Наразі усюди є неабияка охорона, виставлені редути, вільно не потрапиш у жодний кабінет. Від кого сховалися, панове, від мене, від таких, як я — може, від усього народу? Але вічно ховатися неможливо!
— Який вихід?
— Треба створювати свою українську систему засобів масової інформації. Мають бути національно свідомі, культурно незашорені люди, які б підходили до проблеми концептуально — в Секретаріаті Президента, у Верховній Раді, в Мінкульті, всюди, звідки можна впливати на процеси розвитку культури.
Культура — це фундамент. Якщо не будувати Україну в свідомості, а на цьому фундаменті не облаштовувати правильно стіни, дах, вікна, двері, то все зруйнується і поховає залишки нації, котра ще існує й тримається в країні.
— Я запитував багатьох знаних митців: «Чому ви не консолідуєтеся»? У відповідь отримував нечіткі розгублені фрази. Всі працюють-творять за принципом «Один у полі воїн». Безумовно, творчість — суто індивідуальна справа, але є ще громадянська позиція, яку найкраще обстоювати гуртом, інакше поле заросте кимось культивованими будяками.
— Здається, К. Станіславський сказав: «Не любите себя в искусстве. Любите искусство в себе». Можливо, ми надто любимо себе в мистецтві й не любимо мистецтво в собі. Мабуть, коли наші артисти починають говорити про те, що української пісні мало в ефірі, то мають на увазі передовсім себе.
Нещодавно в Національній раді з питань телебачення і радіомовлення зібралося близько десятка митців — народних артистів. Мені теж довелося там бути — композитор Олександр Злотник зателефонував: «Анатолію, приїжджай, має бути цікава нарада». Виявилося, що зібрали директорів-менеджерів Fm-радіостанцій, які не хочуть виконувати постанову про обов'язкові п'ятдесят відсотків національного продукту в ефірі. Я сказав, якщо інформаційна політика надалі безвідповідально складатиметься, то наші діти не знатимуть, що таке українська пісня і Україна. Відзначив, що у нас твориться інформаційний культурний геноцид стосовно корінної нації. Насамкінець деякі представники інформаційних агенцій подали інформацію у викривленому вигляді.
— Чому вони так зробили?
— Вони подали це так, ніби прийшли артисти пожалітися, що їх немає в інформаційному просторі. Ця інформація була поширена на весь світ агенцією УНІАН. Після чого мені телефонували мої друзі-колеги з Чикаго, Лондона, інших країн і з подивом-обуренням запитували: «Що за люди працюють у ваших інформаційних мережах? Як можна обзивати нафталіном чи динозаврами митців, котрі залишили помітний слід в українській культурі й вже є історією та гордістю». Ніхто не дозволить собі, приміром в англо-американській культурі, назвати Френка Сінатру, Тома Джонса чи Тіну Тернер й інших метрів нафталіном. А у нас якийсь непрофесійний журналіст дозволяє собі так зухвало висловитися і не бути покараним. Шкода, що ніхто з митців, котрі були названі в тій інформації як представники нафталіну, не подали на нього в суд. Тому що це — образа честі й гідності не просто звичайної людини, а творця, на якого, можливо, рівняється більшість українців у нашій державі.
— Що Вас вивищує над проблемами, буденністю, сумом?
— Бажання шукати живого спілкування. Працювати для людей і йти до них. Останнім часом в мене вийшли два компакт-диски пісень, дві книжки поезій — «Предтеча» і «Сповідь». На підтримку премії імені Андрія Малишка об'їздив всю Київщину, до речі, за сприяння колишнього губернатора Євгена Жовтяка, який усвідомив, що мистецтво треба нести в народ. У тридцяти містечках відбулись творчі зустрічі: я мав можливість читати поезію, співати пісні, спілкуватися з публікою. Бачив, як люди вникають в кожне слово, як їм не вистачає серйозних роздумів.
Я також займаюся педагогічною діяльністю: викладаю в Національному університеті культури і мистецтв на кафедрі шоу-бізнесу. Є певний досвід, цікаві напрацювання, якими треба ділитися з молодим поколінням. Захистив дисертацію. Отже, професійно розбираюсь в тому, що відбувається з українською піснею, як вона розвивається. Парадоксально, але в царські часи було видано велику кількість збірників українських пісень (щоправда, вони називалися «малоросійськими»), і це попри те, що українська культура не визнавалася і заборонялася численними указами.
Нині культуру монополізувала політика. Знову наближаються вибори, посилюється маніпуляція свідомістю, знову почнуть говорити, що одні артисти підтримують «таких» політиків, інші — «сяких». Одначе не артисти мають підтримувати політиків, а навпаки. Якщо партії йдуть на співпрацю з митцями, то мусять говорити інакше: «Наша партія і я маємо честь підтримати проект такий-то такого-то артиста». І все, жодного вимагання того, щоб цей артист агітував за когось. Якщо ви поважаєте людей інших професій, коли вважаєте, що, крім грошей, у цьому світі існує щось важливіше, то думайте над тим, до чого ви схиляєте людей.
В Одкровеннях Іоанна натрапив на цікаву річ. Здебільшого всі знають пророцтво щодо Чорнобильської трагедії. Але Іоанн серед інших пророцтв сповіщає, що засурмить п'ятий янгол і розчахнеться земля, вийдуть дим і вогонь, і вилетить сарана, і дано буде цій сарані мучити людей. Не вбивати, лише мучити. А князем над цією сараною буде поставлений володар на ім'я Авадон (єврейською мовою) або Аполіон (грецькою), тобто Аполлон — покровитель мистецтва!
Що ж ми бачимо нині? Відбувається демонізація мистецтва. Вилучається високий духовний зміст і вноситься елемент фізичної грубої природи: акцент робиться на фізичні процеси тіла, потворні збочення, на демонстрації (перепрошую!) геніталій, вивертах жахливих смаків. Це вбиває мистецтво, адже природа духовності позбавлена фізичної домінанти.
Що робити? Той, хто мислить, той зрозуміє; хто тупо споживає, до того навряд чи можна достукатись, але варто повторити: люди, хто думає весь час, хто не тільки дивиться, а й бачить, не лише слухає, а чує, той має можливість завжди сприймати живе слово в цій страшенній какофонії.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»