ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КОСМОНАВТИКА
ЗОРЯНИЙ ФОРПОСТ НА КРИМСЬКІЙ ЗЕМЛІ

За прохідною
На 18-му кілометрі від курортного міста дорога приводить до прохідної космічного центру. За нею — засаджена деревами і кущами територія його штабного осередку. Одразу за ним — перший з трьох майданчиків, де на відкритому рівному просторі височіють антенні та інші споруди. (Другий і третій майданчики центру знаходяться у кількох кілометрах у різні боки від першого).
Начальник центру Станіслав Малевинський та його перший заступник Сергій Гусєв ознайомили кореспондента «Демократичної України» з потенціалом і перспективами комплексу та основними сферами досліджень, виконуваних за його участю. Олександр Загорулько, Валерій Заховаєв та інші фахівці з різних підрозділів центру організували для журналіста цікаві й пізнавальні екскурсії численними об'єктами. Наша подорож почалась по багатогранному земному форпосту вітчизняної космонавтики з тамтешнього музею, де презентовано різні матеріали про більш як 47-річну історію колективу, який зробив свої перші кроки у далекому 1960-му, коли неподалік Євпаторії було створено ЦДКЗ — центр дальнього космічного зв'язку.
Така його тодішня назва свідчила про те, що об'єкти комплексу призначалися не лише для зв'язку зі штучними супутниками, які мали працювати на навколоземних орбітах (ближній космос), а й для виконання зв'язкових і командно-вимірювальних функцій щодо космічних апаратів, які в СРСР планувалося спрямовувати на значно більші відстані від нашої планети — до Місяця, Венери, Марса, а у перспективі, можливо, і далі.

Біля керма міжпланетних подорожей
У виборі місця для майбутнього комплексу на території тодішнього Союзу, основою якого мав стати так званий «Об'єкт МВ» (літера М у назві означала Марс, а В — Венеру), визначальну участь взяли академіки Сергій Корольов і Мстислав Келдиш. Першого з них у часи суперзасекреченості ракетно-космічної галузі в СРСР подавали у радянській пресі як анонімного «головного конструктора». А проти другого, хоч і був відомий як учений у галузі математики та механіки, а згодом президент Академії наук СРСР, діяло суворе табу на будь-яке згадування про те, що саме він є «головним теоретиком космонавтики». Природно-географічні, рельєфні, кліматичні та інші умови того району західного Криму було визнано, з огляду на завдання майбутнього комплексу, найоптимальнішими. Тож закипіла великомасштабна будова.
Спорудженням ЦДКЗ опікувалися не лише згадані корифеї, а й відомий астроном академік Віктор Амбарцумян, вчений у галузі радіотехніки та радіолокації академік Володимир Котельников, багато керівників і фахівців науково-дослідних інститутів, КБ, проектних організацій і промислових підприємств.
Тодішній Центр дальнього космічного зв'язку, за задумом його творців, складався з трьох основних командно-вимірювальних систем, одна з яких була передавальною, дві інших — приймальними. Аби вони під час свого функціонування не заважали одна одній, їх «рознесли» на кількакілометрову відстань на місцевості.
...Під час екскурсії по центру мені показали одну з головних складових згаданого «Об'єкта МВ» — потужний комплекс «Плутон», до якого входять дві величні антенні системи. У кожній з них — вісім «тарілок»-дзеркал діаметром по 16 метрів. Основами для такої вісімки антенних дзеркал (які, крім ваги у півтори тисячі тонн, відзначаються чималою «парусністю», а отже, мають витримувати натиск сильних вітрів) стали встановлені на залізобетонні фундаменти сталеві ферми залізничних мостів, а на них, у свою чергу, металеві корпуси списаних ВМФ підводних човнів. Для опорно-поворотних пристроїв, за допомогою яких обертаються ці антенні системи, було використано конструкції поворотних механізмів гарматних башт головного калібру одного з лінкорів, що відслужив своє.
Восени 1960-го було завершено спорудження найважливіших об'єктів Центру дальнього космічного зв'язку. Водночас налагоджували і вдосконалювали апаратуру, встановлену в підрозділах центру, готували та підвищували кваліфікацію персоналу, який мав працювати у ЦДКЗ. Це були у більшості офіцери різних технічних спеціальностей. Та й сам євпаторійський космічний центр на той час був закритою режимною «вч. N...», підпорядкованою Міністерству оборони.

Зв'язкові Гагаріна
На початку 1961 року ЦДКЗ був залучений до управління польотом запущеної з космодрому Байконур автоматичної міжпланетної станції «Венера-1». 12 квітня того ж таки 1961-го євпаторійський центр брав участь в забезпеченні радіозв'язку з космонавтом номер один Юрієм Гагаріним, який того дня зробив історичну подорож навколо Землі.
У подальшій біографії ЦДКЗ — участь в управлінні польотом запущеної в жовтні 1962-го автоматичної станції «Марс-1», яка згодом вийшла на навколомарсіанську орбіту. Протягом 1963–1965 рр. Центр здійснював управління космічними апаратами «Місяць», а у 1965-му — польотом автоматичних міжпланетних станцій «Венера-2» і «Венера-3». Наступного року ЦДКЗ керував автоматичними станціями «Місяць-9» і «Місяць-13» (вони зробили м'яку посадку на місячну поверхню й передали звідти панорамні знімки і дані про властивості ґрунтів), а у 1970-му — здійснював управління польотом автоматичної станції «Місяць-16» (пристрої якої взяли проби місячного ґрунту, котрий доставили на Землю).
1971–1975 рр. позначені плідною співпрацею Центру дальнього космічного зв'язку з колективом розташованого в Москві КБ, очолюваного головним конструктором, членом-кореспондентом АН СРСР Георгієм Бабакіним, під чиїм керівництвом створювалися самохідні автоматичні апарати-«місяцеходи». Фахівці цього КБ і євпаторійського ЦДКЗ управляли апаратами «Місяцехід-1» і «Місяцехід-2», які працювали понад рік і за цей час складним рельєфом місячної поверхні загалом проїхали 48 км. Від цих апаратів у ЦДКЗ було прийнято кілька десятків тисяч знімків із Місяця й близько 250 фототелевізійних панорам, а також сотні результатів аналізів місячних ґрунтів, здійснених бортовою апаратурою «місяцеходів».
Тривали й дослідження Марса: на Землю з автоматичних станцій серії «Марс» через ЦДКЗ передавалися характеристики атмосфери «червоної планети», фотознімки її поверхні. Тривали й експедиції до Венери. Зокрема, у 1967-му спускний апарат станції «Венера-4», перебуваючи у щільних шарах венеріанської атмосфери, протягом 1,5 години передавав дані про її склад і властивості. А у 1969 році на Землі було отримано дані глибокого зондування атмосфери Венери, проведені приладами автоматичних міжпланетних станцій «Венера-5» і «Венера-6».

Вслухаючись у Всесвіт
Починаючи з листопада 1967-го, впродовж восьми років євпаторійський центр, окрім інших своїх функцій, здійснював радіотелевізійний зв'язок з екіпажами пілотованих космічних кораблів і орбітальних станцій. На ці сеанси зв'язку до Криму неодноразово приїздили президент АН СРСР Мстислав Келдиш, начальник Центру підготовки космонавтів генерал Микола Каманін, керівники польотів, конструктори космічної техніки, а також космонавти — як ті, хто побував на навколоземних орбітах, так і ті, які тільки проходили передпольотну підготовку, водночас відпрацьовували практичні аспекти взаємодії з персоналом ЦДКЗ. У євпаторійському центрі під час ознайомлення з його об'єктами мені показали на одній з технічних споруд меморіальну дошку, напис на якій сповіщав, що з 1967-го до 1985-го там перебував командний пункт і група управління космічними апаратами «Союз», «Салют», «Алмаз» і що з листопада 1967-го до березня 1968-го в групі управління працював Юрій Гагарін.
У 1975-му для участі в ЕПАС — американсько-радянській експериментальній програмі «Аполлон»— «Союз» (під час якої космічні кораблі двох країн стикувалися на навколоземній орбіті) у ЦДКЗ було створено приймально-передавальний центр супутникового зв'язку.
...Разом із провідним фахівцем відділу громадських зв'язків Національного центру управління та випробувань космічних засобів Валерієм Заховаєвим ми поїхали з першого майданчика НЦУВКЗ на третій, що у кількох кілометрах західніше — майже біля самого берега Чорного моря. На цьому майданчику розташований радіотехнічний науково-дослідний комплекс «Квант-Д», основою якого є радіоастрономічний телескоп РТ-70. Хоча подібні радіотелескопи, крім цього, є ще в Росії, проте лише тут, у Криму, РТ-70 оснащений такою унікальною повноповоротною багатодіапазонною дводзеркальною приймально-передавальною системою, якої немає ніде більше в світі.
Я отримав змогу не лише оглянути РТ-70 із земної поверхні, а й побувати у самій антенній чаші. З будинку, в якому працюють різні технічні та інші служби комплексу, спеціальним переходом ми потрапили до приміщення, розташованого над фундаментною частиною антенної споруди. Звідти — де ліфтом, а де пішки, крутими металевими сходами,— піднялися нагору й нарешті, розчинивши чергові двері, опинилися всередині чаші антени. Там ще відчутніше, ніж із-зовні, осягаєш її великі розміри й особливо 70-метровий діаметр чаші, розуміючи складність роботи тих, хто в 1970-ті роки під загальним керівництвом головного конструктора радіотехнічних систем, члена-кореспондента АН СРСР Михайла Рязанського споруджували, оснащували, налагоджували й вводили в експлуатацію цей потужний комплекс. Він не лише забезпечував зв'язок і обмін інформацією з автоматичними міжпланетними станціями, що подорожували у межах Сонячної системи, і використовувався для радіолокації її планет, а й міг застосовуватися для дослідження значно віддаленіших об'єктів у Всесвіті. Приміром, у 1978 році за допомогою євпаторійського РТ-70 було прийнято від станції «Венера-12» дані спостережень за кометою Бредфілда. У 1980-му РТ-70 використовувався для вимірювань, проведених із великою точністю при радіолокації Меркурія, Венери та Марса. А у 1982 році цим радіотелескопом прийняли знімки поверхні Венери, отримані зі станції «Венера-13» і «Венера-16».

Повідомляє «Вега»
Наступною яскравою сторінкою у літописі діяльності РТ-70 стала його участь в реалізованому протягом 1984–1986 рр. космічному експерименті «Вега», назва якого є поєднанням перших складів двох слів і означала спрямованість програми на дослідження планети Венера (ВЕ) та комета Галлея (ГА). В євпаторійському ЦДКЗ за допомогою радіотелескопа РТ-70 тоді приймали наукову інформацію від міжпланетних станцій «Вега-1» і «Вега-2» та їхніх спускних апаратів, а також вимірювали і коригували траєкторії польоту цих станцій.
Варто зазначити, що тутешній унікальний радіотелескоп РТ-70 має не лише багату історію, а й нині працює на потреби науки, допомагаючи вирішувати її фундаментальні й прикладні завдання. Так, нещодавно мені довелося побувати на конференції з космічних досліджень, яка проходила у цьому центрі в Криму. Серед наукових повідомлень, котрі пролунали на засіданнях форуму, була й доповідь, спільно подана дев'ятьма установами кількох держав — чотирма українськими (Радіоастрономічним інститутом НАНУ, Національним космічним агентством, Національним центром управління та випробувань космічних засобів і Кримською астрофізичною обсерваторією), двома російськими (Інститутом прикладної математики РАН імені М. Келдиша і Науково-дослідним радіофізичним інститутом), Європейським центром космічних технологій і досліджень (розташованим у Нідерландах), італійським Інститутом радіоастрономії та Астрономічною обсерваторією Китайської Народної Республіки. У цій доповіді йшлося про проведені за міжнародною кооперацією протягом 1997–2005 років за допомогою радіотелескопів цих країн (у тому числі нашого РТ-70) експерименти щодо вимірювання параметрів різних космічних об'єктів, які перебувають на наддалеких відстанях від Землі.
Ці експерименти були спрямовані, зокрема, на уточнення засобами радіолокації параметрів руху одного з астероїдів (що позначається 2004ХР14), який наблизився на порівняно близьку (певна річ, за космічними мірками) відстань до нашої планети — 430 тисяч кілометрів, а також радіолокацію Місяця, Меркурія та різних штучних супутників Землі.
Про сьогоденні будні євпаторійського центру «ДУ» розповість у наступному випуску сторінки «Космонавтика».

Вадим ФЕЛЬДМАН Київ— Євпаторія Фото «Спейс-Інформ» і автора

також у паперовій версії читайте:

назад »»»