ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УВАГА: ДІТИ!
НА ОДНІЙ ЛАВІ: «НОРМАЛЬНІ» Й «ОСОБЛИВІ»
Останнім часом маємо бодай якийсь прорив у цій делікатній темі. В суспільстві з’являються паростки усвідомлення того, що всі ми — «нормальні» і «особливі» — маємо право на життя. Утім, проголосивши гуманне ставлення до людей з особливими потребами, потрібно втілювати у життя ці гуманні принципи. Та світові здорових часто-густо не до чужої біди.

Вирок чи помилка?
...Народився Дмитро — і спочатку нічого не віщувало біди. Труднощі з навчанням почалися, щойно Дмитрик став першокласником. На уроках він крутився дзигою, не міг запам’ятати домашнього завдання. А коли в класі почали вивчати англійську мову, життя його мами Тетяни перетворилося на суцільний жах. До пуття не опанувавши рідної мови, хлопчина ніяк не міг второпати англійського правопису. Учителька вичитувала малого школяра за неуважність, читала мораль розгубленій Тетяні. Шкільний психолог нічого путнього сказати не міг. Проблеми наростали, невстигаючого учня цькували успішні однокласники. «Знову Дмитро не хоче до школи йти,— жалілася Тетяна,— у класі над ним насміхаються, обзивають «бовдуром».
Кількість різноманітних нервових розладів у дітей збільшується. Такою є невтішна статистика, навіть щодо високорозвинених країн. Але якщо останні мають у своєму арсеналі альтернативні методики, які допомагають адаптуватися до потреб суспільства дітям з особливими потребами, то в нас далеко не так.

Лідери й аутсайдери
Особливо важко так званим «домашнім» дітям, які потрапляють до школи, минаючи дитсадок.
...Часто бачу зарюмсану Настю — першокласницю, яка повертається зі школи. На моє запитання, що сталося, скаржиться на дівчаток, які насміхаються з неї (дівчинка невеличка на зріст і повненька). Батьки зрештою змушені були звернутися до вчительки. Побачене і почуте примусило їх здригнутися. Виявляється, одна з дівчаток («лідер») систематично підбурювала легкодухих однокласниць дражнити Настю, ховати її речі.
...Ще у дитячому садочку Костя не вимовляв літери. Як стверджують логопеди, це — одна з причин того, що труднощі у навчанні виникнуть неодмінно. Його теж не оминула доля «шкільної жертви». Розхвилювавшись, хлопчик не міг вимовити й слова. Аби не давати підстав до глузування, Костя відмовчувався на уроках. У його щоденнику «танцювали гопака» двійки...
Проблема шкільної неуспішності надзвичайно актуальна, стверджують психологи. Причому погані оцінки не такі вже й страшні, адже все відносно... Набагато небезпечнішими є психологічні наслідки. Звикнувши до статусу «вічного двієчника», дитина вже не уявляє себе інакше. Низька самооцінка, а відтак — байдужість у навчанні призводить до того, що дитина загалом перестає прагнути щось змінити в своїй долі.
«Ми вже звикли до того, що через неуспішність виникають так звані шкільні неврози,— розповідає лікар-психіатр Микола Марченко.— По суті, це так звана пасивна протестна реакція організму на негативні прояви».
На жаль, більшість учителів майже не озброєна сучасними методами навчання і виховання дітей. Вони бачать перед собою такого собі схематичного середньостатистичного учня, який мусить не вагаючись виконувати їхні вимоги. Але ж психіка в дітей різна. Чи означає це, що усіляких «не таких» треба негайно позбуватися? Аж ніяк! Слід шукати інші засади виховання.
Якби вчителька Дмитра володіла практично бодай початковими знаннями з дефектології, вона б не обвинувачувала його в неуважності, працювала з ним індивідуально. Труднощі в навчанні, стверджують фахівці, часто залежать від різних факторів. Якщо відкинути несприятливі чинники (складні сімейні обставини, погані побутові умови), то слід пам’ятати: окремі ділянки дитячого мозку дозрівають нерівномірно. Це може бути пов’язано з несприятливим внутрішньоутробним періодом розвитку і патологічними пологами. З часом виникають труднощі з певними функціями психіки — пам’яттю, увагою, мисленням, мовою і пов’язаних з нею читанням і письмом.

У навчанні допоможе... гра
У дітей, які не встигають у навчанні, спостерігається так звана мінімальна мозкова дисфункція (ММД). Часто батьки в розпачі: у дошкільному віці дитина нормально розвивалася, вчила на пам’ять віршики і пісеньки. Пішла до школи — мов підмінили. Неуважність, у якій обвинувачують школяра, насправді є реакцією організму на велике навантаження. Ще не повністю сформовані структури мозку не в змозі впоратися із високим ритмом навчання і шкільними вимогами.
Закономірно: фізично ослаблена дитина набагато повільніше «входить» у навчальний процес. Та й потім, сидячий спосіб життя — біда нашого часу. Фізичні навантаження (в ігровій формі) потрібні дитині, як повітря. Адже в нормі фізичний і психічний розвиток відбувається паралельно. Фахівці наводять приклад: уявіть психіку дитини у вигляді тумби з безліччю шухлядок, у яких зберігається інформація. Аби нею скористатися, треба знати, у якій послідовності їх висувати. Саме це напрацьовується під час активних дій, предметних й активних ігор. Необхідно дотримуватися відповідності між їх педагогічними вимогами до дитини і можливостями її нервової системи. Якщо дитина не встигає в навчанні, не вірте песимістичним прогнозам,— так підтримують зневірених батьків прихильники гуманної педагогіки. Адже психічна функція ніколи повністю не руйнується.
Розвивальні ігри і заняття допоможуть компенсувати деякі прогалини. Це може бути і малювання, і ліплення, і співи, і ритміка,— головне, з’ясувати, чого не вистачає організмові. Завдяки розвиткові збереженої психічної функції відбудеться компенсація слабкішої, і дитині легше буде впоратися зі шкільними завданнями.
У проблемі, що ми її торкаємося, мов у краплі води, трапляються вади в системі підготовки вчителя молодших класів. Зрозуміло, що орієнтація на «середньостатистичного» учня в сучасних умовах себе не виправдовує. І справа навіть не в тому, що нинішня юнь розвинутіша за своїх попередників. Стало модно говорити про «особливих» дітей, так званих «індиго», які потребують іншого ставлення до себе. І це не все. У класі зібрано тридцять цілком різних дітей, із різною підготовкою, особливостями психіки. Хтось, наче загадковий «індиго», знає все і трішечки більше. У кожному класі, є «основна маса» — діти, які хоч і не хапають зірок з неба, проте встигають у навчанні. І завжди знайдеться в класі кілька учнів, які пасуть задніх. А тому вчителю програму треба виконати — попри «різношерстість» класу. Отже, неминучим є конфлікт, адже перед педагогом, напевно, постане дилема: «На кого орієнтуватися? На передового учня, чи на того, хто відстає?»

Як розпізнати дисграфію?
«Коли щоденник Антона почервонів від учительських зауважень, я зрозуміла, що він не встигає не через неуважність, а через нервовий розлад. Я з’ясувала для себе (перегорнувши стос літератури і понишпоривши в Інтернеті), що в сина стійкий функціональний розлад письма — дисграфія. Що потрібно знати батькам, виявивши у дитини симптоми дисграфії? Головне, що ці помилки не пов’язані з порушеннями інтелектуального розвитку, мають більш локальний характер. Усвідомивши це, я почала діяти»,— розповідає про свої біди мама Антона. Для себе я назвала її Небайдужою, бо її знання, наполегливість, врешті-решт допомогли синові позбутися помилок на письмі. Зверніть увагу, ця мама вдалася до самоосвіти — так їй легше було пояснювати логопеду, чого вона домагається. Та цей випадок — радше виняток. Як правило, не отримавши вчасної допомоги, мами почуваються розгубленими, в усьому звинувачують своїх дітей (котрі й так страждають від «неповноцінності»).
Мені можуть закинути: є відділення дефектології, які мали б прислужитися школярам. Але ж коли в школах не вистачає вчителів, то чи дійдуть руки до створення такої служби? Так, у більшості шкіл номінально є логопедичні пункти, є й психолог. Але це не те, що насправді потрібно сучасній освіті. В ідеалі вчителеві початкової школи недостатньо «початкових» знань. Якщо статистика свідчить, що кількість «особливих» дітей збільшується, освіта повинна відреагувати на це адекватно. Принаймні вчитель мусить володіти знаннями зі спеціальної педагогіки, щоб допомогти виявити дисграфію, дати рекомендації батькам (тривіальні записи у щоденнику про «неуважність» тут не допоможуть).

Бути чи не бути «інклюзиву»?
Раніше було простіше. «Стійкий» двієчник автоматично залишався «протирати штани» на другий рік. На щастя, ми подолали це ганебне явище, яке, окрім того, що принижувало дитину, нічим їй не допомагало. Спеціальна комісія могла відправити такого учня на обстеження. Потім порекомендувати інтернат, щодо якого утвердилося стійке негативне ставлення навіть у часи тоталітарної педагогіки. Доводиться чути нарікання: батьки, мовляв, частіше згадують про свої права, аніж про обов’язки. Комісія рекомендує навчати дитину в інтернаті, а вони наполягають на масовій школі. «Порушують спокій» й громадські організації, які нагадують: у здорове суспільство мають інтегруватися й «особливі» діти. Досвід зарубіжних країн свідчить про те, що це реально. Приміром, у Канаді набуває поширення так зване інклюзивне навчання. Це означає, що у звичайному класі можуть перебувати діти з особливими потребами. Вони залучені до навчального процесу, атмосфера в колективі сприяє їхній соціальній адаптації. Від звичайних учнів діти з особливими потребами відрізняються лише тим, що користуються послугами асистента, який перебуває поруч.
Ставлення до інклюзивної освіти — неоднозначне. Активно обстоюють право на «включення» (так перекладається з англійської «інклюзив») в групу дітей з нормальним типом розвитку активісти Асоціації осіб з аутизмом. Останнім часом про аутизм заговорили відверто. Є припущення, що це своєрідний тип психічного розвитку людини, остаточно не досліджений. Отже, найперший стереотип, який дістався нам у спадок від тоталітарної системи, активно долається: сиріт, дітей з особливими потребами не потрібно «переховувати» за інтернатським муром. Їхнє життя так само безцінне, як і життя здорової людини. Утім, легше зламати табу, аніж змінити психологію людини. І не важливо, хто це буде — чиновник чи мама, яка вперто не бажає бачити в класі «каліку». Батьки «особливих» дітей звикли до різної реакції. Доводилося чути про те, що «інклюзив» — то лише забаганка багатих, і ми до цього ще не скоро прийдемо («нам хоча б учителю платню підвищити»). А «ненормальних» не сприйматимуть здорові однолітки. Та надто крихкою є ця межа. А там де тонко, там і рветься. Не навчені змалечку доброті, співчуттю, підлітки вихлюпують свою агресію на батьків, учителів, суспільство. Ті, хто так дбайливо захищав їхню «уразливу психіку», навряд чи дочекаються чогось іншого. Учитися толерантності легше змалечку. Так саме, як і усвідомленню істини: слабкішому потрібна допомога. Завтра прийдуть сильніші — і на їхньому місці опиниться кожен з нас.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• ЯК АРТЕМКА СТАВ ЧЕМПІОНОМ ІСПАНІЇ

назад »»»