ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ОХОРОНА МАЙНА: ЖИТИ СТАЛО КРАЩЕ Й БЕЗПЕЧНІШЕ
Мене, як дослідника діяльності правоохоронних служб, завжди цікавило питання, збільшилася чи зменшилася злочинність в Україні за часів її незалежності. Тема ця давно стала предметом спекуляцій в дискусії між прихильниками авторитарної та демократичної форм правління. Знайти правильну відповідь — завдання не лише фахівців-правознавців, а й журналістів.

Офіційній статистиці довіряти не можна
Офіційна статистика однозначно свідчить, що порівняно з тихим 1985 роком кількість злочинів збільшилася: тоді їх в Україні було зареєстровано 249 тисяч, через десять років — 641 тисяча, а ще через десять (у 2005 році) — 485 тисяч. Але це той випадок, коли «голі» цифри навряд чи відповідають реальному стану справ. За радянських часів від реєстрації приховувалися навіть вбивства, не кажучи про крадіжки чи шахрайства.
У наші дні зловживань з обліком поменшало, натомість почався процес декриміналізації деяких найпоширеніших видів злочинних діянь. Так, ще до 2 червня 2005 року крадіжка 392 гривень вважалася злочином, а після — лише адміністративним правопорушенням. (Нині рівень цієї мінімальної планки становить 600 гривень і з часом буде лише зростати).
Проте мусить бути, крім офіційної статистики, інший індикатор, завдяки якому можна буде безпомилково визначити, поліпшується криміногенна ситуація чи поліпшується. Цим індикатором можуть бути масштаб добровільної участі населення в охороні громадського порядку і витрати суспільства на охорону майна.
Світова практика доводить, що за умов нормальної історичної ситуації щорічна кількість убивств не може перевищувати 1 на 10 тисяч мешканців, а загальна щорічна сума викраденого усіма способами майна не має перевищувати одного відсотка загальної суми, заробленої країною за рік. Більшого «навантаження» суспільство зазвичай витерпіти не може. Це та планка, за якою гору бере безлад, зростає психоз, близький до громадянської війни, коли в містах і селах створюються загони самооборони.
Нічого подібного у нас в Україні не було ні в 1991 році, ні до того, ні після. Швидше навпаки, добровільні народні дружини, котрі у 1970-х роках ефективно протистояли вуличній злочинності, наприкінці 1980-х стали занепадати, а на початку 1990-х узагалі «вимерли». Їх не зміг «реанімувати» навіть ухвалений у червні 2000 року Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону». Одна з причин — грабіжники та хулігани не становлять такої небезпеки, як раніше.
Проте багато хто може з цим не погодитись. Не сперечатимемось — це тема для окремої розмови. Але у нас в запасі лишається ще один індикатор — увага, яка приділяється суспільством охороні майна. На перший погляд, вона збільшилася, бо на ринку охоронних послуг з’явилося чимало приватних фірм. Одначе звернімося до цифр, котрим більш-менш можна довіряти.

Відомча й позавідомча охорона
У Радянському Союзі існувало дві форми охорони: відомча й позавідомча. Перша ґрунтувалась на командно-адміністративних принципах. Коли яке-небудь міністерство чи відомство вирішувало, що певний підпорядкований йому завод треба пильніше стерегти, воно давало директорові цього підприємства команду створити на ньому загін сторожової, а то й воєнізованої охорони. Згодом керівник на затвердження надсилав до вищої інстанції кошторис витрат на придбання зброї, форменого одягу та виплату заробітної платні.
Позавідомча охорона — дещо інша справа. Вона підпорядковувалася одному відомству — МВС, однак у ті далекі часи працювала на комерційних засадах. Тобто сама шукала собі замовника — завод, фабрику чи крамницю, укладала з ним договір на охорону й за рахунок зароблених таким чином грошей платила зарплатню, шила формений одяг, купувала зброю, транспорт і спеціальну техніку.
Укладати чи не укладати договір було для директора підприємства справою добровільною. Якби воно випускало секретну чи надзвичайно цінну продукцію, відомство негайно дало б команду створити підрозділ відомчої охорони й виділило на це кошти. Відомство мовчить — у директора розв’язані руки: є бажання й кошти — наймає охорону, немає — не наймає. Якщо через недбалість станеться велика крадіжка, позбудетесь не те що посади, а й партійного квитка.
У позавідомчій охороні, котра з 1993 року стала називатися Державною службою охорони (ДСО) при МВС України, питання ставилося дещо інакше: коли є об’єкти, що виділяють гроші,— є за що утримувати особовий склад. Якщо коштів не вистачає, тоді особовий склад треба скорочувати. Керівника підрозділу буцімто ніхто не позбавляє посади, але якщо кількість підлеглих істотно зменшується, тож зменшується статус його посади: був начальником управління — опуститься на щабель нижче, стане начальником відділу, а то й відділення.
Утім, за часів радянської влади таких проблем не виникало. Так, 1971 року в системі позавідомчої охорони МВС працювало 112 тисяч осіб, у 1981 р.— 186, а в 1991-му кількість особового складу сягнула рекордної цифри — 260 тисяч. Звичайно, то була неоднорідна маса. Найчисленніший та найпримітивніший контингент — сторожі, переважно неозброєні літні люди. Їм довіряли не дуже небезпечні ділянки роботи. Більш якісний рівень — воєнізована охорона (ВОХОР). Це були озброєні та спеціально екіпіровані бійці. Найважливіші завдання виконували, звичайно, працівники міліції, кількість яких у найкращі часи перевищувала 40 тисяч. Загалом уся ця величезна армія на початку 1990-х років охороняла 111 тисяч об’єктів, 223 тисячі відокремлених приміщення та 140 тисяч квартир.
Тепер порівняймо названі цифри з тим, що є зараз. Як повідомив начальник Департаменту ДСО Сергій Сидоренко, нині її підрозділами охороняється 89 тисяч об’єктів різних форм власності, крім того, 85 тисяч помешкань громадян (76 тисяч — квартири, решта — приватні будинки й дачі). Чисельність особового складу також істотно знизилася й на початок 2007-го становила 48 тисяч співробітників, із яких майже 20 тисяч — атестовані працівники міліції.
Що сталося, може Державна служба охорони втратила свої позиції? Так. У цьому немає нічого дивного. Адже тоді, на початку 1990-х років, приватних охоронних фірм ще не було, тож у керівників підприємств не було вибору, до кого звертатися. Тільки-но ДСО втратила свою монополію, як неодмінно мав початися відплив замовників до «приватників».
Виходить, що останні хутенько зайняли позиції, втрачені ДСО? Зовсім ні. Кількість охоронних фірм, котрі отримали ліцензію (тобто працюють на законних підставах), становить 3 тисячі, де працює 38-тисячний персонал. Його силами здійснюється фізична охорона 7,5 тисячі об’єктів. Окрім фізичної охорони, кілька потужних комерційних фірм, за прикладом ДСО, обладнують приміщення сигналізацією, котра виводиться на пульти централізованого спостереження. Таких структур порівняно небагато — за найсміливішими підрахунками фахівців, їхня кількість не перевищує 15 тисяч.
Отже, загальний обсяг роботи спеціалізованих охоронних комерційних структур, тобто ДСО та усіх приватних фірм разом узятих ніяк не дотягує до обсягу, що колись виконувала позавідомча охорона: ні за кількістю об’єктів, які охороняють, ні за кількістю особового складу. Пояснення тут просте — зникла потреба в охороні значної кількості об’єктів, бо зменшилася небезпека злочинних нападів на них.

Індикатор небезпеки — охорона квартир
В останні роки суттєво зменшилась кількість замовників на охорону осель. На перший погляд, у фахівців це викликає подив. Скажімо, завод чи фабрика, що успішно працювали за радянських часів, у нових ринкових умовах могли виявитися нерентабельними, виробничі площі заростають травою, оскільки не знайшлося охочих узяти їх у оренду. З квартирою такого статися, звичайно, не може.
У 1990 році охоронною сигналізацією було обладнано в середньому одну зі ста квартир загалом в Україні. У райцентрах та інших невеликих містечках їхня мережа не була такою щільною, зате у великих містах-мільйонниках в деяких будинках кожна десята квартира була пасткою для злодіїв. Тільки-но зловмисник проникав до неї через двері або вікно, як на пульт надходив сигнал «Тривога» і за три хвилини на місце події прибував озброєний наряд групи затримання.
Таким чином, ловилися професійні крадії, за плечима в яких не одна судимість й не один десяток квартирних крадіжок. Опинившись у в’язниці, досвідчений злодій-професіонал за пачку цигарок охоче зізнається у будь-якій скоєній ним крадіжці або видасть когось із братків злочинного ремесла. Це було вигідно міліції, а особливо службі карного розшуку. Саме тому вартість щомісячної плати за обслуговування квартирної сигналізації навмисне була трохи заниженою: від 3 до 5 карбованців (крім платні за обладнання помешкання сигналізацією, котра залежить від кількості вікон).
Аби узяти під охорону якомога більше квартир, молодих лейтенантів і капітанів посилали обходити будинки й переконувати людей. Ось подивіться, мовляв, як чудово у вас обставлена квартира: телевізор, килим, шафа. У шафі шкіряні куртки, пальта, чобітки, хутряні шапки. А тепер уявіть, що всього цього не стало! То хіба збиток від крадіжки можна порівняти з копійками, котрі ви будете щомісячно платити за сигналізацію?
І ось за півтора десятка років кількість квартир, що централізовано охороняються, зменшилась вдвічі. Кажуть, вартість цього задоволення стала недоступною для простих громадян. Дозвольте не погодитись. Нині обладнати сигналізацією найпростішу однокімнатну квартиру з одними дверима та двома вікнами коштує 500—600 гривень. Середня щомісячна платня — близько 50 гривень. Гроші, звичайно, немалі, але й не фантастично високі порівняно з тим, які можуть бути збитки внаслідок скоєння крадіжки. То, може, в Україні люди стали біднішими порівняно з 1990 роком? Та ні! Погляньте, наскільки більше легкових автомобілів стало бігати вулицями. Це переважно «круті» іномарки з усього світу.
Тож який висновок можна зробити з викладених фактів? За останні двадцять років небезпека стати жертвою злочину для пересічного українця значно зменшилася. Тут довіртеся здоровому глузду наших співгромадян. Якби небезпека для їхнього майна була більшою, вони й грошей витрачали б на це більше без усіляких умовлянь з боку лейтенантів, капітанів чи то пак генералів. Навпаки — самі б за ними бігали, хабара пропонували, аби лишень «поставити» квартиру під охорону. Коли такої загрози немає, навіщо витрачати зайві гроші?

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• А ВБИВЦІ ЛИШЕ ПОСМІХНУЛИСЯ...

назад »»»