ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР КАЛЯГІН:«ІЗ БУДЬ-ЯКОЇ СПРАВИ, СИТУАЦІЇ Й ПОДІЇ РОБІМО СВЯТО»
Спочатку Олександр Калягін здобув репутацію «гоголівського» актора. Роль Поприщіна у виставі за твором «Записки божевільного» М. Гоголя актор вважає початком своєї артистичної кар’єри. Вона відкрила перед ним не лише серця глядачів, а й двері кінопавільйонів і телестудій. У зрілості Калягін неперевершено зіграв Чичикова в п’ятисерійній телевізійній версії «Мертвих душ» М. Гоголя (режисер — Михайло Швейцер).

Потім він здобув репутацію «чеховського» актора, шалена популярність захлеснула артиста наприкінці 70-х років після ролі Платонова в «Незакінченій п’єсі для механічного піаніно» Микити Михалкова. Нині актор грає Чехова у власному театрі «Et cetera» у виставі «Обличчя» (за мотивами п’яти оповідань).
Ще було в біографії артиста не менш масштабне творче досягнення, коли якось ранком сімдесят п’ятого року вся радянська країна, попри нескінченну боротьбу за мир, прокинулася в піднесеному настрої: напередодні по телевізору демонстрували фільм «Здрастуйте, я ваша тітка», і в народ одразу полетіли крилаті вислови на кшталт: «Я тебе поцілую. Потім. Якщо захочеш». Глядачі одержали в подарунок дивного коміка Олександра Калягіна. Оливи у вогонь захоплення підлив мультиплікаційний кіт Леопольд.
Пізніше були трагічний Езоп і найрізноманітніші ролі, переважно трагікомічні. Проте акторства Калягіну виявилося замало, він створив театр «Et cetera», де одержав необмежені можливості обирати собі репертуар і режисерів за смаком.
— Олександре Олександровичу, Ви з того покоління акторів, для яких висока місія театру — наріжний камінь життя. Проте цей «камінь» розмивають нестримні зміни і мода.
— Кожна людина виконує свою місію, точніше, кілька місій — ростити дітей, робити свою справу, любити Батьківщину. На людей, що обрали театр справою життя, покладено місію зберегти театральну культуру — багатство, яке дісталося нам у спадок. Це не означає, що ми маємо законсервувати розвиток театру. Для мене один із найгеніальніших спектаклів, котрий довелось подивитися у своєму житті,— це «Міщани» Георгія Товстоногова. Однак нерозумно закликати режисерів ставити, як Товстоногов або Єфремов, чи Ефрос. Нині інше життя, інші ритми, інше світовідчуття, отже, інші засоби виразності, інша театральна мова та інше театральне мислення. Але закликати зберегти авторський театр, гадаю, потрібно. І нехай нові автори неминучо будуть зі своїм розумінням життя і театру. Треба перешкодити засиллю лише комерційного театру, який марнує час глядачів «цяцянками».
«Ми втомились від байдуже миготливих стрічок теленовин і водночас втомились від того, що наразі немає театру, який би гідно говорив про соціальні, політичні проблеми» — це не мої слова, їх сказала після вистави студентка театрального ВНЗ. Шиллерівське визначення «Театр — це моральний заклад» особливо відображає сутність російського театру, що завжди був моральним барометром суспільства. У генетичній пам’яті глядача на довгі роки зафіксоване ставлення до театру як до «кафедри, з якої можна багато сказати світу добрих і гарних істин». Навіть сьогодні, я переконаний, люди приходять до театру не просто розважитися, вони збираються разом, аби щось зрозуміти про себе, про своє життя, щоб, співчуваючи іншим, зняти свій біль. Але їхнє сподівання часто буває обманутим: навіть на прославлених і відомих сценах країни можливо все — від оголення до ненормативної лексики. Театр перестає бути «моральним закладом» — це не моє «свіже» відкриття, а констатація процесу, який набирає силу. В нас лишилося обмаль часу, щоб цей процес спинити, поки глядач у нас ще вірить, а він вірить у нас більше, ніж ми самі собі.
— Чому театральні діячі такі маловіри?
— Ми живемо в полоні багатьох оман. По-справжньому не знаємо, чого чекає від нас глядач. Зручно думати, що наш народ стомився від проблем і приходить до театру, щоб відволіктися і відпочити. Переконаний, що це не так. Простіше «ліпити» одну за другою легковажні комедії, ніж шукати сучасний сенс у класиці, нові тексти, говорити про нинішнє життя, звісно, для всього цього потрібно душевно витрачатися. От ми і придумуємо, що глядачів не можна завантажувати, їх треба тішити всілякими театральними «іграшками».
— То Ви проти комедій?
— Та що ви! На ефросовському «Тартюфі» у МХАТі глядачі просто вмирали від сміху. Я брав участь в телепередачі, присвяченій 60-річчю від дня народження Юрія Богатирьова, ми згадували цей спектакль. Яке це було для всіх щастя!
— Чи Ви бачите гідну зміну?
— На жаль, поки ні. Є талановиті постановники, але вкрай мало режисерів. Головна проблема, як мені здається, полягає в тому, що чимало людей, котрі займаються цією професією, не мають свого світогляду. А в моєму розумінні, режисер без філософського осмислення світу — не художник. Театр почав працювати в інших, дрібніших масштабах. Так звані авангардні режисери не об’єднані спільними ідеями, вони працюють на запереченні всього існуючого. Є певна безвідповідальність в тому, що вони роблять. Напевно, так відбувається тому, що, закінчивши інститути, вони відправляються у «вільне плавання», формуються поза театром, перебігаючи з одного майданчика на інший.
— Що, як не мистецтво, може допомогти людям усвідомити себе, побачити бруд у власній душі, виправитися?
— На жаль, до усвідомлення цього людей підводить лише біда і горе. Я вже актор не один десяток років, так що на життя дивлюсь по-філософському. Коли осягаєш образ — аналізуєш людину, препаруючи її психологію. Тож, я думаю, людину практично ніщо не може переробити. Тільки лихо, причому велике. Почалася війна — об’єдналися. Наче потрібно почути крики болю, побачити гори трупів, щоб сказати: «Ні, досить, давайте об’єднуватися і розуміти один одного». А без цього не можна? Хіба не можна в глибинній, емоційній пам’яті зберегти знання, що не обов’язково біда має консолідувати нас. Та й то, на жаль, ненадовго. От після всіх «розкриттів» внутрішнього світу персонажів, котрих зіграв, зрозумів, яка недовга в людей пам’ять. Людина незмінна у своїх устремліннях. Вона здатна швидко забути те, що її робило людиною.
— Якось сумно виходить...
— Такі наші справи... От ви кажете — мистецтво. Скільки воно існує на світі, скільки великих досягнень, одкровень в архітектурі, літературі, живописі, театрі. І що, ці зразки суттєво вдосконалили людство? Ні, але... сприяють. Безперечно, без мистецтва було б ще гірше. Але вплив культури, у тому числі театральної, на людей — це тривалий болісний процес.
Будь-який театральний актор чи режисер знає: візьми глибоку п’єсу, постав гарний спектакль, збери триста чоловік у залі, ну, дай Боже, троє підуть проясненими, з якоюсь «переверненою» душею. Нічого тут не поробиш. Хтось приємно проведе час, хтось нічого не зрозуміє, такий от коефіцієнт корисної дії. Скільки треба вичавити апельсинів для одержання півсклянки натурального соку? Скільки змій «видоїти», щоб одержати краплю ліків, яка врятує від сили п’ятеро осіб?
— Ви, знаючи таку арифметику, працюєте, викладаєтеся, надриваєтеся...
— Куди ж подітися, це Бог дав таке покликання. Це — звідтіля, згори. Не такий вже я подвижник. Я чесно працюю, я — актор, режисер. Ще при народженні дано мені було це покликання, і більше нічого. Я завжди добре почувався в гримерці.
— Що тоді змусило Вас стати художнім керівником театру? Навіщо Вам цей головний біль?
— Я сам собі часто ставлю це запитання. Але коли уже вплутався, ввійшов у воду, а на тебе дивляться звідусіль: невже не попливеш? Доводиться пливти. Адже ви ростите дитину не для того, щоб вона стала Ейнштейном. Ростите, тому що вона народилась. От і я займаюсь своїм театром, тому що він у мене вже є. До його створення мене мій власний курс підбив, який я вів у Школі-студії МХАТу. Поки я чогось досягав, частина курсу розбіглася по інших театрах, але виникла певна відповідальність перед тими, хто залишився. Знаєте, я не шкодую, це якийсь новий етап у моєму житті. Я цілком насолодився ролями в театрі й кіно, зіграв те, що не сподівався зіграти, зняв як режисер дві кінострічки «Подружка моя» і «Прохіндіада-II». Але тут якісь зовсім інші відчуття. Я навіть гадаю, що театр «Et cetera» мене відродив і як актора, у мене почався інший період, з’явилися інші ролі — Дон Кіхот, Шейлок, Крепп...
— Багато галасу наробила Ваша вистава «Придушувати і збуджувати». У чому її квінтесенція?
— Це спектакль за п’єсою Максима Курочкіна про людей, що вибрали єдину професію у світі, де все неймовірно щохвилинно й хитко. Зараз або ніколи. Тому живемо ми так істерично, з надривом, п’ємо, гуляємо, метушимося, зриваємося, шукаємо сильних емоцій, пристрастей. Коли ще додати вік, неможливість повернутися в минуле, зіграти незігране, картина стане зовсім ясна. «Придушувати і збуджувати» задумана нами майже як сповідь.
Коли я навчався на лікаря (Щукінське училище було згодом.— В. К.), у нас був професор із психіатрії — лівацьких поглядів — перед нашим першим походом до психлікарні він сказав: «Не переймайтесь, і пам’ятайте, що психіатрія — це найтемніша професія, і що дотепер відомо лише два способи лікування — придушувати і збуджувати, а все інше — фікція». Це корінь нашої професії! Тому що чим ми займаємося в театрі, в цій професії? Ми придушуємо і збуджуємо. Кожен. Себе і глядача. У цьому висловлюємо смисл — глибинний про взаємини актора і глядача, і взагалі про життя.
— Кажуть, що Ви людина жорстка і самокритична.
— Коли я говорю, що сам не очікував, що мені доведеться зіграти багато ролей, котрі в підсумку зіграв, усі вважають — це граю в скромність, кокетую: от який негонористий, самокритичний! А я не самокритичний, я — тверезомислячий. Адже я невисокої думки про себе як про актора. Я справді переконаний, що я — гарний середній актор. Із роками навчився робити на сцені і на екрані трішки більше. Мені є з ким себе порівнювати, я бачив, як працювали великі майстри, грав із ними на сцені, в кіно. Бачив, як вони робили роль. Я рот із подиву відкривав, не міг зрозуміти, як таке можливе. Це як цукор із цукорниці беруть щипчиками, тільки з твоїх щипчиків цукор зривається, а він бере і доносить. Чи щипчики в нього інші, чи тримає він їх якось особливо. Таким актором був Іннокентій Смоктуновський. Я довго хотів поставити йому якесь каверзне запитання. І ми весь час зіштовхувались в курилці, на сходах, гримерки були поруч, але так і не зважився. Не тому, що він тримав себе якось неприступно, навпаки, він завжди ніби тушувався, бентежився, вічно перебріхував анекдоти, так, що зникала вся сіль. Розводив руками: не вмію. Одначе я все одно відчував дистанцію. Таких акторів, перед якими я внутрішньо схилявся, було чимало. Мені завжди болісно важко змусити себе працювати, і саме тому я так ціную режисерів-диктаторів, що змушують «пахати», крутитися. Я не розумію розмов про те, що режисер заважає «акторському самовираженню». Згадую, коли був маленький і «самовиражався», мої родичі казали: «Алічка талановито кривляється». Напевно, можна кривлятися талановито, а можна і неталановито, це залежить від форми, настрою. Але театр — це інше.
— Чисто візуально Ви, звісно, комік, і самі неодноразово у цьому зізнавалися. Але з огляду на ролі Леніна, Дон Кіхота, Шейлока, Піквіка, Езопа, й багатьох інших існує певна цікава суперечність. Як, наприклад, співіснують герой-коханець, і комік, або майже клоун?
— Будь-який актор, тим паче якщо він гарний герой-коханець, повинен з великим гумором ставитися до своїх, так би мовити, любовних ролей. Є чимало прикладів, коли актор герой-коханець дивовижний лише тому, що з іронією та гумором поводиться.
Я справді комік, іноді здається, що це мені легко дається. Тому я часто уникаю відверто комічних ролей, за винятком, можливо, тітки Чарлей і короля Убю. Треба було багато зіграти, щоб по-справжньому зануритися в дві такі комічні стихії. Знаю, що можу швидко насмішити будь-яку публіку, точніше, «розтопити» її, але я став більше «кидати» себе в якісь драматичні, трагікомічні ролі. Гадаю, що комічний дар від цього не зникне, але більше якось оформиться в іншу певну іпостась і буде цікавіший.
Я вихований на Чапліні, це — мій кумир, вивчаю його і дотепер, під час постановки вистави «Останній запис Креппа» Беккета за кілька днів раптом почав дивитися чаплінський фільм «Собаче життя» (причому кілька разів). Ніби безглуздо, Крепп — серйозна драматична роль, але це мені потрібно було, це така собі противага,— поплакавши, поридавши від сміху над Чапліним, я йшов репетирувати Креппа.
— Із преси я дізнався, що Марк Захаров, вручаючи Вам престижну премію Станіславського, сказав: «Я режисер досвідчений, і звичайно бачу, як це зроблено. А от коли дивлюся на Калягіна, ніколи не знаю, як це зроблено, я завжди вражаюся».
— Мені важко пояснювати якісь речі, тому що це перебуває на рівні моєї природи. Скажу одну фразу, яка для мене важлива взагалі в житті, й яку добре засвоїв і усвідомив. З будь-якої справи, будь-якої ситуації, будь-яких подій роблю свято. Я не можу засиджуватися довго на поганому. Це моя властивість — минати швидше біль. Мені це важливо, і я всім, особливо своїм дітям кажу: життя настільки коротке, що коли ще довго ходити в злому стані щодо іншого, то гіршого немає.
Життя неймовірно швидкоплинне, щоб не прожити його радісно. Я думаю іноді: чому я з дитинства захоплювався одним предметом? Обожнював географію, вивчав усі країни, яка там природа, люди, клімат, копалини. Тому що з дитинства мріяв лише про одне. Я казав собі, що як тільки в мене з’являться перші мої гроші, я обов’язково подорожуватиму. Я не розумів, що таке закрите суспільство, відкрите суспільство, у якому багні ми живемо, настільки мати мене оберігала від цих подій. Але я знав, що подорожуватиму. А мандри — завжди радість, можливість зануритися в незвідане, подивитися на щось, спробувати, помацати, подихати. Це — свято.
І це свято завжди має бути і в роботі. Яка б складна робота мене не чекала, так мусить бути. Я не люблю акторів, котрі довго носяться зі своїм болем: прищемили, скривдили, обмежили. Якщо тебе настільки «прищемили», йди з театру. Але краще плекай у собі надію й оптимізм. І дій.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»