ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ТАМАРА КОВАЛЬ: «СПІВ — ЦЕ ПРАГНЕННЯ ЩАСТЯ»
Є в мистецькому світі України невтомна подвижниця Тамара Коваль. З огляду на фантастичний доробок зробленого нею, можна подумати, що її життєва доба вміщує 48 годин. Лише за останні роки солісткою Національної опери та балету України імені Т. Шевченка, викладачем Вищого київського державного музучилища ім. Глієра, художнім керівником Оперної студії Міжнародного центру культури і мистецтв зреалізовано понад сто творчих проектів!

Тамара Коваль — найактивніший учасник (як співачка і наставниця молодих вокалістів) усіх без винятку фестивалів мистецтв «Шевченківський березень», член журі дитячого конкурсу «Оберіг надії», дитячо-юнацького фестивалю «Духовні джерела», вона — голова журі конкурсу вокалістів «Класичний меридіан». Нею підготовлено та виконано десятки сольних програм класичної й сучасної вокальної музики, спільних концертів зі своїми студентами.
Особливою заслугою є пропаганда української музики. Тамара Коваль провела у музеї «Київська фортеця» творчі вечори, що складалися з циклів «Із скарбниці світових шедеврів», «Історія українського романсу», «Вечори української пісні».
Цікаво, що популяризатором усього українського є людина, котра народилася в Рязані (батьки — ветеринарні лікарі, але були музикальними: тато володів чудовим тенором, мати — мецо-сопрано), закінчила Московську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського. Та навіть на гастролі у Париж реєстрова козачка Тамара Коваль возила українські шедеври.
Окрема її іпостась — педагогічна діяльність, учні Тамари Коваль з дивовижною регулярністю стають переможцями міжнародних і всеукраїнських конкурсів.
Зустріч у нашій творчій «Вітальні» ми присвятили здебільшого ще одній грані таланту Тамари Коваль — як постановниці опер, що працює зі студентами та аматорами-співаками.
— Тамаро Омелянівно, що останнім часом найбільше забирає сил?
— Що потребує величезних сил, те найбільше радує. 22 березня 2007 року виповнилося 165 років від дня народження Миколи Лисенка, його творчість знову викликала мою цікавість. Вчетверте я зробила постановку опери Лисенка «Ноктюрн», нове покоління студентів влилося в цю роботу, душею якої є також викладач сценічної мови Роксана Скорульська.
— Чим особливим вирізняється ця опера?
— Красивою музикою — щирою, вальсовою. Сімейний вальс пройшов крізь усе життя Лисенка, з дитячих років він слухав, як його грають бабуся, мама. Світла ніжна опера стала ніби лебединою піснею композитора, уперше вона була виконана в день його похорону.
Дивовижно мелодійні партії персонажів ґрунтуються на народних наспівах, є навіть схлипування, що були традиційні в «романсову епоху» (це ми можемо почути на стародавніх записах співачок). А які в ній чудові танці «Рожеві сни»!
Прем'єра відбулася недавно в Будинку вчителя, де також були присутні учні художньої школи імені Тараса Шевченка, серед яких був оголошений конкурс на найкращу картину образу-персонажа-костюма цієї вистави. Твори лауреатів можна буде побачити в музеї Лисенка. Ще одна вистава «Ноктюрна» відбулась в Київському музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. З-поміж геніальних картин це виглядало казково красиво.
Паралельно я займаюсь незвичайною постановкою опери Лисенка на слова Котляревського «Наталка-Полтавка».
— У чому полягає незвичайність?
— Певніше, це буде літературно-музична композиція, монтаж знаменитого твору. Незвичайність полягає в тому, що, напевно, вперше в історії постановок опери солістам акомпануватиме оркестр народних інструментів — аматорський колектив Міжнародного центру культури і мистецтв (Жовтневий палац). Колективом, що має почесне звання «народний», керує Вікторія Васильєва. Ми дружимо з цим оркестром.
— Хто це «ми»?
— Оперна студія Жовтневого палацу, яку я очолюю. Цьогоріч вона теж одержала звання народного колективу.
До постановки «Наталки-Полтавки» я йшла довго, міркувала, в якій формі подати, тому що подужати оперу цілком для нас — завдання непосильне, хоча б через те, що потрібні багатопланові декорації. Зате з костюмами проблем нема, є можливість чудово одягти всіх персонажів відповідно до епохи.
Під час першої вистави «Наталки-Полтавки (фактично генеральної репетиції), як не дивно, найбільше я хвилювалась за ігрові сцени, де звучать усні діалоги. Співочі голоси в усіх гарні, оркестр грає чудово (повнозвучне симфонічне звучання), але непрофесіоналам складно «тримати» образ у розмовних мізансценах. Я рада, що солісти Оперної студії виявилися непоганими акторами, змогли передати самобутність персонажів. Приміром, роль Миколи виконують-дублюють молоді солісти Павло Кавун і Валентин Сластьон, вони з колоритним українським гумором вимовляють текст, грають чудово, і голоси гарні. А які чарівні співачки Ганна Васильєва і Тетяна Ястремська в ролі Наталки-Полтавки! Цікавий Виборний — його партію виконує Лазар Яковлєв. Він давно вже співає в Оперній студії, котра, до речі, існує сорок років. Раніше її очолювала Софія Галіс. Історія студії «пройшла» через розквіт художньої самодіяльності, коли ставили такі могутні опери, як «Царева наречена» Римського-Корсакова. Тоді вважалося нормальною практикою (у разі занедужання когось зі студійців), коли в спектаклях брали участь солісти Київського державного театру опери і балету. Наші попередники ставили уривки з «Євгенія Онєгіна» Чайковського, з українських опер. Серед паперів Галіс я знайшла партитуру опери «Катерина» Аркаса, отже, в її задумах була постановка цієї опери. Як бачимо, багато було цікавих втілень і планів.
Постановка «Наталки-Полтавки» стане нашим внеском у святкування 50-річчя Міжнародного центру культури і мистецтв (до речі, Лисенко в цьому палаці багато років працював).
— Якщо ми подивимося на афіші Національної філармонії й Національної опери, то там замало творів українських авторів, у тому числі класиків. Ними прийнято пишатися більше на словах. До Німеччини наші колективи везуть Баха, Моцарта, Бетховена, до Росії — Чайковського, Шостаковича, Прокоф'єва... Національна музика слабо популяризується і просувається. Що Ви можете сказати з приводу цього?
— Справді, світовим шедеврам в Україні — зелене світло, а музика національних авторів часто ігнорується диригентами, інструменталістами й вокалістами. Аналіз причин цього явища — велика серйозна тема, хоча загальний діагноз відомий: держава погано підтримує українську культуру, котра переважно тримається на ентузіастах.
— До яких повною мірою слід віднести і Вас.
— Дивна річ, але так склалось, що в оперному театрі я здебільшого співала український репертуар: Наталку — в «Наталці-Полтавці», Оксану — в «Запорожці за Дунаєм», Катрю — в «Наймичці», дві партії у «Анні Ярославні». Мій камерний репертуар теж переважно складається з творів українських авторів. Я тісно дружу з меморіальними музеями Лисенка, Лесі Українки, Косенка, твори цих світочів із насолодою виконую разом зі своїми студентами. Якими цікавими є п'ять романсів Левка Колодуба на вірші Тараса Шевченка! У сучасної композиторки Богдани Фільц є чудові цикли романсів, а «Срібні струни» на слова Олеся — шедевр, кожен твір виграшний для голосу, з ефектними кульмінаціями, що підсилюють тонку інтерпретацію віршів.
У програмах моїх концертів є романси Вериківського, Ревуцького, Скорульського, Мейтуса, Штогаренка. Я вважаю їх не менш цікавими, ніж романси зарубіжних авторів. До того ж, чимало з них написані не лише для соло-вокалу з роялем, а й з інструментальним ансамблем, наприклад «Галицькі пісні» Ревуцького, романси Лисенка супроводжуються яскравими партіями скрипки і віолончелі.
— На превеликий жаль, подвижництво ентузіастів часто не має виходу до широкої публіки. Українське мистецтво важко побачити в престижних залах, а на телеканалі «Культура» — майже одна попса.
— Це правда. На недавньому звітному концерті вокального відділу (до речі, сильного) училища імені Глієра поруч зі мною в залі опинилась скромно одягнена жінка, явно не городянка. Вона сказала: «Боже мій, я почула таку красу! Чому немає телебачення? Чому немає радіо? Усе це потрібно знімати і показувати взамін того, що ми бачимо на телеекранах: естрадні шоу з оголених тіл. Я буду з цим боротися, писатиму в газети, я підніму народ, аби наше телебачення звернуло увагу на наші співучі «квіточки». Я розумію наївність цих висловлювань, до нас нерідко на концерти заходять «люди з вулиці», їх вражає музика, яку вони ніде не мають можливості чути.
— Тамаро Омелянівно, я думав, що з розпадом Радянського Союзу художня самодіяльність практично зникла. А виходить, що ні?
— Принаймні у столиці художня самодіяльність ще як існує! На піднесенні оперні студії в Жовтневому палаці й Будинку офіцерів (керівник — народна артистка України Віра Любимова, у минулому солістка київської опери). Заняття в цих колективах безкоштовне, тоді як більшість аматорських гуртків платні. І люди ходять!
— Отже, Ви до себе нікого за вуха не тягнете?
— Із охочими перебір! Змушена багатьом відмовляти, інакше доведеться обділяти старі кадри і нічому не навчити новачків.
— Цікаво дізнатися, люди яких професій дозволяють собі займатися таким складним мистецтвом, як оперне?
— Баритон Лазар Яковлєв — інженер, він часто самотужки поповнює репертуар, котрому може позаздрити професійний артист. Іноді він виконує такі рідкісні романси чи стародавні арії, які навіть я вперше чую, хоча вокальний репертуар знаю добре, тим паче, що в мене і батько співав і чоловік Микола Коваль — соліст-баритон Національної опери, народний артист України.
Оперну студію відвідують два молодих красені — Павло Кавун і Валентин Сластьон, котрі мають музичну освіту: обоє закінчили Університет культури і мистецтв як диригенти-хоровики, вони із задоволенням співають найскладніші арії й романси — Рахманінова, Лисенка, Чайковського, Верді... Паша Кавун працює арт-менеджером, Валентин Сластьон співає у хорі імені Верьовки солістом, викладає вокал і є регентом церковного хору, але і цього йому мало, у нього вистачає сил ходити ввечері на репетиції в Оперну студію. У Валентина є сім'я, дитинка народилася, але музика, напевно, подесятеряє його сили.
— Може, керівник Оперної студії знає якісь чарунки?
— Я гадаю, що головна спокусниця — схильність до співу, заманить — уже не відпустить. У нас займається лікар-гінеколог Світлана Б'єнь з чудовим колоратурним сопрано. Тенор Вадим Бєлик — інженер. Є кілька пенсіонерів, котрі у студії співають понад тридцять років, приміром, сопрано Флора Матвієнко працювала інженером річкового флоту, мецо-сопрано Зоя Сафонова — вчителька, колоратурне сопрано Антоніна Красник — економіст-програміст, її донька Ганнуся теж у нас співає. Інженер Галина Матусевич має могутнє сопрано контральтового плану, справжня драматична артистка, вона є, між іншим, майстром спорту з легкої атлетики.
Майже всі студійці — лауреати фестивалів-конкурсів аматорської народної творчості, їх нерідко запрошують в професійні концерти.
Часто в колектив проситься молодь, що співає в хорі, але я змушена говорити: «Поки йде підготовка постановки «Наталки-Полтавки», я не можу вам приділити час, зачекайте...» Я завжди починаю з удосконалення їхньої вокальної майстерності, займаюсь з ними після основного складу мінімум місяць, потім дозволяю йти до концертмейстера Наталії Каревіної. Вона — чудова піаністка, працює в консерваторії, доцент кафедри концертмейстерства. У нас були неабиякі концерти, скажімо, ювілейний «Віва, Верді» тривав дві години. Наталя Григорівна своїми витонченими ручками грала неймовірно складний акомпанемент арій, я тоді подумала: «Боже мій, скільки сили і здоров'я вона витрачає». У нас була така маленька зарплата, тепер її дещо підвищили, не так образливо...
— Що Вас, професійну співачку й авторитетного викладача шанованого музичного закладу, змушує займатися такою тяжкою «чорновою» роботою з аматорами?
— За день напрацюєшся і думаєш: «Господи, як мені дістатися до Жовтневого палацу, уже сил нема». Ви знаєте, коли я звідтіля повертаюсь додому (заняття з семи до десяти вечора тричі на тиждень), я сповнена якоюсь дивною енергією, міркую: «Ні, я не полишатиму цю роботу, я не можу їх зрадити, я маю знову йти до них». Коли я бачу обличчя цих людей, з яким задоволенням вони співають, відчуваю, що допомагаю їм реалізувати свої мрії. Адже людина народжується для щастя, а, значить, для щиросердного польоту і співу,— дитина першу свою «пісню» при народженні кричить на гарному правильному вокальному подиху, вона може кричати довго і не зірве голос, тому що її легені пристосовані для глибокого подиху, вони ще не зіпсовані життєвими звичками. Адже що таке спів? Це — правильно організований крик. Ми з дитинства виражаємо своїм голосом фізичний і емоційний стан, у якому нині перебуваємо, особливо яскраво він передається у співі. Співати — це незбагненно приємна річ, навіть люди з поганим слухом усе одно співають, іноді примітивні пісеньки, але одержують колосальне задоволення, тому що утворюють звуки, які народжуються у горлі завдяки руху повітря. І вони щасливі.
— Де Ваших вихованців можна почути?
— Важко знайти безкоштовну сцену, я з чималими труднощами організовую виступи, потім керівники Будинків творчості й культури кажуть: «Який чудовий концерт ви нам привезли». Ми виступали в Будинку актора, в Університеті харчових технологій, у Музеї Лисенка, у Будинку літераторів, у бібліотеці сліпих імені Островського, у Будинку вчених, у Будинку вчителя. Там нам завжди раді, а зазвичай, аби порадувати слухачів своїми творчими досягненнями, треба платити орендну плату за зали. Наші профспілки в міру сил допомагають аматорському рухові матеріально, проходять огляди, фестивалі народної творчості. Втішає, що на останньому конкурсі наш колектив став лауреатом з-поміж столичних аматорських колективів. Не менш приємно було відчути дружнє ставлення з боку старшої колеги Віри Любимової, керівника оперної студії в Будинку офіцерів. Вона сказала: «Тамаро, мене тішить, що саме ти, оперна співачка, керуєш Оперною студією, від цього передовсім виграє мистецтво. Я стільки сил і часу віддала своєму колективові й тепер відчуваю себе щасливою, я — господарка в ньому, що хочу, те й ставлю». Цього року вони поставили «Запорожця за Дунаєм», а ми — «Наталку-Полтавку». Так що не сидіть вдома перед телевізорами, приходьте на наші вистави — і радійте разом із нами.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»