ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
АЛЬБІН ГАВДЗІНСЬКИЙ:«ЩОБ МАЛЮВАТИ НЕБО, Я ЗАЛИШИВ АВІАЦІЮ»
Столична галерея сучасного мистецтва «Шарм» на бульварі Лесі Українки зробила те, що мало б зробити Міністерство культури й туризму або державний художній музей: фундаментально підготувала й презентувала виставку народного художника України одесита Альбіна Станіславовича Гавдзінського. Галерея не тільки оформила 210 картин й вельми логічно в композиційному плані розмістила їх у кількох залах, а й видала чудовий (і великий за розміром) альбом-каталог майстра. Державним мужам залишилося лише «промайнути» на презентації: відкрив виставку віце-прем’єр-міністр України Дмитро Табачник, серед інших почесних гостей були помічені Олексій Костусев, Володимир Литвин, Михайло Поплавський, Марина Кінах й інші.

Живий класик Альбін Станіславович Гавдзінський — це ціла епоха в образотворчому мистецтві середини XX — початку XXI століття. Він є продовжувачем традицій південноросійської школи живопису. Сам Гавдзінський, розповідаючи про своїх учителів, зауважив, що його головним викладачем була «сама природа». Цінність його творінь — у зупинці прекрасної миті вічного руху життя. Симфонія повітря, світла й кольору — так можна стисло охарактеризувати живопис Альбіна Гавдзінського.
Нова виставка митця занурила киян у свіжий подих Одеси як одухотвореної істоти. Ще семирічним хлопчиком майбутній художник оселився в місті біля моря і встановив з ним якийсь незбагненний контакт, ніби красуня Одеса — близька йому людина, натхненниця його творчості. Краків і Вроцлав на його картинах виструнчені в небо і сповнені гідності, а от Київ, Богдан на коні серед буяння квітів і дерев, не такий, як тепер, у зимовому холоді,— це теж освідчення в коханні нашій столиці.
Відвідувачі блукали серед міських вулиць і морських пейзажів — залами галереї «Шарм» — і вдихали з картин митця вологий туман на схилах гір, і пройнятий сонцем бриз над літнім узбережжям, і шепіт листя в Седневі на Чернігівщині, а головне — правдиві і глибокі небеса. Адже Альбін Гавдзінський у війні проти фашистів захищав це небо льотчиком-винищувачем, навчав молодь літати. Відтоді частка його благородної душі не покидає рідного неба, а його твори прикрашають земне буття людей. Картини художника — в зібраннях Київського музею образотворчих мистецтв, Одеській картинній галереї, Дніпропетровському художньому музеї, а також у приватних колекціях у Росії й закордоном: в Німеччині, Японії, Іспанії, Канаді, США...
«Царський» дар художника місту Нова Каховка склав 264 картини (!), місту Іллічівську Гавдзінський разом з донькою-художницею Оленою подарував 40 картин.
Життя митця — творчий дар Україні, яку він одухотворює рукотворною красою.
— Альбіне Станіславовичу, з вуст абстракціоністів, авангардистів, концептуалістів можна почути зарозумілі, зверхні слова про художників, що сповідують реалізм. Що Ви скажете з цього приводу?
— Творчість — це пошуки істини й ідеалу. А як можна істину й ідеал знайти через перекручування, нівечення, пересмикування? Можна взяти глину і створити глечик, схожий на тіло жінки чи на грушу серед розкоші природи. А можна, не вилазячи з підвалу-майстерні, розбити довершений глечик ущент і з черепків сконструювати абракадабру, так звану нову реальність.
Давно і влучно відзначено: найглибша таємниця реалізму полягає в тім, що його гранична «об’єктивність» є втіленням його граничної суб’єктивності — тієї нової проникливості, інтимності, психологічної поглибленості, що стають невід’ємними характеристиками конкретного історичного явища, особистості, ландшафту.
Для мене реалізм — система бачення, орієнтована на відтворення своєрідності світу з усією доступною повнотою, це індивідуальний творчий метод. Тому він і забарвлений усім спектром імпресіонізму. Хоча я над цим не замислююся, я просто живописую, як душа підказує. Але якщо читачеві буде так зрозуміліше, можна розставити деякі теоретичні акценти. Термін «імпресіонізм» народився випадково. Приводом прислужилася назва пейзажу Клода Моне «Враження. Схід сонця» (від французького impression — враження), що з’явився на виставці в 1874 році. Поруч висіли картини його однодумців — Дега, Ренуара, Сислея, Піссарро, Мане. Їхні твори були зустрінуті офіційною критикою грубими глузуваннями і цькуванням. Правда, уже з кінця 1880-х років формальні прийоми їхнього живопису були підхоплені представниками академічного і салонного мистецтва, що дало привід Дега з гіркотою відзначити: «Нас розстрілювали, але при цьому обнишпорювали наші кишені».
Гарячі суперечки про імпресіонізм давно відійшли в минуле, адже, як сказав мистецтвознавець Прокоф’єв, «імпресіонізм — це насамперед мистецтво, що досягло небаченої витонченості, спостереження реальної дійсності».
У двадцятому сторіччі це блискуче підтвердила одеська пленерна школа — великі Кіріак Костанді, Тіт Дворников, Петро Нілус, Володимир Синицький...
Я волію малювати з натури. Типовою для мене темою є пейзаж (природа), але я також прагну відтворювати багатогранну картину повсякденного життя сучасного міста: своєрідні його краєвиди, людей, їхній побут, працю та розваги.
— Про колорит і своєрідність Одеси ходять легенди. Напевно, і живопис, створений в Одесі, має характерні неповторні ознаки?
— Безумовно. Одеса — це море, буяння сонця, цвітіння облич. Для мене нема гарнішого, лагіднішого, теплішого міста. У ньому люди оптимістичніші, архітектура виразніша, простір величніший. Навіть сонячні зайчики більш грайливі і веселі, а анекдоти розсипані не тільки на тротуарах, а й на проїжджій частині.
Але й Київ — красень. У ньому так дивовижно сяють куполи храмів на схилах Дніпра. Я багато і часто малював Київ. У нього я закохався ще в 1940 році, коли брав участь у виставці «Оборона СРСР». Це була виставка художників-аматорів України, які займалися в Будинках народної творчості (де тепер ті Будинки творчості?). Я саме закінчив десятирічку, школярем спочатку відвідував художню студію одеського Палацу піонерів, згодом вечорами бігав у Будинок народної творчості. Згадую, як з Києва до нас приїхала комісія з професіоналів-художників, котрі за заздалегідь приготовленими ескізами відібрали найкращих. У числі п’яти щасливчиків я потрапив на всеукраїнську виставку.
— Але вдалому творчого старту завадило воєнне лихоліття?
— Після виставки в Києві мене без іспитів прийняли в Одеське художнє училище, я закінчив на відмінно перший курс, і — війна. Зустрів її сімнадцятирічним. У липні 1941 року пройшов медкомісію і потрапив у Ростов — у льотну школу. У 1942 році, навесні, нас перекинули в Хасавюрт (Дагестан), потім — у Саяни. Але і там я довго не затримався: п’ять ескадрилій перебазовували на Кубань, де я і закінчив льотну школу. У числі дванадцяти випускників був відправлений на курси льотчиків-інструкторів, по закінченні яких почав навчати літати новачків-курсантів.
— Тобто тільки-но навчилися літати і, будьте добрі, навчайте зміну?
— Нас підготували добре, так що ми цілком впевнено і надійно учили льотну зміну — з 1941 по 1946 рік. До нас присилали хлопців звідусіль, черга була колосальна, ми випускали групу за групою. Час був важкий, трагічний, але й цікавий (що значить молодість!). Літати мені дуже подобалося, але ще більше хотілося стати художником. А демобілізуватися не було ніякої можливості — ні вік, ні здоров’я тому не сприяли. Єдиним моїм аргументом був журнал «Юний художник», котрий я всюди возив із собою. У ньому були опубліковані мої картини «Шевченко в групі кріпаків», «Ґаночок» і написано, що я є лауреат всесоюзного конкурсу. От я і пред’являв «Юний художник» своїм командирам у надії демобілізуватися. Начальник медичної служби порадив: «Ти намалюй кольоровими олівцями портрет дружини начальника училища». Мені принесли фотографію, я розмітив її по клітинках (щоб була максимальна портретна схожість) і намалював великий портрет. З цим портретом начмед виїхав у Краснодар, де розміщувалося наше командування, перед цим він мене проінструктував: «Наступного дня до такої-то години ти теж мусиш приїхати». Приїжджаю. Начмед показує: «Зайдеш у цей кабінет, потім візьмеш свою медичну картку і завезеш її в санчастину ескадрильї». Заходжу, лікар питає: «Це ви хочете навчатися мистецтва?» «Так»,— відповідаю. «Вставайте». Я встав біля рентгенапарата. Потім одержав на руки медкартку, уже в потязі не витримав, подивився, що ж мені таке написали. А там про якісь зміни в серці, про те, що воно змістилося. Я відразу в санчастину, лікар здивувався: «Як? Тебе комісували?» Я стримано кажу: «Щось із серцем».
У такий спосіб я знову повернувся на свою стезю. У 1950 році закінчив Одеське художнє училище, дипломна робота називалася «Герой Соціалістичної праці капітан-гарпунер Панас Пургін». Він мені позував прямо на китобійному судні, коли флотилія «Слава» повернулася в Одесу з Далекого Сходу. Держкомісія оцінила картину на «відмінно», мені дали рекомендацію в Ризьку художню академію і задовольнили моє прохання — написали направлення-клопотання на китобійну флотилію. У мене була велика мрія поплавати на кораблі, помалювати з натури в Антарктиці мужніх моряків... Я пройшов дуже тяжку медичну комісію, готовий був на будь-які умови. А умови були прості: вісім годин — вахта, а решта часу, якщо не звалишся від утоми, малюй з натури! Але я був щасливий. Спершу мене взяли марсовим матросом у «бочку»: я повинен був, перебуваючи високо вгорі, спостерігати, де б’є з кита фонтан, щоб до нього спрямувати китобійне судно. Але морські начальники тверезо прикинули: «А чи не схибить цей студент у «бочці»? Ну, спуститься він після вахти очманілий... Що він там зможе намалювати? « Перевели мене до базового корабля — крючником на обробку китових туш.
У підсумку, на превеликий жаль, вся ця чудова авантюра не справдилася. Коли китобійна флотилія мала ось-ось вирушити в плавання (у Ризькій художній академії вже почалися заняття), мені дали відбій. Начальник обробної палуби сказав: «Ну, візьму я цього студента, значить, доведеться залишити на березі свого досвідченого штатного працівника, який разом зі мною був уже в чотирьох рейсах. А мені план потрібно давати». Тож залишився я за бортом. І з академією «пролетів». Нахлинули свіжі спогади про авіацію, яку я теж сильно любив, але кинув заради мистецтва. Виходила суцільна «невезуха»: не тут і не там. Але я не довго сумував, мене надихали «будови комунізму». Я міг, звісно, халтурити, портрети «терти»; ще під час навчання я підробляв у такий спосіб. Але! Невже заради цього варто було відмовлятися від авіації? І тоді я поїхав на будівництво Каховської ГЕС — у село Ключове Херсонської області (це вже потім воно стало Новою Каховкою). Там я був від закладки першого каменю до пуску останнього агрегата — впродовж шести років (коли зовсім голодно ставало, я повертався додому, в товаристві художників заробляв на харчі і повертався).
— Отже, на Каховській ГЕС Ви працювали як вільний художник?
— Так, я був абсолютно вільним художником, щоб не впустити нитку подій і зафіксувати приголомшливі моменти: роботу земснарядів, каравани самоскидів, феєрверк зварювальних робіт... Уражав масштаб будівництва, на очах творилася історія. Я взяв на себе роль художнього літописця, хоча ніким не був уповноважений і відряджений. Бувало, що спонукуваний ентузіазмом я допомагав дівчатам розвантажувати подрібнений граніт...
У 1951 році я дебютував на всесоюзній виставці з картиною «Початок великого будівництва». Причому ця виставка експонувалася в Третьяковській галереї, уявляєте, як мене це надихнуло і ствердило в правильності обраного шляху. У 1954 році мене прийняли в Спілку художників СРСР.
У 1960 році я підніс у дарунок місту Нова Каховка 237 робіт, написаних безпосередньо на будівництві ГЕС. Спочатку виставка була розгорнута в Одесі в Музеї західного мистецтва на Пушкінській, на її відкриття приїхав мер міста, журналісти, кінооператори, був величезний ажіотаж. Потім виставка переїхала в Нову Каховку. У 1961 році я був обраний почесним громадянином Нової Каховки, мені присвоїли звання знатного будівельника Каховської гідроелектростанції.
Признаюся, багато хто дивувався: «І навіщо він мотається в Каховку, адже це так неймовірно важко?» А я туди рвався за покликом серця, абсолютно не сподіваючись ніяких «дивідендів», крім злигоднів і труднощів. Зрозуміло, що я аж ніяк не міг передбачити, що згодом уряд дасть згоду на відкриття картинної галереї в Новій Каховці, а у 2003 році надасть їй моє ім’я (в той рік я подарував місту ще 27 картин).
— Виходить, ще за життя художника Новокаховська галерея називається Вашим ім’ям? Фантастика!
— Я працював з душею і подарував картини від душі. А те, що мою працю оцінили, звісно, дуже приємно.
Тоді, у шістдесяті, у мене почався новий період у житті і творчості. Я повністю присвятив себе служінню пленерному живопису. Мене захопили міські пейзажі Одеси, Москви, Ленінграда, Варшави, Кракова, Лондона, Києва і багатьох інших міст, сільські пейзажі рідного краю і чернігівського Седнева, марини. Я багато працював над тематичною картиною і портретом. Мої полотна почали купувати різні музеї і галереї.
— А як в Одесі цінують художників? Як влада ставиться до Вас?
— У радянські часи було, звичайно, стабільніше і надійніше, були соціальні замовлення, держава дбала про естетику навколишнього середовища (про ідеологічні перегини я не говоритиму). У містах і селах оформляли палаци культури і клуби, будівлі інститутів, шкіл, бібліотек. Спеціальна художня комісія розподіляла роботи серед учасників виставок і членів Спілки художників СРСР. Нині український художник — один у полі воїн.
— А яким є Ваш нинішній день?
— Поки пензля тримаєш і бачиш красу навколишнього світу, поки знаєш, що твоя робота потрібна, виходить, що ти живеш. Роботи — край непочатий. У самого моря в мене є невелика дача. Тільки-но потеплішає, я приїжджаю туди і працюю — малюю з натури. В інший період працюю в майстерні на п’ятому поверсі в Будинку художника, поруч з дочкою Оленою. У цьому відношенні мені теж пощастило: дочка успадкувала професію від мене, вона — хороший художник, учасник багатьох міжнародних виставок.
З Оленою я плідно працював в Іллічівському порту (керував групою з одинадцяти художників-одеситів). Потім ми з Лєночкою підготували виставку і всі сорок робіт залишили в дарунок місту. Серед них була раніше мною написана картина «Відкриття поромної переправи» (переправу, до речі, відкривав Володимир Щербицький), вона експонувалася на міжнародній виставці в Болгарії.
— Якщо Ви робите такі «царські» подарунки, це означає, що Ви мільйонер?
— Так, я нажив машину «Жигулі» тридцять два роки тому і намалював чимало картин, вони і є скарбом моєї душі, котру я дарую всьому світові.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»