ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ХРОНІКИ ВІТЧИЗНЯНИХ ВІЦЕ-СПІКЕРІВ
ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, МИКОЛА ТОМЕНКО СТАВ НАЙЛЕГІТИМНІШИМ ЧЛЕНОМ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ПРЕЗИДІЇ ЗА ВСЮ ЇЇ ІСТОРІЮ
Майже через рік з моменту парламентських виборів Верховна Рада спромоглася обрати собі віце-спікера: як ми повідомляли, ним став бютівець Микола Томенко. Показово, що детальний аналіз вітчизняних заступників Голови Верховної Ради доводить: саме це крісло чомусь є найменш «гостинним» до своїх господарів.

Щоправда, з досвіду першого скликання такий висновок ще не напрошувався, тоді ситуація дещо нагадувала нинішню у тому розумінні, що комуністична більшість погодилась віддати тодішній опозиційній Народній раді крісло другого віце-спікера (хоча опозиція вимагала посаду першого заступника).
«Аксакал» вітчизняної політики Ігор Юхновський від цієї посади відмовився, його приклад наслідував нині покійний Олександр Ємець. Третім претендентом був Володимир Гриньов — учений-математик з Харкова і також представник демблоку. Саме він сів тоді ліворуч від голови парламенту, яким на той час був Володимир Івашко. Це обрання знакове передовсім тим, що Гриньов став першим політиком такого високого рівня, котрий не належав до номенклатури.
Цікаво, що він свідомо відмовився виконувати рішення Народної ради — не брати участі у виборах віце-спікера (демократи вважали, що ця посада для них замала). Причому, мотивація була дещо схожою на ту, що її недавно застосовували нинішні перебіжчики до антикризової коаліції: «Усім політичним формуванням і силам потрібно брати активну участь в конструктивній діяльності».
Утім, як засвідчили подальші події, з обраного керівного «тріо» Верховної Ради лише Володимир Гриньов «відсидів» у своєму кріслі усі чотири роки. Голова парламенту в першому скликанні змінювався двічі (Івашко—Кравчук— Плющ), а його перший заступник — один раз (Плющ— Дурдинець).
Та депутатська діяльність Гриньова припинилась із завершенням повноважень першого демократичного парламенту. До другого скликання він не потрапив і в середині 90-х став радником із регіональних питань у президента Леоніда Кучми. В 1998-му балотувався у третій парламент від блоку «СЛОН», що набрав тоді менш як піввідсотка. Після цього Гриньов зник із політичної арени.
У другому скликанні все було навпаки — спікер Олександр Мороз і його перший заступник Олександр Ткаченко «відбули номер» усю каденцію, а крісло другого «віце» змінювало своїх господарів. Спершу, у 1994 році «ошую» від пана Мороза сів Олег Дьомін. Парламентарі жартували: мовляв, посаду віце-спікера «застовпили» за собою харків’яни. Ця аксіома отримала підтвердження за два роки, коли Дьомін повернувся на свою малу батьківщину — Слобожанщину, як голова Харківської облдержадміністрації.
Замість нього віце-спікером знову став представник Харківщини — Віктор Мусіяка. Цей депутат здобув повагу в колег тим, що у розпал «конституційної ночі» — з 27 на 28 червня 1996 року — демонстративно відмовився від посади представника президента у ВР, протестуючи проти рішення Леоніда Кучми винести текст Основного закону на референдум.
Подальші долі двох харків’ян діаметрально протилежні. Олег Дьомін керував рідним краєм до 2000-го, поки його не замінив одвічний опонент — нині покійний Євген Кушнарьов. Після цього Дьомін працював заступником глави адміністрації попереднього президента. Проте й до команди нинішнього глави держави він примудрився потрапити — незабаром буде два роки, як Дьомін перебуває на посаді посла України в Російській Федерації.
А Віктор Мусіяка, навпаки, відійшов від Віктора Ющенка. До минулого парламенту він потрапив під прапорами «Нашої України», з якою невдовзі побив горшки. Рік тому Мусіяка намагався стати депутатом, очоливши список партії «Вперед, Україно!». Та ця сила задовольнилася 0,02 відсотками голосів і останнім місцем у «великих перегонах».
Починаючи з третього скликання, парламентарі взагалі завершують свої каденції лише з двома керівниками — без одного із заступників голови. З 1998-го до 2000 року заступником спікера Олександра Ткаченка був Віктор Медведчук. Утім, протягом згаданого часу він нічим особливим не запам’ятався. «Крила» в Медведчука виросли після переобрання Леоніда Кучми на другий президентський термін. Віктор Володимирович очолив так звану «оксамитову революцію» в парламенті, після якої зі своїх посад «полетіли» спікер Олександр Ткаченко та його перший заступник Адам Мартинюк.
Після цього Медведчук піднявся на одну сходинку вище — обійняв посаду першого віце-спікера, а у нагріте ним крісло знову сів харків’янин. Цього разу Степан Гавриш.
За кілька місяців до виборів-2002 Гавриш став, по суті, другою особою в парламенті. Річ у тім, що Віктора Медведчука депутати відправили у відставку, а заміни йому так і не знайшли. Та, власне, не надто й шукали, бо вибори невпинно наближалися.
Довгих два роки останнім віце-спікером в Україні залишався Олександр Зінченко. Його депутати минулого скликання возвели у цей ранг «пакетом» — разом із головою Володимиром Литвином та першим «віце» Геннадієм Васильєвим. На той час Олександр Олексійович був переконаним соціал-демократом (о). Проте з наближенням президентської кампанії ці переконання тьмяніли, і нарешті, переродилися у відверту підтримку найбільшого опонента «есдеків» Віктора Ющенка.
Перемога Ющенка дала можливість Зінченку змінити роботу — він став першим і останнім державним секретарем в Україні, але з мандатом народного обранця йому довелося розпрощатися. Кілька разів колеги намагалися відшукати йому гідну заміну, але жоден із претендентів так і не набрав потрібних 226 голосів. Тож парламент допрацював без віце-спікера.
Нинішній свіжоспечений заступник Голови Верховної Ради — бютівець Микола Томенко — йшов до цієї посади тернистими шляхами. Оголосивши про можливий «реверанс» для опозиції у вигляді віце-спікерського крісла ще влітку, коаліціянти довго тягли кота за хвоста. Та й самі представники блоку Юлії Тимошенко не хотіли задовольнятися лише посадою. Вони вимагали, аби відповідна норма була прописана у законі про опозицію.
Показово, що також опозиційна «Наша Україна» нині почувається нібито ображеною, хоча її представники ще влітку заявляли: на посаду віце-спікера має претендувати БЮТ. Та позавчора у парламентських кулуарах відверто говорили про те, що на неофіційному рівні у пропрезидентській фракції цілком серйозно обговорювалися кандидатури Анатолія Матвієнка та Романа Безсмертного. Але «Наша Україна» знову спізнилася. Можливо, у цьому разі це й на краще, бо інакше її лідерові — невтомному борцеві за союз із БЮТом В’ячеславові Кириленку було б ще важче в’язати й так не дуже міцні вузлики дружби.
Промовистим є ще один факт. За Миколу Томенка проголосувало 340 депутатів, тобто, нині він є, так би мовити, найлегітимнішим членом парламентської президії за всю історію незалежної України.
Пам’ятаючи про постійне устремління БЮТ на чолі з Юлією Тимошенко до дострокових парламентських виборів, можна передбачити, що новий віце-спікер намагатиметься вести всередині президії таку собі «підривну» роботу. Як знати, чи не повториться, скажімо, ситуація третього скликання, коли саме віце-спікер Віктор Медведчук став на чолі «оксамитової революції»? Воно, звісно, вдруге історія повторюється переважно як фарс, а історик Томенко це чудово знає. Та річ у тім, що й перша «оксамитова революція» неабияк відгонила фарсом...

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• СПІВПРАЦЯ — ЛИШЕ НА СЛОВАХ
• ТАРИФАМ — «НЕОБМЕЖЕНІСТЬ»
• ЄС НАМ ДОПОМОЖЕ

назад »»»