ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЖАННА БОДНАРУК:«Я — УКРАЇНСЬКА СПІВАЧКА, А НЕ СПІВАЧКА З УКРАЇНИ»

Давненько, коли я вперше почув по радіо голос співачки Жанни Боднарук, миттєво відзначив: «Який потужний вокал! Напевно, він належить могутній дівчині спортивної статури». Коли побачив Жанну, то це виявилась тоненька, струнка білявка, що нагадувала легку пір'їнку або пелюстку з квітучого яблуневого саду.

Це, здається, було 1991 року, одразу після фестивалю «Червона Рута», де Боднарук стала лауреатом. Зустрівши її нещодавно, я знову таки побачив пелюстку з весняного яблуневого саду — тендітну красуню, в очах якої вирував не запальний шал юності, а драматизм життя.
У творчості й спілкуванні Жанна Боднарук «нестандартна», це одразу звертає на себе увагу й приваблює. Її пісні — це образ-думка в обрамленні почуттів.
Жанна постійно різна: фолькова, рокова, джазова, блюзова, етно-поп-рокова... Її пісні — ніби сплав новаторства і ностальгії за красивою мелодикою, розкішним оркеструванням із «живими» інструментами, за цікавим аранжуванням.
Жанна Боднарук уперто випадає з обойми попсових цукерок (що нині вважається комерційно недоцільним «неформатом»), водночас вона є лауреатом величезної кількості конкурсів і фестивалів. Серцевина виконавської манери Жанни — нездоланне бажання постійно позбавлятись штампів амплуа, і нездоланне прагнення йти «вперед і вгору».
Ідеали в музиці, на яких росла й формувалась Жанна Боднарук,— українська хорова музика (батько Любомир Боднарук — засновник і головний диригент камерного хору ім. Д. Бортнянського), Е. Фітцджеральд і Л. Армстронг, М. Равель і К. Дебюссі, а також солідний фундамент академічної освіти (Жанна закінчила Київську консерваторію імені П. Чайковського по класу фортепіано) вивірили «приціл» її музичного смаку.
Вона українка, і якою б мовою не співала шлягери своїх кумирів, завжди нею залишається.
Під завісу року, що минув, Жанна Боднарук порадувала своїх прихильників виходом трьох компакт-дисків.
— Пані Жанно, яким є нині спектр Вашої творчої діяльності?
— Упевнено скажу, що в цьому спектрі не переважає якийсь один барвистий колір, так само не домінує білий, котрий є підсумком рівномірного змішування різних кольорів. Хоча зовні моє життя виглядає звичайно: концертно-гастрольна робота в Україні і за кордоном, репетиції, записи в студії. Та все пронизано шаленим напруженням емоцій, пошуків, радощів і розчарувань. Я очолюю доброчинну організацію «Фонд сприяння розвитку естрадного мистецтва «Співай, Україно!», головним завданням якої є підтримка високопрофесійного рівня української естради, допомога молодим (і не тільки) талантам, організація фестивалів і концертів та інше. Я працюю в тандемі з моїм чоловіком Анатолієм Карпенком — композитором, аранжувальником, продюсером студії «СКАРБ». На щастя, у нас є своя студія, де ми маємо змогу повноцінно працювати над музикою.
Останнім часом ми з Анатолієм часто буваємо членами журі різних конкурсів і фестивалів. Гадаю, що це почесно, адже в журі запрошують фахівців, ми, напевно, заслужили право на оцінювання молодих талантів із висоти своєї творчості. Зокрема, я — голова журі фестивалю дитячої творчості «Пісенний сад», відбіркові тури якого проходять по всій Україні з фіналом у Києві.
Та найголовнішим для нас є наша дитина, котра потребує чимало часу, потребує гарного, українського виховання. Із сином Андрійком (йому дев'ять з половиною років) я проходжу всі уроки, він має усвідомити, що повинен добре вчитися для того, аби в майбутньому йому все давалося легко і просто. Як усякий хлопчик, він непосидючий, але мені здається, Андрійко зрозумів, що отримувати оцінку «дванадцять» — це добре і приємно. Отже, я гадаю, що найвідповідальніша, першочергова моя справа — бути мамою.
— Тим часом Ваш чоловік Анатолій Карпенко занурився в мистецтво композицій...
— Він хороший батько, при тому мій головний композитор, адже ніхто так добре мене не знає, як він. Я деколи нахабно вношу свої п'ять, а то й десять копійок у процес створення композицій і аранжувань, адже в спільній творчості народжується найкращий варіант твору.
Зрозуміло, що інші композитори також пропонують мені свої пісні, тут я покладаюсь на власну інтуїцію, буває, чуєш тему на фортепіано і відразу розумієш: «О, це моє!». Такими є пісні, наприклад, композитора Ганни Гаврилець. Анатолій любить працювати над її клавірами, тому що чудові мелодії й гармонії Ганни ніби самі підказують аранжування.
— Наші артисти констатують, що концертно-гастрольну діяльність в Україні знищено, а мас-медіа повернулись до них спиною. Напевно, тому відбувся крен концертної діяльності в бік нічних клубів, корпоративних вечірок і заходів закритого типу?
— Щодо концертно-гастрольної діяльності, то наші виконавці мають рацію. Раніше був «Укрконцерт», філармонії, будинки культури в містах і селах. Артисти не були художниками напризволяще, ними опікувались культурно-мистецькі заклади, співаки без нервів відпрацьовували заплановані гастролі. За них переживала держава. Нині мені кажуть: «Не треба закидати все державі, вибирайтесь самі». Але не забуваймо, що мистецтво — це ще носій ідеології, моральності, духовності й художнього смаку. І на це заплющувати очі? Річ у тім, що на поверхні зазвичай вирує піна, а добра риба — в глибині. Наша публіка все частіше живиться саме піною. Негоже забувати істину: «Талантам треба допомагати, бездарі проб'ються самі». Держава все ж має ударити палець об палець щодо естрадників, як це вона робить (на жаль, не на належному рівні) стосовно «академістів», утримуючи оперу, оперету, філармонію, Дитячий музичний театр. Я не говорю про шоу-бізнес — продаж, комерцію, де заправляють продюсери, котрі керуються особистими смаками і не мають жодного відношення до культури, мистецтва, вони випускають «ширпотреб»: опускаються до рівня мас, а не піднімають маси до рівня художніх взірців.
Отже, артисти, яких полишили напризволяще, використовують можливість працювати на корпоративних вечірках, ювілеях, бенкетах і заробляти гроші. В ненормальних умовах це нормально, адже така доля артиста — виступати на сцені. Хоча прикро, звичайно, що тепер у більшості своїй артисти виступають на закритих вечірках, а не в палаці «Україна» чи на інших концертних майданчиках у нашій державі.
Люди в маленьких містечках знають і чують нас завдяки Першому каналу Українського радіо і «Променю». Вони, напевно, єдині «рупори», що доносять до людей українську музику. На цих каналах працюють люди з освітою, гарним смаком, із почуттям патріотизму, завдяки їм українську естраду чують та знають і в провінції: нас там чекають, із задоволенням ідуть на концерти, підспівують, і це, звісно, тішить.
Найважче, звичайно, молодим артистам. Телебачення, FM-радіостанції транслюють або популярних розкручених співаків, або грошовитих. Як бути талановитій молоді, що не має спонсорів, не має можливості зняти дорогущого кліпа, аби його за чималі гроші крутили по телебаченню? От і виходить: якщо співака не крутять по телебаченню, то навіщо про нього писати в газетах і журналах.
Абсурдна ситуація склалася і з виробництвом дисків українських авторів і співаків. Вони знову-таки шукають спонсорів, платять рекординговим фірмам, замість того щоб отримувати прибуток за свою працю і талант. Прибуток отримують розкручені іноземні зірки, в розвиток яких не треба вкладати гроші, а лише купити ліцензію на тиражування дисків. Замкнене коло.
— Естрадники жаліються на державу, а оперники — на державу і естрадників. Чи погоджуєтесь Ви з тим, що українська естрада за формою і змістом перебуває в тупику?
— Я не згодна з тим, що українська естрада перебуває в глухому творчому тупику. Наші оперники чи академічні співаки завжди чомусь зверхньо ставляться до естради. Напевно, це відбувається через те, що вони вважають себе вищою кастою. Так, Бог усім дав голос, але, на жаль, наші оперники зазвичай співають академічним голосом, жоден із них не може заспівати естрадні пісні так різнобарвно, як вимагає жанр, співають тільки в класичній манері — так, як їх навчили. Це їх амплуа.
Часто розмови про занепад естради провокує телебачення, яке не є показником українського мистецтва, українського рівня. Хоча, звичайно, якщо бути чесними, серед вітчизняних виконавців є такі, що залишились на тому рівні, на якому були десять-тридцять років тому, можливо, це — їхня межа або їхній імідж. Це — їх особисте право бути такими, вони теж не є показником. Переважна більшість достойних естрадників безупинно щось шукає-експериментує, винаходить. Приміром, коли слухаєш такий колектив як «Менсаунд», язик не повертається говорити про якийсь занепад — це яскраві представники українського мистецтва світового рівня! Або назву такі імена, як Олег Павлишин або Павло Мрежук. Вважаю їх одними з найкращих естрадних виконавців, вони вирізняються голосом, індивідуальною манерою, їх ні з ким не сплутаєш.
— Проте є нарікання на структурну монотонність пісні: приспів, заспів і безкінечне повторювання однієї фрази...
— Так, проблема репертуару існує. Так, іноді вся пісня складається з однієї фрази: «Нас не доженеш». Але навіщо орієнтуватись на крайнощі? Про оперне мистецтво теж можна сказати, що воно в тупику і як жанр вичерпалося ще в ХІХ столітті. Та, слава Богові, опера розвивається і пісня теж. Було б тільки бажання у композиторів, аранжувальників і співаків наповнювати їх «родзинками».
Для нас з Анатолієм Карпенком завжди є актуальним творче зростання, розширення можливостей, розширення діапазону стилів і напрямів. Ми експериментуємо, не спочиваємо на лаврах. Анатолій як композитор і аранжувальник постійно пропонує свіжі ідеї, активно втручається в різні стилі: поп-рок, в етніку, ритм-енд-блюз... Це в нього органічно і вдало виходить, я підтримую його в цьому, тому що не належу до співачок, котрі працюють в одному напрямі. Я вважаю це неправильним, інакше є ризик тупцювати на місці, потрапити в кризу.
Стосовно власних новинок або творчих сюрпризів, я вельми тішусь, що в мене вийшли три альбоми. «Стежка до раю» складається з красивих ліричних і танцювальних пісень українських авторів; у альбомі «Разом з друзями» я співаю в дуетах, тріо і навіть в квартетах із представниками чоловічої статі в українській естраді й опері; третій диск «All the Best» складається з «вічнозелених» світових шлягерів (англійських, французьких, італійських, португальських) у нових обробках. Невдовзі робота над завершенням четвертого альбому.
— Цікаво дізнатися, що читає співачка Жанна Боднарук?
— Я ніколи не любила читати кишенькову детективну белетристику, цього «мила» вистачає і по телебаченню. Захоплююсь Ремарком, прочитала чимало його романів. Якось відкрила для себе Драйзера. Який це потужний потік мислення, яке сконцентроване у цікаву фабулу життя! З віком до різних речей починаєш інакше ставитись, усвідомлюєш події глибше і з несподіваного боку. В цьому мені допоміг також Драйзер, кілька романів якого прочитала на одному подиху. Отже, я люблю серйозну книжку, де є не тільки яскравий сюжет, а справжнє життя, психологія, філософія. На жаль, читаю здебільшого в поїздках, де ніхто не заважає і не відволікає.
Щодо поезії... Я ніколи не була поетичним фанатом, але люблю гарний вірш. Зазвичай поезія захоплює у зв'язку з піснями. Співаю на вірші Ліни Костенко і Лесі Українки, яких обожнюю. В мене є пісні на слова Тараса Шевченка, Миколи Вороного. До речі, в моєму репертуарі — єдина пісня російською мовою на вірш дивовижно талановитого Леоніда Кисельова, котрий, на жаль, рано помер. Там є такі слова:

«Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь
в тоске,
Что все на свете — только
песня
На украинском языке».

Історія виникнення цієї пісні має цікаву інтригу. Якось Анатолію Карпенку зателефонували з Міністерства культури і сказали: «Терміново потрібна пісня, є текст». Він запитав: «Наскільки терміново?» Відповідають: «Пісню треба написати за два дні». Анатолій в той момент ще не знав, що йшлось про улюблений вірш президента Кучми. Це було соціальне замовлення, пов'язане із переписом населення в 2001 році. Дивна річ, але цікава музика виникла миттєво, аранжування теж пішло, я, як співачка, швидко в це поринула. В підсумку все вийшло органічно, від серця. Мінкультівці, прийнявши пісню, з нею подались на радіо, там теж зібрався величезний консиліум, і всі були просто захоплені. Пісню цю крутили по радіо кілька тижнів поспіль по шість-вісім разів на день в прайм-тайм: перед новинами і після них без оголошення. Транслювали, напевно, з метою достукатися до людських сердець в східних і центральних регіонах, аби завдяки цій пісні люди зрозуміли дещо важливе, щоб відбувся певний злам у свідомості, переконаннях, у баченні України (як це сталось з російськомовним поетом Леонідом Кисельовим).
Згадую такий характерний епізод. Під час прямого радіоефіру зателефонувала мені одна жіночка, каже: «Почули красиву пісню, гарно співають, впізнаємо, що це — Жанна Боднарук. Ми подумали: «Якщо Боднарук російською мовою заспівала, то українській естраді точно кінець. Потім дослухали до кінця, почули текст і зрозуміли, що тільки ви маєте право співати таку пісню». Мені це було дуже приємно почути, адже люди мене сприймають насамперед як українську співачку.
Немає нічого кращого для артиста, коли він чує схвальні відгуки про свою творчість. На недавньому радіоефірі, в якому брали участь ми вдвох із Анатолієм Карпенком, до студії зателефонувала директор середньої школи в місті Галич, де я вчилася. Тоді я була маленькою і директора сприймала як щось недосяжне, і раптом мені телефонує сама Інеса Михайлівна і говорить безліч приємних слів. Я навіть не змогла їй по-людському відповісти, сльози в голосі забриніли. Їй, усім людям, котрі стежать за моєю творчістю, беручи участь в моєму становленні, хочу щиросердно подякувати. Відгуки людей — це наше натхнення.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»