ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
СЛІДАМИ КАНІБАЛЬСЬКОГО ПРОЕКТУ
Зарубки для пам’яті
Зима 1932–1933 років відбилася в моїй дитячій пам’яті трьома особливо болючими епізодами. Перший — це коли матір тягла за собою по двору наша корова Квітка. І витягла б на вулицю, аби замикаючий вервечку «стопріаторів» плюгавчик не перетяв налигача ножем.

25 ЛИСТОПАДА — ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ГОЛОДОМОРУ ТА ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

— Не комизись, онучку,— примовляла вона, притискаючи мою голову до своїх грудей,— намагайся, ковтай... Мати он як провела на той світ твоїх старшеньких братика й сестричку, зовсім зів’яла... Втративши тебе, й сама туди ж...— І хрипкувато-уривчастий голос продовжує в тій самій тональності: — Оце вчора ходила у Дроздівку... там божий дім ще не споганили, як у нас... Свічечки поставила за упокій безневинно замучених шістнадцять душ своїх, помолилася... Це ж ваших двійко і моїх тринадцятеро діток і чоловік... Люди проміж себе шепотіли, що Каїнові часи настали, навіть за дітьми полювання йде... Ну що, проковтнув? От і добре. Потім бабуся, так само примовляючи, як маленьку, годує мою вкрай охлялу маму.
Другий епізод закарбовується в серце уже в бабусиному дворі, куди сусіди одного ранку внесли застреленого посеред села її середульшого сина Іллю, а мого улюбленого дядька. Два з лишком роки тому їх зі старшим сином, як куркуленків, «зжили з села», відтоді про них не було жодної звістки. А це Ілля, не витримавши, вирішив навідати матір і одержав кулю під ліве око.
— За що, людоньки?! — голосила, побиваючись, бабуся.— Скажіть, що він кому погане зробив, кому зла подіяв?!
— Горба гнув, рук не покладаючи... по совісті жив,— хрипко озвався хтось у натовпі, що з’юрмився навколо вбитого,— а ниньки це все одно, що контра... Його й ліквідували, як клас... Палажка он, що на вистріл у вікно глянула, бачила, що Марко активіст із нього кожуха знімав... Їм тепер дозвіл такий верхи виписали...
Запало в пам’ять повернення батька із заробітків. Прибув він із Чернігова, де днями відбудовував висаджений у повітря ще в громадянську міст через Десну, а ночами підробляв у тамтешніх ремісників. Як на той час заявився багач багачем, аж три хлібини із «сидора» на стіл виклав. Та викласти виклав, а нам із матір’ю, яких застав опухшими, що й із печі самотужки не злазили, лише по тонюсінькій скибочці відрізав. Скільки я слізно не просив добавки, не дав, пояснюючи, що в такому стані для нас це було б рівнозначно загибелі.
— Годин через дві вріжу ще по стільки,— обнадіяв.
Десь за тиждень-півтора, трохи піджививши нас, для чого «човником» снував із села до Чернігова на підробітки, виїхав «на розвідку». Вона йому вдалася. У селі Павлівці на Харківщині, звідки «червона мітла» якимось чином не спромоглася вимести геть усього хліба, знадобився його хист вправного теслі й столяра. Туди батько по черзі доставив і нас. Спершу маму, потім мене, бабусю і свою сестру Настю. В такий спосіб ми уникли трагічної долі більш як половини односельців, яких новітні людожери «переселили» на цвинтар.
Відтоді я періодично повертаюсь думкою в той страшний час, особливо гостро у поминальні дні на орлівському кладовищі, намагаючись збагнути логіку дій тодішніх сповідників «передового вчення». Розгадка не раз потрапляла мені на очі ще в роки навчання в університеті. Зазубрюючи обов’язковий тоді марксизм-ленінізм, на жаль, відсторонено, не вникаючи в сутність, перебігав ними ось цю засадничу тезу вождя: «Диктатура пролетаріату є уперта боротьба, кривава і безкровна, насильницька і мирна, військова і господарча, педагогічна й адміністративна супроти сил і традицій старого суспільства».
Вважаю цілком закономірним те, що зринула вона з глибин моєї пам’яті саме на цвинтарі рідного села, де покояться кількасот жертв злочинного проекту «кремлівського мрійника». Бо в ній поплічникам ставилось конкретне завдання знищувати не тільки ворогів своєї влади, а й старого суспільства. Знищувати будь-які масовими голодоморами, терором, концтаборами...
Інша не менш підступна мета «передового вчення» — знищити приватну власність. Це означало, що позбавлена її людина потрапляла в повну залежність від влади, з рук якої тільки й могла одержати пайку хліба на прожиття. До всього, оголосивши релігію опіумом для народу й по суті ліквідувавши церкву з її заповіддю «не вбий, не вкради» та дозволивши «грабувати награбоване», більшовицька влада випустила на волю те звірине, що зачаїлося в найпотаємніших закутках людської свідомості. Вмить знайшлися тисячі негідників, які під машкарою «гнаних і голодних» почали не тільки віднімати чесно нажиту сумлінними трударями власність, а й ліквідовувати тих, хто намагався чинити їм спротив.

«Куркулі», хто вони?
В одному із розпоряджень, яке надійшло в Україну з Москви, читаю: «Согласно постановления ЦК от 20 сего мая по Вашей республике должно быть проведено выселение 30 000 кулацких семейств в Уральскую область. Секретарь ЦК ВКП(б) Постышев, 29.V.31 г.».
Після одержання такого документа мало б само собою виникнути запитання: звідки Москва взяла саме таку, а не якусь іншу кількість «вредного элемента» в Україні? Цілком природно було б спробувати довести білокам’яній, що ті, кого вона намірилась вислати, де ще й Макар телят не пас, це не якісь шкідники, а переважно академіки хліборобської справи і найкорисніше для держави — залишити їх у спокої. Та секретар ЦК КП(б)У Косіор добре знав, з ким має справу, й аби самому не опинитися в пазурах ГПУ, мерщій кинув правицю до козирка:
«Політбюро (Протокол № 39, арт. 2). Слухали: про директиву парторганізаціям про виселення куркулів. Ухвалили: запропонований проект телеграфної директиви парторганізаціям про виселення куркулів затвердити... Косіор, Балицький, Петровський, Терехов, Чувирін, Якір, Шліхтер — «за». 8.VІ.1931 р.».
Трохи пізніше, очевидно, щоб прискорити реагування на вказівки Москви, Київ переходить на «общепонятный»: «Считать необходимим произвести очистку районов Полесья от кулацких элементов, определив количество семей, подлежащих высылке в 5000». Це вже у постанові політбюро ЦК КП(б)У від 29.ІІІ.1932 р.
Мій потенційний дід по матері Оврам Бусел, який теж проходив по категорії саме таких «элементов», ухитрився не дожити до «очистки». На переконання рідні й сусідів, влада «зжила його зі світу» за невситиму жагу до праці на землі. Здавалося, що від неї він не тільки ніколи не відчував утоми, а навіть набирав додаткових сил. Ніби ж доля не завжди слалася йому під ноги килимком. Повернувшись після служби в Петербурзі до рідної Орлівки, що на Чернігівщині, бравий лейб-гусар, як сам пізніше зізнається, «прожогом одружився, а вслід за цим невдовзі вже не пісенно зажурився і ложкою, і мискою, і третьою колискою». Найбільше тим, що в розпорядженні «невеличкої» сімеєчки — тільки батько з матір’ю, він із дружиною, двома дітками й ще одним на підході, два молодші брати й сестра — усього три з половиною десятини не вельми щедрого поліського супіску. Як тут бути?
Задля розв’язання цієї непростої головоломки якось попросили батьки всіх сім’ян залишитися після вечері за столом. Так і не піднялися з-за нього до самого світання, поки не зійшлися на єдино прийнятному в їхньому становищі рішенні: вся земля лишається Остапові. Під опікою в нього перебуватимуть батьки й сестра, а молодші сини накатаним столипінською реформою шляхом відправляться за прикладом десятків орлівських сімей освоювати вільні землі в Сибір. Щоб усе було по справедливості, Остап візьме в селянському поземельному банку позику під заставу землі, яка переходить у його власність, і виплатить братам вартість їхніх часток.
...Лютневого ранку, що курився дрібною мжичкою, «затопив» мій майбутній дід на Ніжин. Це десь неміряних сорок верст. Додому повернувся в такий самий піший спосіб у сутінки. Не роздягаючись, зняв прилаштований до паска шкіряний кисет і труснув ним. По світлиці поплив мелодійний металевий звук.
— Полічимо, що сюди накапало,— мовив грайливо, розв’язуючи кисет і видобуваючи з нього осяйні кружальця.
— Дивовижа?! — майже в один голос вигукнули молодші брати.— Та це ж справжнє золото!
— Про всяк випадок запам’ятайте,— статечно проказав Оврам,— за землю платять золотом... або кров’ю.
Дбайливо струснувши з кожної монети тютюн, він вилаштував їх у три рядочки й заходився лічити. Пройшовся вказівним пальцем правиці спершу в одному напрямі, затим у протилежному й, спалахнувши на виду, процідив крізь зуби розгублено:
— Одна зайва...
Потім нервовим рухом долоні скинув передану десятку в кисет, а решту в уже поставлену під вечірню страву на стіл миску й посунув її батькові.
— Заберіть, а я мушу повернути зайве касирові... Може, там ще не встигли виявити нестачі...
І рушив у ніч. А вранці у банк зайшов одним із перших відвідувачів. Розповідав потім, що мав від повторної зустрічі з касиром несподівану халепу. Коли пояснив йому крізь віконечко з чим прийшов і просунув переданого ним червінця, бідолаха вхопився за руку й почав її обціловувати.
Ось такий у мене був, як тепер би сказали, нестандартний предок. Зрештою нестандартним він виявився і куркулем. Занесений більшовиками до цієї категорії небажаних їхньому режимові елементів, він жодним чином не вкладався у визначені ними параметри, бо не тільки сам ніколи й нікого не експлуатував (окрім хіба членів своєї родини), а навіть виступав разом зі старшими синами в ролі експлуатованих. Особливо пізньої осені та взимку, коли все власноруч вирощене й прироблене опинялося в клуні та засіках. Тоді одним зголошувалися допомогти обмолотитися, іншим перекрити оселю чи клуню, третім доставити з поля сіно чи пашницю..
Спершу це було потрібно для вчасної сплати банківського кредиту, затим для зміцнення й розширення господарства. І зумовлювалось це не стільки природним для кожної людини бажанням стати заможнішим, а отже і шанованішим у селі, а суто об’єктивними обставинами. За два з лишком десятки років сімейного життя у Буслів народилося шістнадцятеро дітей. У селі жартували:
— То й не Вівдина заслуга... Бусол їх сам наносив.
Задля ясності зазначу, що Вівдею називали мою бабусю по матері, а прізвище Бусел означало те саме, що й лелека. Той, що, за повір’ям, приносить у сім’ї дітей.
Остапові й Вівді навіть у страшному сні не могло привидітись, що світ навколо них котрогось лихого дня піде шкереберть, обертаючи надбане багаторічною працею їм же й на згубу. З усіх сил старалися, щоб їхні діти, як вони самі на початку подружнього життя, не поставали перед проблемою малоземелля. Рвали собі жили в роботі й дітей змалку привчали не марнувати часу без діла. Мати розповідала мені, що в її щоденний обов’язок входив із чотирьох років догляд за численним домашнім птаством, із шести — за дрібною живністю: поросятами, телятами, лошатами. А з десяти-дванадцяти веретено й прядка мали хурчати в руках не згірш як у дорослих жінок. До того ще шиття і вишивка, ткання й вибілювання полотна, прання й приготування страв...

Розгром
У 1930-му більшовики оголосили війну куркулям, ніби маючи на увазі створити так передумови для започаткування нової, набагато прогресивнішої форми господарювання на землі — колективної. Для цього в заможних людей забирали коней і волів, корів і свиней, овець, зерно і реманент. У Орлівці почали цей процес із господарства Буслів.
Коли у двір до них нагрянула орда місцевих активістів на чолі з уповноваженим від району, хазяїн спробував було довести прибульцям, що 16 десятин землі, яких родина надбала за життя, зовсім не розкіш, а необхідний для підтримання в нормальному робочому стані вісімнадцяти її членів мінімум. Аби той мінімум нормально плодоносив, потрібні тяглова сила, добрива, плуги, борони, сівалка...
Проводити той побіжний лікнеп для людей, котрі набагато охочіше тяглися до корчми, аніж до землі мудрий Оврам Сидорович, звичайно ж, не мав надії обернути її у свою хліборобську віру. Швидше за все, це була інстинктивна спроба хоча б на мить відстрочити невідворотну розв’язку. Що вона вже тут, перед ним, збагнув, зустрівшись поглядом із гостролицим представником району, тільки-но той ступив на подвір’я. Хижувато-прицільне поблискування водянистих очей прибульця зі світу, який перед цим майже десятиріччя тільки те й робив, що стромляв дрюччя все тяжчих податків у колеса його господарського воза, відразу провістили смертний вирок Оврамовим надіям на забезпечення гідного існування його потомству в подальшому. То ж коли з хліва вивели волів, а вслід за ними залишили двір і коні, він поплутав неслухняними ногами в хату, щоб упасти там головою в подушку й більше не піднятися. Казали, що в цього велетня духу «розірвалося серце».
Пізніше голод і хвороби, що його супроводжуватимуть, заберуть у менш жорстокий світ тринадцятеро його беззахисних дітей. Середульшого сина Іллю, про що йшлося вище, відправлять за тією ж адресою місцеві опричники, а найстарший Остап «зникне безвісти». Його син Іван, що якимось чином вирветься із села й вступить до залізничного ремісничого училища, все життя розшукуватиме батька й менших братика й сестру, яких мати, щоб врятувати від голодної смерті, віддасть у дитбудинок, але так і не знайде нікого.
Насамкінець із потужного роду Буслів зціліють лише троє — дружина, донька і онук його глави. Та й то лише завдяки випадку, а не закономірності. Під час однієї з розмов з Іваном Остаповичем Буслом на цю тему, в нього вихопилось сумовите:
— Відлетіли Бусли... А скільки б могли добра зробити...

Не забували про народ...
Багато хто прагнув вирватися з приреченої на винищення голодом України. «Все селянство рухається і втікає із сіл, щоб урятуватися від голоду,— повідомляв у листі до Сталіна, Калініна й Молотова член ВКП(б) з 1925 року Крофан П. С.—У селах щодня помирає від голоду по 10-20 сімей, діти вирушили хто куди, всі станції залізниць переповнені від’їжджаючими селянами». Хіба могли вожді залишити таке жахливе повідомлення без належного реагування? Звичайно ж, ні. На жаль, тексту надісланого ними до Києва розпорядження немає. Передбачливі душогуби, зазвичай, документи такого штибу наказували після виконання знищувати або повертати до Москви. Та протокол політбюро ЦК КП(б)У № 101 від 23.І.33 р. не залишає жодних сумнівів з приводу суті кремлівської вказівки: «1. Послать всем обком и облиспокломам... Директиву ЦК ВКП(б) и СНК в связи с выездом крестьян за пределы Украины. 2. Предложить Уполнаркомпути (т. Лаврищеву) и ЮЖОКТО ГПУ немедленно дать указания всем железнодорожным станциям о прекращении продажи билетов за пределы Украины крестьянам, не имеющим удостоверения РИКов... Хатаевич, Чубарь, Якир, Любченко, Балицкий, Сербиченко».
Цим документом вожді республіканського калібру засвідчили свою цілковиту згоду із своїми московськими спільниками, що українське селянство має вимирати у себе вдома, як було заплановано. А водночас зайвий раз підтвердили, що були членами єдиної організації, на рахунку якої вчинення найтяжчого злочину проти людства і людяності — геноцид української нації.
І настанок. Як відомо, парламенти десяти держав світу визнали Голодомор 1932–1933 років в Україні геноцидом української нації. Як не дивно, Верховної Ради України серед них немає.

Олександр СКОРИНА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»