ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСВІТА
ПРИНАДИ Й ШПИЧАКИ СТУДЕНТСЬКОЇ ЛАВИ
Практика засвідчує, що важливим чинником, який визначає ставлення студента до своєї освіти, є шлях, котрим він або вона потрапили на студентську лаву.

Як кажуть філософи, генеза явища значною мірою визначає сутність цього явища. Зрозуміло, що ідеальним варіантом є свідомий, виважений вибір абітурієнта, зроблений ним заздалегідь. Значно гірше, коли заклад і спеціальність визначені примусом з боку батьків. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що значна частина випускників шкіл психологічно не готова до того, аби під час вибору майбутнього фаху обдумати і зважити всі «за» і «проти». До того ж, ситуація на ринку праці змінюється значно швидше, ніж кілька десятиліть тому. Це усвідомлюють і школярі, й їхні батьки. Виходячи зі сказаного, варто було би приймати рішення про вступ самому школяреві, але тільки після консультацій з батьками, шкільними вчителями й друзями. Коли немає довіри й усі проблеми підліток мусить тримати в собі, тоді годі й думати про оптимальний вибір майбутнього. Нині тільки в Києві є близько вісімдесяти ВНЗ, які пропонують широкий спектр навчальних послуг — у абітурієнтів очі розбігаються.

Адаптація і розчарування
Вступивши до інституту, майже кожен новоспечений студент переживає «інформаційний шок». Навчання істотно відрізняється від шкільного, і декому непросто до цього швидко звикнути. Тут особливої ваги набуває структурування інформації, яку дають студентам викладачі й підручники. Не меншу роль відіграє структурування власного часу студентами. Якщо не досягти ні того, ні іншого, то навіть ті, хто в школі був сумлінним учнем, дезорганізуються або ще й стресуватимуть. Одне з свідчень цього є те, що в студентські роки більшість молоді полишає спортивні, технічні або мистецькі захоплення, не відвідує гуртки та секції.
Приблизно на початку третього курсу в багатьох студентів (незалежно від закладу і спеціальності) настає розчарування щодо обраної спеціальності. Фантазії шкільних років зазвичай не справджуються або принаймні справджуються не так швидко й не такою мірою, як хотілось би молодим максималістам. На жаль, у вищих навчальних закладах України досі немає спеціальної служби, яка б могла проводити кваліфіковані роз’яснення щодо можливостей майбутньої роботи студентів кожної спеціальності. Тож у студентів наростає відчуття розриву між теорією і реальною практикою, що посилюється тоді, коли вони йдуть на роботу. Адже, на відміну від попередніх десятиліть, коли практично ніхто зі студентів денної форми навчання не працював, тепер працює більшість слухачів стаціонару, особливо на старших курсах. Тому обов’язок кожного викладача — пояснити, навіщо потрібен певний предмет — як для розвитку особистості студента, так і його майбутньої роботи.

Запалює той, хто сам горить
Кого хоче бачити нинішній студент у ролі викладача? Передовсім добру, чуйну, високопорядну, уважну до чужих проблем людину, на яку можна покластися, звернутися, таку, котра є особистістю. Звичайно ж, професіонала найвищого ґатунку, котрий не тільки володіє тонкощами свого предмета, а й загалом духовно багатий, не чужий до філософії, культурології, інформаційних технологій, сучасних суспільних проблем тощо.
Ще якихось сто років тому викладачі ВНЗ були (судячи з численних спогадів) значно більшою мірою, ніж нині, яскравими постатями. В ідеалі наставник має запам’ятатися студентам не як чиновник, що формально виконує свої функції, а як митець, що живе своєю науковою й педагогічною місією. До речі, відсутність першорядних лекторських здібностей не перешкоджає викладачеві бути яскравою особистістю. Так, у Київському університеті імені Тараса Шевченка протягом 1940–1980-х років мовні дисципліни викладав професор Андрій Білецький (син знаного літературознавця академіка Олександра Білецького). За спогадами багатьох слухачів, манера його читання лекцій була далекою від канонів ораторського мистецтва, але він запам’ятався як неповторний вчений, ерудит, дослідник і практичний знавець багатьох мов світу — західних і східних, давніх і сучасних.
Зростанню вагомості особи викладача в очах студентів не в останню чергу сприяє наявність індивідуальних сайтів (Інтернет-сторінок) педагогів, бібліографічних покажчиків їхніх праць (що виступають своєрідними путівниками у світі наукової творчості), публічні лекції з проблематики їхніх досліджень, публікація науково-популярних матеріа-лів. На жаль, усе перелічене — рідкість. Тільки невелика частина викладачів використовує такий потужний ресурс популяризації сфер своєї наукової й педагогічної діяльності, як неспеціальні (масові) ЗМІ — газети, журнали, телебачення, радіо, Інтернет-ресурси. А тим часом, скажімо, серія статей про загадки давньої історії, вміщена в популярному молодіжному журналі, здатна залучити у відповідну галузь значно більше молодих свіжих сил, аніж вузькоспеціальні монографії.

Репутація — завжди актуально!
Студенти хочуть, щоб навчання у ВНЗ дало їм максимум для саморозвитку як особистості й фахівця, допомогло краще зрозуміти майбутню професію, швидше набути досвіду. Проте вони часто не знають, як узяти від освіти те, що їм потрібно. Адже не можна забувати, що вища освіта — це не завершення процесу здобуття людиною знань і отримання вмінь, а лише поштовх до самоосвіти, самовдосконалення.
Розглядаючи навчальний предмет крізь постать викладача, студенти хочуть бачити в особі свого педагога людину, успішну в усіх аспектах. Нинішню молодь не задовольниш твердженнями про важливість освіти, духовних цінностей та необхідність відвідування бібліотеки — дівчата й юнаки потребують постійного підтвердження суспільної репутації викладача конкретними справами. Успішна реалізована людина, зокрема наставник, на їхню думку, має вміти не тільки читати розумні книжки, а й заробляти гроші, вирішувати складні життєві питання. Лев Толстой говорив, що людині, крім розуму, потрібен ще один розум для того, аби за його допомогою той перший розум застосовувати.
Навчання піде успішно тоді, коли студенти захочуть бути схожими на свого викладача в особистісному й професійному плані. На жаль, популярні в університетах ХІХ — початку ХХ ст. гуртки і семінари, в яких студенти (нерідко у вільний час) під орудою своїх професорів вивчали й обговорювали певні наукові проблеми, нині практично не існують. Тим часом така форма студентсько-викладацької співпраці конче потрібна — вона створює неповторну духовну атмосферу, сприяє встановленню індивідуальних творчих контактів між педагогами й учнями.

Юрій МОСЕНКІС,
професор Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»
також у паперовій версії читайте:

• ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ І ДЛЯ ВУЛИЦІ
• МУШТРА ДЕБІЛЬНОГО «ДЕМБЕЛЯ»

назад »»»