ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ІЗ ЛАУРЕАТОМ — У ЯБЛУНЕВОМУ САДУ
Не зайвим буде нагадати, що кіно починалося з хроніки. В Україні перший хронікально-документальний фільм було знято 1896 року харківським фотографом-художником А. Федецьким. Наш кінематограф дебютував «Джигітовкою козаків 1-го Оренбурзького козачого полку».

Таким чином, усе справедливо, коли у 110-у річницю виходу першого документального фільму саме режисер-документаліст Олександр Коваль одержує найвищу нагороду в галузі вітчизняного кінематографу — Національну премію імені Олександра Довженка.
Доволі сказати, що О. Коваль — Шевченківський лауреат, народний артист України, член-кореспондент Академії мистецтв, професор, лауреат численних міжнародних кінофестивалів.
Наша розмова відбувалась на батьківщині маестро — в селі Жердова на Київщині, у яблуневому саду (майже за Довженком). Хоча на рахунку в Коваля 95 стрічок, ряд з яких знищено цензурою попередньої системи, а паралельний ряд приносив призи, лауреатство, визнання, йшлось не про його кіно. Більше про соціальні аспекти сучасного кінематографу. Все ж скажу про деякі фатальні у позитивному розумінні збіги, що кинули його у жорна документалістики. Перший фільм, який крутив Шура, коли ще працював п’ятнадцятирічним кіномеханіком у Жердовах, був «Фронтовий оператор Володимир Сущинський».
— Отак доля звела,— каже він. — Після того поїхав у Київ по цвяхи... Мені треба було хату перекрити. Пішов на Володимирський базар — там їх не було. Порадили відвідати Печерський ринок. Я йшов вулицею Щорса. Дощило. І тут я натрапив на вивіску: «Українська студія хронікально-документальних фільмів»... Кожного дня крутив їхні кіножурнали! Став, розкрив рота. Вийшов невисокий коренастий чолов’яга: «Чего смотришь?» «Та я кіномеханік і щодня ваші журнали показую!». «Хочешь на киностудию?» «Хочу!». Це був начальник відділу кадрів Андріанов.
Зважте, з якою документальною точністю Коваль подає хроніку подій. Як чітко прямує дорогою. Попрацював освітлювачем, асистентом у режисера Едуарда Тімліна і зрозумів: треба їхати до ВДІКу (Всесоюзний державний інститут кінематографії) у Москву. Кінофакультету при Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого на початку 60-х ще не існувало. Освіта у Шури — сім класів. Склав екстерном іспити. З атестатом відбув до Москви. Цим кадром завершується перший епізод.
Другий починається знову-таки з фронтового оператора, режисера Романа Кармена. Того, хто був автором сценарію, режисером і керівником зйомок хронікально-документального фільму «Суд народів» (1947), де на Нюрнберзькому процесі викривали злочини фашизму. І Кармен-педагог благословив Сашка у професію.
— У мене від діда звичка — бути першим на селі. Якщо косиш траву, то краще всіх. Та ще мати вчила бути чесним. Нещодавно перечитував Довженкову «Зачаровану Десну». Там ніби про мою матір: «Моїй матері було на роду написано співати, а вона все життя плакала»... Геніальна фраза.
Епізод третій починається з періоду, коли режисер Коваль був директором «Укркінохроніки». Минало ХХ століття.
— Десь наприкінці серпня виїхав я сюди у Жердову у відпустку. Сниться мені поганий сон. Чую, гавкає собака, мій ньюфаун Ліза... Виходжу у сад, а там сонце сходить... Коли мій дід з війни 1914 року повернувся, привіз два Георгія... Це були ордени такої заслуги перед царем і отєчеством, що за них золото давали. Ось і купив дід цю землю, де ми зараз розмовляємо... Значить, сниться мені, що виходжу і бачу за садом, там, де дружині Олені вчора допомагав помідори підв’язувати, гуляють собаки та «дами в шиншилях»... Дивлюсь, ходить така собі пані у капелюсі, шубі, хоч і спека, з болоночкою...
— Прямо за Чеховим «Дама з собачкою»...
— Тільки по-страшніше... Хапаю дрина, яким підпираю хвіртку, вилітаю до них і волаю: «Мать-перемать!... Що ж це робиться?» А вона мені відказує: «А вы что, не знаете, что здесь указом президента будет выгул для собак?» Я кажу: «Що? А ну, Лізо, вперед!» Моя ньюфаун хапає ту болонку... Проте звідусіль лізе натовп людей з собачками на повідках...
Прокидаюсь у холодному поту. І мерщій — до Києва. Тільки зайшов, а це десь дев’ята ранку, телефон... «Алло! Сашко!»...
Із цього «поганого постановочного сну» Олександра Коваля почалась хронікально-документальна епопея з кінофакультетом.
— За одну ніч я передав усі приміщення «Укркінохроніки», де частково був кінофакультет, їм на баланс. І забрав кінофак з Лаври. Але ж це був чистий обман! Міністр культури видав наказ, де було написано, що через передавання всіх приміщень на території Києво-Печерської лаври, звільнити негайно приміщення кінофакультету і передати чернецям... Передавши приміщення кінофакультету, я сказав, що кіношкола буде! Нещодавно, не пам’ятаю з якого приводу, згадав фінал фільму Довженка «Щорс». Коли там приїжджає якийсь один з Москви зі Ставки і каже: «В бой школу красных командиров!». А Щорс йому у відповідь: «Не пущу! Не віддам! Я положу дивізію, дві дивізії, але школу червоних командирів не віддам! Бо вони виростуть і тоді буде у мене дивізія і багато дивізій. Буде армія. Тому не віддам!». Це стало ідеєю моєї боротьби за кіношколу... Ангар на території «Укркінохроніки» швидко передав Академії мистецтв під виставковий зал. І, коли я оце так розселив, то залишились і кінохроніка, і кінофакультет. Тепер ми вже є Інститутом екранних мистецтв у рамках Університету Карпенка-Карого. Я перейшов до інституту, який є моїм дітищем. Маю другий курс студентів... Ніколи не думав, що з мене вийде педагог. Навіть не знаю — хороший чи ні. Але от, дивись, торік золото у Голлівуді мій студент Олексій Росич забирає. Другий студент Валя Васянович у Франції теж саме...
Якщо першим фільмом студента другого курсу Коваля була документальна 18-хвилинна стрічка «Щедрість», яка у списку знищених, то, поки останній, у числі визнаних на міжнародних фестивалях, це «Гамлет». Де мешканці божевільні грають «Гамлета» і не визнають фіналу без «хеппіенду». Людяна, незвична і добросердна картина майстра.
...Поза розповіддю залишились імена людей, котрі билися за наше кіно разом і поруч з Олександром Ковалем. Нехай вибачать, він їх не забув, але мова тут про лауреата Національної премії імені Довженка у 2006 році. Прізвища негативних персонажів-руйнівників також майже не звучали. Навіщо зайвий раз їх піарити?

Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• В АМЕРИЦІ ДВІРНИК, В УКРАЇНІ МЕЦЕНАТ
• СВІТ КОЛЬОРОВИХ СПАЛАХІВ

назад »»»