ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
РАДА ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА. ПРОТИСТОЯННЯ.
НИНІШНІ НЕПОРОЗУМІННЯ МІЖ ГЛАВОЮ ДЕРЖАВИ ТА ЗАКОНОДАВЧИМ ОРГАНОМ — НЕ ПЕРШІ. ОДНАК САМЕ ТЕПЕР ВОНИ ДОСЯГАЮТЬ АПОГЕЮ
Гордіїв вузол парламентських проблем, який виник з моменту обрання спікером Олександра Мороза і оголошення ним про створення коаліції № 2, загнав державу у прірву, яких досі в Україні ще не бачили. Це — не жарти, адже наша держава та її політична еліта — не новачки стосовно роздмухування перманентних конфліктів. Упродовж 15-річної незалежності в Україні не такими вже й поодинокими були сварки між Верховною Радою й Президентом, між парламентом і Кабміном, між урядовцями і главою держави...

Нині чимало аргументів звучить за розпуск Верховної Ради. Цей непростий крок може зробити Президент Віктор Ющенко. Він неодноразово наголошував, що цей варіант розвитку подій можливий. Хоча глава держави додає: до нього він вдасться лише у тому разі, коли альтернативи не існуватиме.
Узагалі, нічого подібного в Україні досі не відбувалося. Був, щоправда, в нас випадок, коли парламент першого скликання рік не добув до кінця відведених йому законодавством повноважень. Але те рішення про дострокові вибори ухвалювали самі народні обранці. Сьогодні ж пропонуємо пригадати історію саме парламентсько-президентських відносин. Наша нетривала історія свідчить, що вони — найнестабільніші у процесі вітчизняного державотворення. Відтак навряд чи можна твердити, що нинішній потенційний конфлікт виник спонтанно.
Наразі мало хто пам’ятає, як виникли перші тертя по лінії Президент-парламент. Сталося це 5 грудня 1991 року, у день інавгурації першого глави незалежної України Леоніда Кравчука. Офіційно вступивши на посаду президента, він автоматично позбувся права вести пленарні засідання парламенту, про що йому не минули нагадати народні обранці. Однак Леонід Макарович ігнорував цю вимогу протягом кількох годин, поки новим спікером Верховної Ради першого скликання не обрали Івана Плюща. Якщо проводити аналогію із сьогоденням, то, скажімо, чинний глава держави Віктор Ющенко подав заяву про позбавлення депутатського мандата 21 січня минулого року, тобто за два дні до своєї інавгурації.
Звичайно, той давній епізод можна було б давно забути, якби суперечності між главою держави і вищим законодавчим органом на тому й припинилися б. Одначе так не сталося навіть попри те, що Кравчук і Плющ на той час аж ніяк не були політичними антагоністами. Обидва пройшли радянське партійне загартовування, але зуміли перебороти старі стереотипи й сприяти утвердженню незалежності.
У роботі парламенту та Президента постійно виникали суперечності. Особливо яскраво це виявилося, коли прем’єр-міністром став Леонід Кучма, котрому були надані надвеликі повноваження, що не було до душі главі держави. Багато в чому злагодженій праці заважала майже цілковита відсутність нормальної законодавчої бази. В результаті парламент першого скликання схвалив близько десяти (!) різних програм виходу з кризи. Та всі вони лишилися невиконаним докором депутатського сумління.
Після дострокових виборів як парламенту, так і Президента на головну політичну арену в державі фактично зійшло двоє політиків — президент Леонід Кучма та голова ВР Олександр Мороз. На тлі їхніх стосунків взаємини Кравчука й Плюща здавалися мало не братерством. Соціаліст Мороз із перших днів свого спікерства (ще до того, як Кучма став президентом) виступав за парламентську модель правління. А представник так званого «червоного директорату» Кучма був прихильником сильної президентської вертикалі й жорстких ринкових перетворень.
Навіть під час видимих натяків на консенсус боротьба точилася за усіма напрямами. Причому частенько навіть депутати, які підтримували президента, усвідомлювали логічність аргументів спікера. Звідси виникла так звана «конституційна угода», що її Кучма та Мороз підписали 8 червня 1995 року. З одного боку, цей документ давав президентові широкі повноваження, з іншого — зобов’язав сторони упродовж року остаточно доопрацювати проект Основного закону і ухвалити його. Конституційна комісія працювала день і ніч, однак після того, як річний термін сплив, стало зрозуміло: полюбовно вирішити питання навряд чи вдасться. Спікер оголосив, що Конституційна угода більше нелегітимна, а президент запевнив: вона діятиме до ухвалення тексту Основного закону. Апогей настав 26 червня 1996 року, коли Леонід Кучма видав указ про проведення референдуму, на який було винесено текст Конституції, схвалений в АП.
Подальші події відомі: Олександр Мороз, дотримуючись принципу товариша Саахова «У мене звідси два шляхи — або в ЗАГС, або до прокурора», домігся ухвалення Конституції. Леонід Кучма, хоча й без особливого пієтету, поставив на документі свій автограф. Хоча ідею підсилити власні повноваження не полишав.
Парламент третього скликання пережив двох спікерів. І за обох конфліктів з президентом не вдалося уникнути. Олександр Ткаченко з перших днів головування дав зрозуміти, що він «не перший, але й не другий». Леонід Кучма з цим мирився доти, доки не розпочав президентську кампанію № 2. Коли ж Ткаченко виставив свою кандидатуру на президентство та ще й ув’язався у так звану «канівську четвірку», Кучма вирішив після повторної перемоги позбавити його спікерського жезла.
У крісло голови повернувся Іван Плющ. Парламентська більшість хоча й була сформована специфічно (за стимулювання з Банкової), спочатку працювала успішно. Та «ідилію» порушили касетний скандал і відставка Віктора Ющенка з посади прем’єра. Ще був так званий всенародний референдум щодо розширення президентських повноважень. Нагадаємо, парламент так і не імплементував тих його резильтатів. Це викликало неабиякий гнів у президента і немало розбурхало політикум.
Власне, майбутні опозиційні успіхи були закладені вже тоді. Вони значно посилилися під час минулих парламентських виборів 2002 року. Неабияких зусиль коштувало президентській адміністрації, щоб «сколотити» найчисленнішу провладну фракцію і обрати головою Верховної Ради Володимира Литвина — екс-главу адміністрації Леоніда Кучми. Але конфлікти між президентом і парламентом не припинилися й тоді. Серед найзнаковіших — кількаразове голосування за відставку Володимира Стельмаха з посади голови Нацбанку, спроба переділу парламентських комітетів (які на кілька днів у опозиції таки вдалося відібрати, про що чомусь «забули» представники Партії регіонів, коли блокували трибуну ВР, вимагаючи парламентських посад).
Апогей конфліктів у четвертому скликанні припав на президентські вибори. Більшість остаточно розпалась і кожен голосував як заманеться. Коли почалася Помаранчева революція, парламенту взагалі довелось ухвалювати низку політичних рішень, котрі йшли врозріз із намірами Леоніда Кучми.
Утім, і у його наступника — Віктора Ющенка із законотворцями складалося не надто. Фактично єдиним тріумфальним прикладом їхньої співпраці стало затвердження Юлії Тимошенко главою уряду — 373 голоси. Далі йшли суцільні казуси, від яких «на горіхи» діставалося і главі держави, і двом його Кабмінам. СОТівські закони було ухвалено лише частково, та й то під завивання сирен, Юрій Єхануров отримав підтримку на прем’єрство лише з другої спроби, 10 січня ц. р. Кабмін відправили у відставку...
З новим парламентом Ющенко, нібито, мав би працювати нормально. Адже вибори уперше за багато років відбулися демократично і сили, котрі допомогли Вікторові Андрійовичу посісти нинішню посаду, здобули більшість. Але аж надто довго формувалася демократична коаліція, аж надто наполегливо Ющенко намагався не втручатися у цей процес, аж надто сильним виявилося бажання Олександра Мороза увійти вдруге у «спікерську річку» і аж надто активно нові побратими Голови ВР рвуться повернути втрачені півтора року тому позиції. В результаті конфлікт по лінії Президент— парламент цими днями може досягти апогею. Як не прикро, але чимало опитаних соціологами громадян найбільшу частку відповідальності за те, що сталося у ВР, покладають саме на главу держави. Мовляв, не передбачив, не застеріг, не зумів... Тепер перед Віктором Ющенком може постати ще суттєвіше питання — парламентський розпуск. Ось і спробуй відгадати: як доречніше вчинити з цим «гордієвим вузлом»?..

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• КРОК НАЗАД?
• ПИТАННЯ ОДНЕ, ПОГЛЯДИ — РІЗНІ

назад »»»