ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
МИСЛИВИЦЯ ЗА ПРОСТАКАМИ
Шахрайства, пов’язані з працевлаштуванням, давно стали сферою діяльності сучасних пройдисвітів. Нічого дивного в цьому немає, оскільки ні про що більше не мріє так наш народ, а особливо молодь, як про стабільну й високооплачувану роботу, що є гарантом добробуту. Саме тому аферистам зручно ловити простаків саме на цей гачок. Способи таких шахрайств увесь час удосконалюються. Колись було досить дати в газету оголошення: «Пропоную роботу за кордоном», зібрати з наївних гроші на візи, паспорти і квитки, а потім хутко накивати п’ятками. Нині на такий примітивний обман мало хто поведеться, а тому шахраям потрібно бути винахідливішими.

Зустріч на трасі
Сорокап’ятилітня Катерина Степаненко, котру затримали працівники міліції Києва, розуміла це і обрала для своїх потенційних жертв більш індивідуальний, можна сказати, навіть «душевний» підхід. Відтак слід розповісти докладніше про її «передовий досвід», аби люди надалі були обережнішими і обачливими.
Двадцять років тому гарненька дівчина Катя була удачливою «навідницею», «розвідницею» та «підсадною качкою» одного помітного злочинного угруповання столиці. Її гарненькі очі та струнка фігурка допомогли обікрасти, пограбувати чи обдурити чимало «бариг» — попередників сучасних бізнесменів. Щоправда, за це вона не раз попадалася, і навіть отримувала чималі строки позбавлення волі, проте, зважаючи на її молодість та зразкову поведінку, її після річної відсидки щоразу звільняли за амністією.
У сорок з гаком років їй не з руки було спокушувати багатих чоловіків своїм тілом — на цю роль у бандитів було вдосталь молодших і привабливіших дівчат, а тому Катерина Михайлівна зайнялася шахрайством.
Якось раннім квітневим ранком 30-літній мешканець Калинівки Андрій їхав до Києва одеською трасою зустрічати тещу. Її потяг прибував близько десятої ранку, та молодик вивів свого «опеля» завчасно, сподіваючись трохи підзаробити на пасажирах, котрі звично поспішають на роботу до дев’ятої. Така попутниця підвернулась йому поблизу селища Глеваха: респектабельна жінка у діловому костюмі нервово намагалася спинити якусь із машин, що мчали, а поруч копирсався у капоті іномарки водій.
Оцінивши ситуацію, Андрій загальмував: дама була явно не з простих, раз має машину з водієм, а оскільки у них щось сталося з автомобілем і вона поспішає, то, непевно, добре заплатить. Він не помилився — жінка вмостилась на передньому сидінні й владно наказала їхати до Софійської площі. Щоб водієві було охоче виконувати її наказ, вона тицьнула йому п’ятдесятигривневу купюру. Тож Андрій, задоволений, щосили натиснув на газ.
Попутниця виявилася балакучою, і за розмовами сорок хвилин дороги промайнули як мить. Щедра пасажирка розповіла, що сама живе у Глевасі, однак працює в Києві майором податкової міліції. За нею, мовляв, закріплено службову машину з водієм, але сьогодні, коли призначено важливу нараду, автомобіль, як на гріх, зламався. Андрій же, у свою чергу, розповів, що постійної роботи не має, однак півроку тому вся рідня позичила йому гроші на цей «опель», а тепер він відпрацьовує тим, що обслуговує своїх численних родичів: то одного кудись підвезе, то іншого. З того, мовляв, і живе. На прощання вони обмінялися номерами телефонів і жінка зникла у будинку між Софійською та Михайлівською площами, де розташовані управління міської й обласної міліції, суди та пожежна частина.
Андрій не сподівався, що знайомство якимось чином продовжиться, але за тиждень Ольга Михайлівна (пасажирка назвалася хлопцеві саме так) сама нагадала про себе. Вона зателефонувала, попросила зранку «підкинути» її до Києва, а заодно й переговорити у важливій справі.

Наживка для наївних
Справа виявилася справді важливою: її особистий водій одружився і має намір виїхати за кордон на постійне місце проживання, через що звільняється з міліції. Тепер їй потрібен новий водій, але не простий, а людина, котра вміє тримати язик за зубами. Якщо він згоден стати такою людиною, вона хотіла б познайомитися ближче з ним і його рідними. Андрій, як і будь-який на його місці, звичайно ж, погодився і запросив даму до себе у Калинівку на день народження сина, де і збереться вся рідня.
На це сімейне свято Ольга Михайлівна приїхала знову ж таки на шикарній іномарці з водієм, привезла дарунки, горілку й ковбаси. Тут вона швидко перезнайомилася з усіма гостями, з кожним із них знайшла спільну мову та спільні інтереси й на всіх справила гарне враження.
За кілька днів потому вона повідомила Андрієві, що він їй підходить та звеліла писати заяву про прийом на роботу і заповнювати анкету, попередивши, що такі питання вирішуються не так швидко, тож йому слід набратися терпіння і чекати. А сама тим часом стала ближче знайомитися з його родичами. Для чого їй це було потрібно, стане відомо трохи пізніше.
Через три тижні Ольга Михайлівна, познайомившись із цими людьми та їхніми фінансовими можливостями, повідомила Андрієві цікаву новину: податкова міліція конфіскувала нещодавно партію новеньких автомобілів «ВАЗ-2109». Частину їх буде реалізовано співробітникам її управління за півціни, тобто за шість тисяч доларів США. У неї є можливість записатися на дві такі машини, та, по-перше, у неї нема в наявності таких грошей, по-друге, автомобілі їй особисто не потрібні, оскільки вона сама — не водій. Якби їх купив хтось інший від її імені — інша справа. Те, що з Андрія кепський покупець, шахрайка зрозуміла відразу, але вона розраховувала, що він розповість про це своїм близьким, і його жадібні родичі наввипередки побіжать до неї з грішми. Так воно і вийшло: купити машини швидко зголосились його дядько й тітка.
Самозванка їх не квапила, і гроші брати не поспішала. Сказала, що платити треба в банк, узяти там чек і по ньому протягом трьох днів отримати автомобіль. Так вона притупляла пильність майбутніх жертв. А в останній момент повідомила, що ситуація змінилась і гроші треба платити готівкою в касу податкової міліції, а машини забирати негайно.
Для цього вона провела їх до Управління внутрішніх справ на вулиці Володимирській, 15 (провінціалам неважко було втокмачити, ніби податкова міліція знаходиться саме тут). Діючи наскоком, зловмисниця лише у вестибулі будинку взяла з обох клієнтів по шість тисяч доларів, причому так швидко, що ті навіть не встигли у чомусь засумніватися. Потім вона пройшла через пропускний пункт, лишивши їх чекати на неї у вестибулі, а, опинившись всередині будинку, вийшла з нього через інший вхід, і пішла собі геть.
Потерпілі второпали, що їх підступно обдурено, лише через день, коли не змогли додзвонитися благодійниці по жодному з названих нею телефонів. Її мобільний номер був відключений, той, котрий вона називала робочим, насправді належав одній з київських квартир, а в Глевасі, як з’ясувалось, вона лише винаймала кімнату в звичайній сільській хаті. Та й прізвище Ольги Михайлівни виявилось вигаданим — жінка з такими даними ніколи у жодному зі столичних підрозділів податкової міліції не працювала.

Вирахували за почерком
Цей випадок — один із епізодів бурхливої злочинної діяльності нашої героїні. Спосіб, у який вона віднаходила собі жертви, вирізнявся винахідливістю, адже за водіями іномарок на трасах зазвичай полюють молоденькі дівчатка. Розрахунок шахрайки виявився безпомилковим: коли у водія дорогий автомобіль,— це означає, що у нього мають бути гроші. Якщо ж у нього їх немає, вони неодмінно мають бути у його батьків, батьків його дружини, хрещених батьків чи інших родичів. Обіцянка працевлаштувати когось із бідних родичів була лише приводом зав’язати близьке знайомство із заможною людиною, дізнатися про її «слабке місце» і бити саме по ньому. А з досвіду Катерина знала, що наш народ так любить усе задарма, що готовий платити за це останні гроші. Слід лишень уміти зацікавити його цим.
Від природи надзвичайно комунікабельна, вона справляла на співрозмовників враження, ніби справді працює у податковій міліції, де за посадою має доступ до розподілу та реалізації конфіскату. Аби одержати хоч якісь знання у цій сфері, вона не полінувалася походити по приймальнях і виписати прізвища керівників податкових адміністрацій, а потім у розмовах називала їхні імена так, ніби вони з нею були на «короткій нозі».
Коли до міліції посипалися заяви потерпілих, столичні сищики, звівши докупи аналогічні за почерком епізоди, з’ясували, що в шести з них фігурує одна й та сама особа, хоча шахрайка й називалася людям різними іменами. Механізм злочинів був один і той самий. Жінка зранку займала пост, причому не завжди на одеській, а й на житомирській та бориспільській трасах. Просила підвезти її до УВС на Софійській площі, по дорозі представлялася майором податкової міліції, а насамкінець брала номер телефону водія, взамін лишаючи свій. Приводом для продовження знайомства була пропозиція працювати її водієм.
Літнє подружжя Лук’яненків із Обухова працевлаштування не потребувало, але загорілося бажанням «пристроїти» свого 20-літнього племінника. Цих людей Катерина «купила» вигадкою про те, ніби міліція конфіскувала партію наркотиків, котрі перевозили у пилососах, пральних машинах і телевізорах. Оскільки ці предмети також були конфісковані, є можливість придбати їх за півціни. Таким чином вона видурила у Лук’яненків та їхніх знайомих двадцять тисяч гривень.
Курйозний випадок стався з 40-літнім київським бізнесменом Василем К., який також мав нещастя підвозити аферистку до
Києва з приміської зони. Йому Степаненко набрехала, ніби в Одесі конфісковано іномарки «Пежо», котрі, можливо, привезуть до Києва для реалізації серед працівників міліції. Той так підхопив цю ідею, що вирішив прикинутися закоханим Ромео і став залицятися до немолодої, але ще симпатичної «майорші». Він навіть власним коштом звозив її в Одесу, аби прискорити вирішення питання і потайки від власної дружини загуляв із Катериною на цілий тиждень. Коли зрозумів, що його обдурили аж на десять тисяч доларів, з відчаю ледь не наклав на себе руки.
Для розшуковців тривалий час було загадкою, як аферистка могла вільно проходити в режимний будинок Управління внутрішніх справ. Це з’ясувалося лише після її затримання. Виявляється, вона не пошкодувала грошей на кольорову візитну картку зі своєю фотографією, де була зображена у майорських погонах. Зовні візитівка нагадувала справжнє міліцейське посвідчення, що й «приспало» пильність постового.
Спіймати шахрайку було непросто, бо вона нікому з потерпілих своїх справжніх даних не повідомляла, а квартири в різних містах і селах винаймала ненадовго і зникала звідти безслідно. Єдино правильний шлях, котрий обрали співробітники карного розшуку Києва, — чатувати Степаненко поблизу будинку УВС, під який її, напевно, привезе не один водій-«грачувальник». У цьому сищикам допомогли дільничні інспектори міліції Васильківського району, на території якого знаходиться селище Калинівка, куди Катерина Степаненко завітала на початку нашої розповіді. Додатково переговоривши з постраждалою сім’єю Андрія, вони дізналися, що на дні народження присутніх фотографував 10-літній хлопчик — син одного з гостей. Цю плівку проявили, зробили фотокартки і знайшли серед них зображення зловмисниці. Його показали численним заявникам і ті впізнали шахрайку.
Затримали Катерину у вестибулі будинку УВС. Коли після затримання її обличчя показали по телевізору, до шести відомих епізодів додалося ще зо два десятки заяв від людей, обдурених нею, які до міліції не зверталися, бо не вірили, що її знайдуть. За вироком суду аферистку засудили до семи років позбавлення волі.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ФІНАЛ «КРЕДИТНОЇ СПРАВИ»

назад »»»