ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
ЯК УЗЯТИ УЧАСТЬ У СОТВОРЕННІ СВІТУ
«Раз, два, три, чотири, п'ять — починаєм чари гнать!» — каже чорнявій паняночці молодий чоловік в солом'яному брилі та вишитій сорочці. Та посміхається і простягує йому долоню, яку він намазує мокрою глиною, запитуючи: «Що відчуваєте?» — «Таке враження, що беру участь у сотворенні світу»,— відповідає жінка. Вона теж одягнута в народний одяг — однострій підмайстра. Цю одежу й цю роль може приміряти будь-хто з охочих отримати урок гончарського мистецтва.

Гончарська психотерапія, або все починається з відчуттів
Гончар Іван Панков з Волині в теплу погоду щотижня буває в Музеї народної архітектури та побуту України в селі Пирогово на околиці Києва. Привозить туди свої вироби з глини, працює з гончарним кругом і дає уроки мистецтва, які ще можна назвати арт-терапією. «Надзвичайні відчуття та задоволення протягом 5–25 хвилин (за-лежно від стану підмайстра)! Повна релаксація! Рекомендується усім, хто ще не пробував (особливо дітям і вагітним жінкам, паняночкам та всім, хто ще не знайшов улюбленої справи)! Не рекомендується людям після відвідування «Шинка», «Кулішні» та «Ярівців» — написано на заляпаному глиною папері. Як кажуть самі майстри цієї справи, слово «гончар» походить від слів «горна» і «чарування» — тобто той, що гарно чарує.
У свою глину пан Іван додає позитивної енергії Вітру, Сонця, Дощу та Вогню. Монотонне обертання його гончарного круга розслабляє, і з кожним обертом виникає відчуття, що ти потрапляєш у світ автентичного мистецтва. Буденні справи й проблеми кудись відходять і здаються крихітними порівняно з Вічним. Радість, захоплення, бажання виліпити найчудесніший у світі глечик переповнюють душу і, щоб вони не «повихлюпувались», учні старанно вкладають їх у мокру глину.
Щоб підмайстер краще зосередився на процесі, Іван постійно з ним про щось говорить. Наприклад, коли той разом з майстром водить рукою по мокрій глині, Іван запитує про відчуття. Якщо це — жінка, вона одразу зашаріється, пирскне сміхом і не спішить розповідати про свої емоції. Зазираючи їй у вічі, гончар запитує вдруге. Жінка зізнається, що їй приємно торкатися глини, з якої от-от «народиться» підсвічник (зазвичай, жіноцтво ліпить саме їх). Почасти гончар працює з дітьми. О, ці юні створіння, не те, що дорослі,— вони з охотою розповідають про улюблені (і не дуже) уроки, оцінки, учителів, без вагань віддаючи свою душу й руки веселому і доброму майстрові. Адже такої «гри», як створення глечика на справжньому гончарському колі, батьки десь інде ні за які гроші не куплять. І дітлахам байдуже, що мокра глина потрапила на щоки, чоло, ноги.
А з представниками своєї статі, у котрих пальці й долоні «грубші», розмова — чоловіча. «Коли я запитував у чоловіків про відчуття, люди навколо починали сміятися, і я перестав», — каже Іван. Тому гончар зосереджує увагу сильної статі на техніці процесу, переконуючи, що «викрутити» глиняну пляшку не так важко, як здається на перший погляд. Іван запевняє, що в них обов'язково житиме добрий джин і виконуватиме бажання. Проте тільки нематеріальні. «Процес творчості не може бути механічним,— каже він.— Людина має ліпити насамперед своїми емоціями, ніби зсередини».

Самоусвідомлення
«Коли є натхнення, не думаєш про техніку. «Воно» в тобі всередині сидить, і ти твориш», — каже Іван. «Воно» — це сім'я, море, музей, природа, люди...
Творчий шлях Івана-гончара розпочався в липні 1993 року. Відслуживши строкову службу, юнак повернувся до Луцька й почав міркувати, як далі будувати своє життя? Чим заробляти на хліб? Яку професію обрати? — «Мабуть, безплатно робитиму гарні тротуари на благо рідного міста»,— жартома казав друзям. Тоді один з них запропонував влаштуватися на роботу в міліцію і навчатися в міліцейському вузі, а другий порадив відвідати гончарну майстерню. Іван подався в обидва місця. Влаштувався на роботу до слідчого ізолятора, згодом — вступив на заочне відділення юридичного факультету до прикарпатської філії Київської національної академії внутрішніх справ України. А в гончарській майстерні під час першої спроби зліпити горщик Іван заснув — його заколисав гончарський круг. Згодом гончарство зацікавило, стало його хобі. І йшов би він життям двома дорогами, якби не одна жінка. Готуючи репортаж про гончарське мистецтво, журналіст з Нового каналу Ірина Мельникова поцікавилась в Івана: «Що вам дає робота в міліції, а що — праця в майстерні?» Іван чесно відповів журналістці на її непросте запитання, і... через три дні назавжди попрощався з міліцейською кар'єрою, обравши шлях гончара. Не ми обираємо свою професію, а вона — нас.
Свої вироби Іван обпалює за давньою технологією — дровами. Чому саме дровами, а не електрикою чи газом, як це робиться на сучасний лад? — цікавлюся я. Адже так зручніше. Гончар відповідає: «Чим відрізняється хліб, спечений господинею в домашній печі, від хліба, що спекли на заводі? Смаком, ароматом і чимось невловимим, але відчутним душею. Чим більше власних зусиль вкладає людина в роботу, тим кращим стає результат»,— пояснює Іван. Його гончарна продукція обпалюється у власноруч зробленій земляній печі. Випал виробів триває добу.
Спілка, у якій творить Іван Панков, називається «Дайте спокій». «Така назва з'явилася внаслідок ігнорування гончарів чиновниками «дореволюційної» влади,— пояснює Іван. — Тепер дуже рекламують і багато виробляють одноразового посуду, пластикової продукції. Натомість гончарство — мистецтво, яке споконвіку притаманне українській культурі,— залишається поза увагою. Андріївський узвіз перетворився на базар, де можна купити все: починаючи від солдатської каски й закінчуючи окулярами від сонця. А раніше туди з'їжджалися майстри, художники та митці з усієї України».
Проте нині є певний поступ. Ігнорування гончарського мистецтва як частини національної культури поступово почало змінюватися зацікавленням з боку влади. У травні минулого року до Пирогово приїздили члени колишнього уряду і Юлія Тимошенко власноруч зліпила симпатичний підсвічник. Зі слів Івана, його та інших майстрів-гончарів почали запрошувати до участі в різних національних мистецьких проектах, як-от «Країна мрій», а також у закордонних заходах. У лютому 2005 року в столиці Чехії відбулася виставка «Holiday World-2005»— найбільша в Східній Європі. Туди з'їхалися представники 2500 фірм з 46 країн. Україна вперше стала партнером форуму — й отримала гран-прі за найкращу експозицію. До складу української делегації був запрошений Іван Панков разом зі своїм гончарським кругом. До Івана стояла черга відві-дувачів виставки.

Не міняйте світ Божий на світ віртуальний
«Щоб знайти себе в житті, слід перепробувати якомога більше професій. Одразу нічого не буває»,— переконаний Іван Панков. На його думку, нинішня система освіти надає пріоритет точним і гуманітарним наукам, залишаючи без уваги уроки праці й формування необхідних у житті навичок. «У школі я кілька років вивчав алгебру, тригонометрію, хімію, але ці знання не згодилися,— наводить приклад Іван. — Натомість плавати і їздити на велосипеді я навчився за три дні й досі пам'ятаю, як це робиться».
Гончару дуже подобаються вальдорфські школи, які спершу виникли у Швейцарії, але нині є й в Україні. Їхня програма допомагає розвинутись художнім талантам дитини, багато випускників обирають собі професію, пов'язану з мистецтвом. На відміну від вальдорфських, школярі державних шкіл формуються під постійним оцінюванням своїх досягнень з боку педагогів. Це формує характер людини, впливає на її майбутнє, а також певною мірою позбавляє свободи вибору й творчості. Найголовнішим результатом навчання у вальдорфській школі є те, що кожна дитина розвивається, як особистість. Вона здатна до самостійної критичної оцінки своїх дій, рішень, поглядів.
Спілкуючись з дітьми, Іван дізнався, що в Україні є школи, де немає уроків праці. «Їх замінили інформатикою, комп'ютерами, помінявши світ Божий на світ віртуальний,— скрушно говорить гончар. — Віртуальні ігри так засмоктують бідолашного учня, що вночі, у момент засинання, у нього перед червоними від утоми очима — картини баталій монстрів з героєм-воїном. Та краще нехай дитина піде до ткалі, коваля, вишивальниці!» І справді, якби всі ми обирали нав'язувані ззовні професії, ми стали б подібними до воїнів з віртуального світу. На думку Івана, справжнє життя — це насамперед свіже повітря, як, приміром, у Пирогові, і робота, яка подобається й приносить задоволення.
...Залишається згадати про добре заняття гончара й почати «чарівно жити», сотворюючи власний, ні на що не подібний світ.

Ольга ЖИЛА
також у паперовій версії читайте:

• СЕМИРІЧНИЙ ХЛОПЧИК МОЖЕ СТАТИ СВЯТИМ
• ВІРШ ДЛЯ МАТУСІ

назад »»»