ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
ФРАНЦІЯ В ПОШУКАХ ВЛАСНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
Країна бунтує. Паралізовано університети, на вулицях протестують сотні тисяч людей, а профспілки, що було вже втратили вплив, раптом стали серйозним партнером у перемовах з урядом. Але головне питання залишається без відповіді: «Чи можна Францію реформувати взагалі?». Уже десять років країною прокочуються кризові хвилі, викликані необхідністю ґрунтовного реформування економіки, зміни «соціальної моделі» й реального пошуку ідентичності на тлі напливу іммігрантів, здебільшого з культурно чужого середовища, які важко або зовсім не інтегруються у французьке суспільство.

Ганьба?
Закон щодо умов про першу роботу є не відкриттям, а лише свідченням неймовірної неузгодженості положень у французькому трудовому праві. Він повинен полегшити прийом на роботу молодих людей, бо, надаючи працедавцям можливість звільняти їх протягом двох років без пояснень, створює більше поле для маневру. І, власне, ця правова новація розбурхала море ненависті, фрустрації і страху громадян, які вже не чекають на вибори, аби висловити все це політикам.
Противники нововведення невтомно повторюють одне слово: «Ганьба». Засуджується все, що руйнує «соціальні здобутки людей праці», які здавались вічними й непохитними. Отже, «ганьба» цинічним працедавцям, геть ліберальний уряд, не приймаємо звільнень, «ганьба» банкам, які не дають кредитів, геть власників, які вимагають надійних гарантій від тих, хто винаймає житло...
Демонстранти вийшли на боротьбу з певним майбутнім, тоді як насправді непевність і ненадійність вже давно притаманні життю суспільства. Безробіття роками коливається на рівні 10% (серед молоді воно є вдвічі більшим). У вересні 2005 за рахунок місячного соціального мінімуму, який дорівнює 425,5 євро, існувало 1,25 мільйона громадян, тобто на 5,2% більше, ніж рік тому, і більше, ніж будь-коли від часу запровадження цього мінімуму наприкінці 80-х років.

Пробігти між краплинками
Усі французькі уряди стикаються з таємничим парадоксом: держава живе з розумінням необхідності змін, але кожний не хотів би, щоб вони зачепили саме його. Суспільство звинувачує політиків, що вони живуть у «кришталевих палацах» і бояться рухатися відповідно до потреб реальності, але критикує їх, якщо вони переглядають основи соціального забезпечення, податкові «ніші» і надзвичайну різницю між працівниками бюджетного й приватного секторів економіки. Франція — держава, у якій слово «лібералізм» вважають лайливим, а вільний ринок праці — перемогою хазяїна над працівником.
А тим часом заборгованість країни перевалила за 1100 мільярдів євро, тобто дві третини ВВП.
Початок сучасного циклу кризи припав на кінець 1995 року, коли на вулиці люди вийшли протестувати проти запропонованої тодішнім прем'єром Аленом Жюппе пенсійної реформи. А президентом Франції незадовго до цього став Жак Ширак, який переміг суперників шляхетним, але декларативним гаслом «Франція для всіх».
Уже тоді було зрозуміло, що діти, народжені в період демографічного буму між 1945 і 1960 роками, почнуть покидати ринок праці, а пенсійна система, яка ґрунтується на солідарності поколінь, не витримає навантаження.
Відтоді кризи наздоганяють одна одну, демонструючи Європі стагнацію Франції, якій нині далеко від динамізму Іспанії та рішучості Німеччини. Тому друге місце лідера крайньої французької правиці Жан-Марі Ле Пена на президентських виборах у 2002 році можна інтерпретувати не тільки як підтримку суперечливої особи, але і як ляпас традиційному політикуму.
Референдум з питання європейської конституції 2005 року підтвердив розбіжність між більшістю виборців та політичною, економічною й журналістською елітами, які підтримували документ.
Нарешті восени 2005-го безпорядки на вулицях передмість сягнули апогею: багато ночей горіли автомобілі й відбувались сутички іммігрантської молоді з поліцією. Така атмосфера ненависті зміцнила враження, що французький «поїзд» зійшов з рейок, а машиніст чухає потилицю, бо не знає як їхати далі. А пасажири — залежно від класу вагона й ціни квитка — стали ворогами.
Крім опору реформам з боку суспільства та консервативної державної системи, головною ознакою кризи є стан демократії. Національні збори складаються з чоловіків і жінок, які мають однакове походження, закінчили ті самі школи, а отже не відображають різнорідності суспільства. Французькі публіцисти вважають, що ця еліта намагається наздогнати швидкоплинний час і не встигає за еволюцією соціуму. Парламент навіть не розпочав дискусії щодо горезвісного закону про перше місце роботи.

Хто кому витягає каштани з вогню
Важко передбачити, хто отримає політичну перемогу внаслідок кризи, спричиненої законом. Популярність прем'єр-міністра різко пішла вниз, але де Вільпен шкодує лише про одне — його метод «не знаходить розуміння й підтримки в суспільстві».
А тим часом бунт проти нового законопроекту дуже шкодить цьому політикові, бо створює йому імідж жорсткої людини й поглиблює прірву між правицею і молоддю. «Франція мріє, щоб нею оволодіти...» — колись сказав де Вільпен. Але таке аж надто відверто чоловіче й брутальне розуміння політики навряд чи викликає симпатію.
Усупереч численним припущенням, міністр внутрішніх справ Ніколя Саркозі не має причин радіти з проблем свого ймовірного суперника у президентських перегонах. Нинішня криза зруйнувала і його плани. Саркозі мав намір за кожної нагоди старанно підкреслювати свою відмінність, аби видаватись єдиним кандидатом, здатним до справжніх реформ, навіть ціною власної відставки наприкінці 2006 року для підготовки виборчої кампанії. Тепер він мусить балансувати, щоб і дистанції дотриматися і солідарність з прем'єром продемонструвати.
Крім вирішення складних проблем з підтримання порядку під час демонстрацій, коли починають свою «роботу» вандали, Саркозі намагається зробити усе, щоб громадська думка не ідентифікувала його з прем'єром. У вузькому колі він критикує де Вільпена за те, що він непоступливий, коли потрібно проявити вміння вести діалог.
Логічним «жниварем» кризи стала соціалістична партія, задоволена тим, що може хоча б тимчасово забути про свою внутрішньофракційну боротьбу й усі «постріли» спрямувати на прем'єра. Лідери соціалістів очолюють демонстрації. Соціалістка Сьєжолін Ройяль вже кілька місяців є зіркою опитувань громадської думки і в перспективі президентських виборів несподівано опинилась на вершині. Вона, симпатична й комунікабельна, символізує зміну політичних поколінь, але, на жаль, нікого не хвилює, що вона не вимовила жодного зрозумілого й аргументованого речення на тему важких і складних застарілих проблем Франції.
У 2002 році ліві програли вибори, бо не зупинили навали злочинності. У 2007 буде нагода отримати реванш. Народ і еліта — замкнене коло довіри і розчарування. Лише інтелектуальне зусилля й осмислення ситуації зможе його розірвати.

За матеріалами закордонної преси Євген ПЕТРЕНКО

також у паперовій версії читайте:

• НОВООБРАНИЙ КНЕСЕТ ІЗРАЇЛЮ: ПИТАННЯ ВІЙНИ, МИРУ, СТАБІЛЬНОСТІ
• «НЕЦЕНЗУРНА» АМЕРИКА
• БЖЕЗІНСЬКИЙ: ПАРЛАМЕНТСЬКІ ВИБОРИ В УКРАЇНІ НЕ РОЗЧАРУВАЛИ
• ПОЛЬЩА ДОПОМОЖЕ РЕПРЕСОВАНИМ БІЛОРУСЬКИМ СТУДЕНТАМ

назад »»»