ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
«ЩЕ СВІЧКА НАША НЕ ЗГОРІЛА...»
ПОДВИГ МАРІЇ ВОЛКОНСЬКОЇ ПОВТОРИЛА НАША СУЧАСНИЦЯ — УКРАЇНКА ВІРА ЛІСОВА
Будь-яка згадка про декабристів у нашій уяві асоціюється з хрестоматійними образами Сергія і Марії Волконських. Чому іменитий князь, генерал-майор Сергій Волконський став декабристом (як освічена людина не міг не знати, що тим самим прирікає себе на смерть)? Про це ми можемо лише здогадуватися. Його арешт у 1826 році означав, що всім земним радощам настав кінець. Як відомо, цар «змилостився», замінивши смертний вирок каторгою. Можливо, історія мужнього життя генерала Волконського не дійшла б до наших днів, якби не його дружина Марія. Саме завдяки красуні Волконській, яка, до речі, була молодша від чоловіка на 17 років, ми знаємо про подвиг декабристів.

Юна Марія Волконська не побоялася позбутися усіх своїх князівських привілеїв, і податися за своїм чоловіком у «Сибір несходиму». Тоді їй було 22 роки. Додому повернулася, маючи 50... До речі, Волконські були родом з України. Після заслання вони оселилися у маєтку Марії, у селі Вороньки (нині Бобровицький район) на Чернігівщині.
Чи не вони, перші декабристи, проклали шлях до Сибіру сотням українців, яких так немилосердно карала доля?
Нині їхні імена є знаковими. Василь і Віра Лісові — уособлення людської порядності, чесності, взірець вірності й взаємоповаги. Надзвичайно вимогливі до себе. Живуть з гідністю, якої ніколи, зрештою, і не втрачали...
Разом пережито чимало трагічних днів, місяців, років. Він — філософ, суспільствознавець, політичний в'язень радянських концтаборів. Вона — вчителька української мови й літератури, просвітянка. Про таких педагогів зазвичай кажуть: талант від Бога.

«Добридень, діти-квіти»
...Вірочка зростала на Київщині, у стародавньому містечку Кагарлику. Звідси, з цього мальовничого місця, і її закоханість у поезію й народну пісню.
«Десь на дні моїх ночей горить свічка біла»,— цими словами Івана Драча розпочинає вона зазвичай мандрівку у своє дитинство. З жагою всотувала почуті від мами пісні, вірші, колядки. Шевченківський «Кобзар» так органічно увійшов у побут, що сприймався як невід'ємний від селянського життя.
...За рік перед смертю мати розповідала про голод 1947 року, про репресії, яких зазнали люди, і промовила: «Панували і ми колись на широкім світі. Панували. Добували і славу, і волю. Минулося. Осталися могили на полі».
«Як люди виживали в ті десятиліття?! — запитувала себе Віра Павлівна вже дорослою людиною, коли пройшла стражденними колами разом з чоловіком, кинувши виклик тоталітарній системі.— Напевне, наснаги їм додавала духовність, закладена в попередні роки. Бо ніякі заборони і нав'язування примітивного способу життя не могли дати того світу, що його дав їм попередній лад життя...»
Про це Віра Лісова напише в книжечці «Моїм юним землякам». Перейнята ідеєю просвітництва, вона переконана в тому, що лише за міцного морального підмурка можна виплекати справжнього громадянина. Той підмурок — наші духовні обереги, на яких зростала сама й виховувала дітей. За те, що була вчителькою від Бога, мала пошанівок від учнів. Вони й досі згадують її добрим словом...
Здається, питання, яку професію обрати, перед Вірочкою не поставало. Звісно, тільки філологія. Звісно, лише Шевченківський університет. І — вчителювати. Що може бути благороднішим у житті?
І нехай повоєнна бідність («ми всі виростали з біди», як сказав поет), але ж найкраща пора життя — молодість! І перед талановитою студенткою відкривається перспектива наукових студій.
Після закінчення університету Віра потрапляє до науково-дослідного інституту педагогіки. У тому ж приміщенні розміщено інститут психології, у якому працював Євген Сверстюк. Такий собі острівець вільнодумства. Перші почуті «крамольні «думки (а насправді — правдиве слово), несподівані зустрічі, які дадуть поштовх для роздумів, потім буде в її житті знаменитий хор «Жайворонок», з якого випурхнули сотні її однодумців. І вперше прочитані «заборонені» книжки.
Національне усвідомлення викристалізується поступово й увінчається величезним емоційним вибухом, поки що на рівні підсвідомості. Це ще не був протест. Але до нього лишалося лише півкроку.
«Середовище людей, яке оточувало мене, було дивовижним,— розповідає Віра Павлівна.— Люди талановиті, яскраві особистості, внутрішній спротив яких не давав миритися з системою, збурював їх, штовхав до діяльності... Так пробуджувалася моя національна самосвідомість...»
Такою вона запам'яталася учням — одухотвореною, натхненною, залюбленою в рідне слово. Не фальшивим соловейком — вільною птахою впурхнула у школу. З єдиним бажанням — навчити, довести, переконати, що своє, справжнє маємо зберегти, не забути... Її уроки викликали захоплення. Якщо читала Шевченка — то напам'ять. Якщо писала сценарій, то такий, щоб вся школа співала «Реве та стогне Дніпр широкий». Якщо запрошувала на свої уроки гостей — то потім з місяць усі гомоніли, як то цікаво провів заняття Євген Сверстюк.
Повага до учнів, але ніякої фамільярності. Величезна любов до дітей, бажання долучити їх до величезного пласту культури, української пісні — таким був учительський «почерк» Віри Павлівни.
«Працювати з дітьми цікаво в будь-якому віці,— переконана педагог,— треба лише любити їх і мати величезне бажання передати свої знання...» І не лише знання, уточнює Віра Павлівна. Знання можна взяти і з підручника. Потрібно передати свій дух, одухотвореність — це і є найвища педагогічна майстерність.
Чи багатьом з нас пощастило мати такого Вчителя?
Віра Павлівна заходила до класу з усмішкою. Віталася: «Доброго дня, діти — квіти!» Її діти були для неї найкращими в навчанні, поза уроками. Вона була щедрою душею, ніколи не шкодувала свого душевного тепла. А ці зошити з літератури? Звичайні шкільні зошити перетворювалися на твори мистецтва. У Віри Павлівни можна було розмальовувати, гарно оформлювати. Вона вважала: зошит з української літератури має бути особливим. Нині з теплотою згадує керівництво 183-ої київської школи, яке дозволило їй працювати з дітьми не за шаблонами, а за покликом душі. Її досвід цінний не лише практичними розробками. Віра Павлівна могла відбутися як науковець. Адже мала досвід роботи в Інституті педагогіки й навіть встигла скласти кандидатський мінімум.
Але судилося пройти зовсім інші університети, коли обранцем її долі став Василь Лісовий.

«Якби всі люди казали правду...»
Перед талановитим юнаком стелилася наукова кар’єра. Після закінчення історико-філософського факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка він встиг попрацювати на викладацькій роботі й захистити кандидатську дисертацію.
Хвиля арештів інтелігенції 1972 року підштовхнула Лісового до рішучого протесту. Треба було продовжити справу Чорновола, аби не припинився вихід самвидавського журналу «Український вісник». Крім того, Василь Лісовий підготував «Відкритий лист ЦК КПРС і ЦК КП України» з протестом проти репресій щодо інтелігенції.
Пронюка й Лісового заарештували у липні 1972 року з різницею в кілька днів. Репресивна машина запрацювала на повну потужність. Не допомогло й те, що Віра Павлівна мала ось-ось народити. Синок Оксен прийшов у цей світ 21 липня 1972 року, коли Василь Семенович перебував під арештом.
Донька Мирослава злякано припала до матері: «Куди тата повели?»
«Його заарештували,— тихо відповіла Віра. — У тюрму посадять...»
«А чого?» — не вгавала мала.
«За правду, дитино,— жінка намагалася говорити якомога твердіше, хоча голос зривався. — Шевченко теж сидів в тюрмі, бо правду казав...»
«А якби всі люди казали правду,— раптом сказала п'ятирічна дитина,— то й тюрем не вистачило б...»
...Свій перший вихід після народження сина Віра зробила на вулицю Короленка, 33 — саме там містився сумнозвісний будинок КДБ.
Василь Семенович був у тяжкому психологічному стані. Переживав за дружину, яка залишилася сама з малими дітьми. У повній ізоляції, без підтримки друзів. Здавалося, страх скував усе місто. Учорашні знайомі перебігали на інший бік вулиці, боячись навіть поглядом зустрітися з «крамольною» дружиною Лісового. Душевні рани загоювала в спілкуванні з дочкою Мирославою та коли бавила малого Оксена.
Досі не може забути Віра Павлівна дивовижну жінку — Оксану Яківну Мешко. Правозахисниця, одна із засновниць Української гельсінкської групи, вона морально підтримала Віру Павлівну в той час.
...Василя Семеновича засудили до сімох років таборів суворого режиму та трьох років заслання. Карався в таборах Мордовії, на Уралі. Допомогли вижити колосальна сила волі, величезна витримка.
Віра намагалася вирватися на побачення, щоб якось підтримати дух чоловіка. Діти, хоча й важко було їм, залишалися добрими й відкритими світові. Їхали якось у поїзді до батька, на Урал. Оксен, симпатичний, розвинутий хлопчик, жваво реагував на незнайому обстановку. Усе йому було цікаво, усе викликало інтерес.
«Хлопчику, куди це ти їдеш?» — поцікавилася якась пасажирка. «До татка»,— відповів той. «А де твій тато?» — не відступалася жінка. «У тюрмі»,— з дитячою безпосередністю відповіло хлоп’я. Навколо запанувала тиша. Лише Оксен поводився так, нібито нічого не сталося...
Віра Павлівна вважала, що діти повинні знати правду про батька. Та дуже важко давалася їм та правда: виховані в національно свідомій родині, діти весь час були об'єктом для глузувань. «У 60-х — 70-х роках україномовна дитина в київських школах — якщо дитина розмовляла українською мовою не лише на уроках, але й на перерві — наражалась на знущання своїх однокласників,— напише пізніше Василь Лісовий (маючи на увазі, напевно, і власних дітей).— І багато вчителів, замість того, аби солідаризуватися з цими мужніми одинаками серед дітей (переважно з національно свідомих родин), самі переходили на російську мову спілкування з дітьми, як тільки закінчувався урок...»
Поки батько «мужніх одинаків» карався в неволі, його родину цькували й принижували. До Віри Павлівни навідувався так званий «опікун» з КДБ, він же «куратор». Зламатися було справді легко. Віру Павлівну звільняли звідусіль з роботи щойно дізнавалися, що вона — дружина політв'язня.
У 1979 році Василь Семенович прибув на заслання до Західного Сибіру, у селище Нова Брянь. Здавалося, після всього пережитого він мав би стати обережнішим. Однак Лісовий пише радянському керівництву листа, у якому рішуче засуджує введення військ до Афганістану. Реакція на його протест не забарилася. Лісового знову кидають до таборів, цього разу — до особливо небезпечних злочинців. Очевидно, карателі сподівалися остаточно вибити його дух, виснажити фізично і морально. Морози лютували немилосердні, до — 50 градусів. А попереду було заслання в невеличкому селі Ілька.
...Хоча дружина Віра з дітьми залишалася на волі, Василь розумів, що та воля була досить таки умовною. З'явилося нове обвинувачення — «антигромадська діяльність». І Віра спалює всі містки за собою — разом з дітьми вирушає на заслання до чоловіка.

Яблука з України
«У селищі Ілька, у якому нам довелося відбувати заслання, жили росіяни. Через річку розташувалися бурятські села,— згадує Віра Павлівна.— Ми жили в хаті, побудованій литовцями (у селищі незадовго перед тим жили прибалти — учасники визвольних змагань, які й побудували хати. — Авт.) Василь Семенович працював на заводі токарем. Я займалася господарством. Коло хати насіяла квітів, так що місцевий люд дивувався. А ще були в нас яблучка — райки... Іноді отримували звісточки з України. А одного разу на нас чекав сюрприз. Прийшла посилка. Відкриваємо — а там духмяні яблука. Так нагадав нам про Україну Валерій Марченко. Страшенно скучали за Україною. Одного разу нас запросили в тайгу, на озеро Байкал. Краса справді вражаюча. Наче доторкаєшся до таємниць вічності. Байкал вразив кришталевою, холодною водою. От тільки надто холодною, такою, що людина не скористається. Інша справа — в Україні. Там все таке тепле, лагідне, миле...»
...Нарешті родина Лісових повернулася до Києва. Сталося це в 1983 році. Мирослава закінчила школу, треба було думати про майбутнє. Попри всі випробування, вона чудово вчилася. З дитинства мріяла стати стоматологом. Упевнена у своїх силах, Мирослава подала документи до медінституту. Але хто сказав, що діти не відповідають за своїх батьків? Мирослава вступала до медичного шість разів, коли вже самостійно лікувала зуби...А на родину чекали нові випробування. Віра кинулася шукати роботу — марна справа. Василя не брали навіть вантажником. Це означало, що попереду нові звинувачення. Цього разу — в неробстві.
Нарешті Василь Семенович отримав роботу в музеї історії Києва. А потім його, авторитетного філософа, знаного на Заході, де була розгорнута кампанія за його визволення, запросили до рідного села Дмитровичі Обухівського району. Там він працював у групі продовженого дня. І заміняв учителів з першого по десятий клас. Учні Лісового одержували міцні знання, а їхній учитель... Усе ж таки його покликанням була наука, відлучення від якої було надто болісним... Лише після реабілітації й відновлення в званні кандидата філософських наук Василь Семенович повертається на роботу до Інституту філософії НАН України...
Йому вдавалося все — читати лекції й писати підручники, виступати зі статтями з політології. Його стиль, попри наукову довершеність, доступний і юному студентові, й досвідченому політологу. От якби ще повернути роки молодості...
«Ще свічка наша не згоріла,
Ще наша молодість при нас.
А те, чи варте наше діло,
То скажуть люди й скаже час»,— ці слова з пісні Тараса Петриненка «Україна»— наче про подружжя Лісових.
Не пропали даремно їхнє слово й діло, якому на олтар вони поклали свої молоді роки. «Духовні подвиги не пропадають марно,— сказав останнього дня свого земного життя Святійший Патріарх Володимир (Романюк).— Завжди знайдеться хтось засвідчити про них». Так і є. І це підтвердило життя.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»