ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ВОНА МАЄ ЯЗИКА, ТА НЕ МАЄ МОВИ...
ЧЕРГОВИЙ ПЕРЕДВИБОРНИЙ «ДВОЯЗИЧНИЙ» ПІАР НАБИРАЄ РОЗГОНУ
Стало традицією, що будь-які вибори в Україні не обходяться без збурення так званого «мовного питання». Напередодні позаторішнього всенародного волевиявлення офіційний провладний «інфант» Віктор Янукович раз за разом підкидав у суспільство ідеї про надання російській мові офіційного статусу. Та ще й підкріплював цю свою тезу баченням подвійного громадянства для своїх співвітчизників.

Перша ідея — далеко не нова. Адже жодні вибори (чи то президентські, чи парламентські) не обходилися без активістів, охочих «погріти руки» на цьому питанні. Для прикладу, 1994-го тодішній кандидат у президенти Леонід Кучма обіцяв: у разі своєї перемоги він обов'язково запровадить у державі російську мову як офіційну. Що вийшло з тих обіцянок, нагадувати, мабуть, не потрібно.
Можна зробити висновок, що подібна маячня використовується винятково для набуття передвиборних козирів. І треба ж тобі, народ усе ще йме віри подібним політиканам! Щоправда, останнім часом їхні месиджі дещо видозмінились. Про російську-офіційну торочили добрих 11–12 років,
але безрезультатно. Нині мало хто пам'ятає такий факт: у 1997 році депутати Донецької обласної та Харківської міської рад, не маючи таких повноважень, ухвалили рішення про запровадження російської мови у регіоні як офіційної. Тоді нічого з того не вийшло, але хвороба повального «двоязичія» відтоді постійно тліла серед багатьох політичних діячів.
Відтак наразі так звана опозиція почала лобіювати російську мову не як офіційну, а як другу державну. Біг-борди подібного змісту, намальовані представниками блоку «Не Так!», уже набили оскомину багатьом. А минулого тижня відзначилася Верховна Рада Криму, ухваливши рішення 26 березня провести референдум про надання російській мові статусу державної.
Ініціатива, меншою мірою, дивна. Адже кримська автономія, як відомо, має власну Конституцію, котрою визначено три офіційні мови на території півострова. Це українська, російська та кримськотатарська. До того ж, напевно, не варто уточнювати: яка з цих трьох використовується в автономії найбільше? До речі, в цьому немає нічого поганого, адже в Криму справді живе багато етнічних росіян, та й етнічним українцям не завжди просто перебудовуватися. Інша справа, коли люди принципово виступають проти вивчення української мови, мотивуючи це тим, що вона — заскладна. При цьому англійську, німецьку чи французьку вивчають, що називається, без проблем.
Не надто зрозуміло також: які правові наслідки може мати згаданий референдум (хоча нині чимало експертів прогнозують, що він навряд чи відбудеться). Скажімо, заступник директора Центру стратегічного планування Денис Кирюхін вважає: «Рішення кримського парламенту про проведення референдуму не може мати правових наслідків хоча б тому, що, згідно з визначенням Конституційного суду, зміни до Основного закону не можуть вноситися шляхом референдуму. Якщо виходити з того, що про це знають і автори ідеї проведення референдуму, і ті, хто її підтримав, то можна допустити, що вони розраховують тільки на політичні наслідки. Мені здається, що рішення кримського парламенту є непродуманим, оскільки воно не тільки не сприяє вирішенню проблеми російської мови, а лише дає додаткові аргументи супротивникам, які тепер можуть обґрунтовано говорити про популізм деяких політиків, що відстоюють права російськомовних».
Цими днями Президент Віктор Ющенко також заявив, що в Україні не існує проблеми російської мови. А його представник у Верховній Раді Юрій Ключковський застерігає: парламент Криму фактично узяв на себе повноваження вирішувати питання загальнодержавного значення. «Тут ми маємо порушення і української Конституції, й Основного закону АРК, — додає депутат. — Прокурор Криму вже вніс протест. Крім того, я хочу нагадати, що Президент має право зупиняти дію актів Верховної Ради автономії й звертатися до Конституційного суду з приводу неконституційності цих актів. Незважаючи на те, діє сьогодні цей суд чи ні. Вже саме звернення до КС зупиняє дію акту. Тому тепер я сподіваюсь, що Партія регіонів буде зацікавлена у тому, аби почав діяти Конституційний суд».
Узагалі на мовну проблему потрібно дивитися значно ширше. Адже вона в Україні — чи не найбільш занедбана. Нині трохи забулося, як понад 16 років тому Верховна Рада Української РСР 11-го скликання, очевидно, під впливом тодішніх перебудовних настроїв, ухвалила доволі прогресивний закон про мови. Суттєві зауваження у націонал-патріотів тоді викликали лише терміни впровадження закону — 5–10 років. Однак вони давно минули, а мовну проблему в Україні так і не вирішено. Тоді навіть ніхто уявити не міг, що нині в Україні, яка майже 15 років тому отримала, здавалося б, найсприятливіші умови для розвитку державної мови, ситуація з нею стане ще гіршою. Фахівці втомилися полемізувати про причини сучасного українського лінгвоциду («лінгво» — мова, «цид» — винищення).
Причина ж, мабуть, проста до примітивності. Коли поглянути на мовну проблему збоку, очима невтаємничених у перипетії європейців (це вони ініціювали підписання і ратифікацію Україною Хартії мов національних меншин), то ситуація в нас ніби й не критична. Адже десята стаття української Конституції чітко визначає, що державною мовою є українська. Рішенням Конституційного суду від 14 грудня 1999 року визначено, що українська мова, як державна, є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади й органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах життя, які визначаються законом. Здавалося б, що ще потрібно? Та впродовж багатьох років до парламенту було внесено чимало нових законопроектів про мови, в текстах яких «червоною ниткою» проходила ідея про надання російській мові статусу офіційної (тепер уже й другої державної).
Хотілося б трішечки ширше поглянути і на ратифіковану нашою державою Європейську хартію регіональних мов. Документ цей — поза всякі сумніви, демократичний та цивілізований (хоча і його наразі ратифікувало усього 17 держав Європи, при тому що підписали —29). Але ж ні в Італії, ні в Іспанії, ні в Англії, ні деінде давно не стоїть проблема щодо функціонування рідної мови. А в нас, на превеликий жаль, усе ще не так просто.
Згідно із Хартією, її положення мають застосовуватися до «чортової дюжини» мов: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської (показово, що такої мови не існує, є іврит та ідиш, але документ чомусь не конкретизує, яку саме мову беруться захищати в Україні), кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської.
Зокрема, до кожної із перелічених мов застосовуються положення Хартії в галузі освіти, діяльності адміністративних органів, ЗМІ, культурної діяльності. Крім цього, документ бере «під крило» мовну політику в судочинстві, економічній та соціальній сферах. Однак спірні моменти є й у цьому документі. Скажімо, російській мові, як було сказано, тут приділяється найбільша увага. І це при тому, що ця мова (дай їй, Боже, розвиватися й надалі) не перебуває на межі зникнення, а радше навпаки. А от низка мов, що практично зникли і ледь животіють (до речі, саме у Криму), — кримчагська та караїмська — у Хартії навіть не згадуються.
Зрозуміло, що мова — тема, про яку можна говорити вічно. Власне, це й потрібно робити. Принаймні, для того щоб бодай у такий спосіб її оберігати. Від лінгвоциду, політиканів, а іноді й від самих себе...

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ГОЛОВА ЦВК: СКРИНЬКИ ПРОЗОРІ, Й ВИБОРИ — ТЕЖ
• ЛУГАНСЬКА ОБЛРАДА — ЗА ТИХОНОВА
• ЧИМ «ТЕРИТОРІАЛІЗМ» КРАЩИЙ ВІД «СЕПАРАТИЗМУ»?
• ЄХАНУРОВ ПІДНЯВ РУКАВИЧКУ ЯНУКОВИЧА
• ШЕФ-РЕДАКТОР «5-ГО КАНАЛУ» ПОБОЮЄТЬСЯ ЗА СВОЄ ЖУРНАЛІСТСЬКЕ ІМ'Я

назад »»»