ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ПЕТРО ПЕРЕБИЙНІС — ПРО ЗЕМЛЮ, НЕБЕСА І КАЛИНОКРОВНИХ РОДИЧІВ
Чотири вежі. Чотири сторони світу. Чотири пори року. Чотири кроки — Батьківщина, батьківщина, Природа, Людина... Цими лабіринтами долі треба було пройти, щоб написати поезії, номіновані на здобуття найвищої відзнаки України — Національної пермії імені Тараса Шевченка. Петро Перебийніс їх пройшов. І розповів про це у двотомнику поезій «Чотири вежі». Отож запросив друзів, колег і шанувальників на свій творчий вечір у столичний Музей української літератури.

Представляв поета Герой України, відомий письменник і державний діяч Дмитро Павличко. Дмитро Васильович розповів, як за часів СРСР Петро Мойсейович очолював у ЦК КПУ відділ культури. Та замість того, аби тримати, як того вимагали ідеологічні принципи, непокірних творчих людей у шорах, він допомагав, чим міг.
Чимало письменників зверталися тоді до нього по допомогу. Та й без чиїхось прохань чинив, як підказувало серце. Скажімо, й самого Павличка колись застеріг від небезпеки, яка чатувала на нього в стінах «великої хати» за те, що у «Всесвіті» друкував «крамольні» романи іноземних авторів.
Перебийніс не кривив душею й тоді, коли очолював колектив журналістів «Літературної України». Або коли працював головним редактором журналу «Київ». А часи то були не вельми спокійні. І нині нелегко головному редакторові «Літературної України». Уже не через ідеологію — через матеріальну скруту, та тримаються, видають цікаву газету.
У презентованому виданні Петро Перебийніс малює свій неповторний світ — річку дитинства Мурашку, тата, неню... Там дім, там соняхи і... Україна. У нього сонце плаче невидимими сльозами, бо то сонце печалі. Хоча поет — не співець печалі і, Боже борони, не сіяч смутку. Його сила — у великій любові до людей, природи, краю. Нею він бореться зі злом. «Свого українства не рекламує, адже воно в нього — не «празнична одежина»,— наголосив Павличко. Колись Петро Мойсейович, як і багато хто з нас, щиро вірив у комуністичне майбуття. Звідти вірш «Сповідь мученика» — спокута гріхів часу, вчинених мимоволі. Й це — не менш цінне уміння бути чесним і щирим перед своїм сумлінням, перед лицем друзів і колег, перед майбутнім.
Виступаючи на вечорі, письменник Анатолій Дімаров, як завше, почав своє слово з жарту. Мовляв, це «велика честь прозаїку — говорити про поета. Але коли читаєш деякі вірші, ані в пам'яті, ані в душі нічого не застряє. А Перебийносові рядочки навіки закарбовуються в пам'яті».
Анатолій Андрійович розповів, як колись його, малого, вразив єсенінський образ: «Только синь сосет глаза...» Ота синь залишилася на все життя. Так само обпекли душу й поезії Петра Мойсейовича, вичитані ще кілька десятків років тому з тонесенької книжечки початківця. Скажімо, про війну, про батька, котрий своїм серцем затулив Європу від вогню і руїни. І в двотомнику вже зрілого майстра чимало віршів, котрі вражають, змушують замислитися, може, навіть переглянути власний світогляд.
Віктор Баранов дивувався толерантності поета в ставленні до землі, кожної рослини, деревця... Відчувається навіть ніжний, щемкий пієтет до всього земного, повсякденного. Показово, що поет геніальними вважає зеленого коника в траві, пташину
на галузці дерева... В усьому, здавалося, малому, непомітному бачить високе, небесне, Божественне. Такий дивосвіт у цього чоловіка.
Віктор Федорович згадав, як під час роботи Перебийноса в часописі «Київ», коли тільки-но прокльовувалися паростки національної свідомості і люди прагнули дізнатися правду про свою історію, вони примудрялися друкувати заборонені твори Михайла Грушевського, Івана Багряного, Володимира Сосюри... Як доводилося хитрувати, аби провести ту чи ту «крамолу» через густе цензорське сито, подолати опір місцевого чиновництва, котре затято захищало компартійну ідеологію. Петро Мойсейович знаходив вихід: звертався до якогось московського світила, щоб заручитися «підтримкою згори». І повсякчас залишався інтелігентом. Такий він завше, адже благородство не залежить від посади, переконаний Баранов.
Анатолій Балабольченко розповів, як у часи його великого смутку Петро Мойсейович прийшов до нього на Великдень. У світлий день Христового Воскресіння залишив родину й постукав у двері майже незнайомого чоловіка, щоб підтримати в тяжкому горі того, хто кілька днів тому втратив дружину. Такі його й поезії — людяні, чисті, теплі...
Анатолій Гай прибув на вечір з Білої Церкви. Привіз першу збірочку Петра Перебийноса. Вийшла вона в їхньому місті понад сорок років тому, коли юний поет служив там в авіаційній дивізії. Це був сюрприз для Петра Мойсейовича. Отож розчулився, згадав свої солдатські будні, а особливо — враження, коли вперше побачив землю з кабіни бомбардувальника, з дев'яти тисяч метрів. Унизу стелився Київ, що було дивиною для сільського хлопчини, котрий доти жодного разу не виїжджав за межі рідної Шаргородської Слободи, що на Вінниччині.
Зустріч завершилася читанням поезій. Їх виконував сам автор. Свої, улюблені... Про ту єдину, котра стала дружиною. Про тітку, у якої руки вростають у землю, бо все життя порається на городі. Про тітчину хатину, що вростає в траву, нагадуючи білу качечку на ставу... Його поезії — задушевно-пісенні, стереоскопічні, мальовничі, вони надовго лягають на душу то лебединим крилом, то ромашковим цвітом, то зеленими байраками, де промчала історія на чарівних огирях років і століть.

Віра КУЛЬОВА
також у паперовій версії читайте:

• ВРУЧЕНО ПРЕМІЮ ІМЕНІ БОРИСА ЛЯТОШИНСЬКОГО
• ЗОЛОТІ СЛОВА
• ТАЄМНИЧЕ — ПОРЯД

назад »»»