«ТИСЯЧА І ОДНА НІЧ» МИКОЛИ АЗАРОВА
УСЕ ЩЕ ЧИННИЙ УРЯД УСТАНОВЛЮЄ ОСОБИСТІ РЕКОРДИ, АЛЕ НЕ ЗАБЕЗПЕЧУЄ «РЕКОРДІВ» ЕКОНОМІЧНИХ
Попри те, що парламентські вибори в Україні відбулися понад місяць тому, а перше пленарне засідання новообраної Верховної Ради — лише наступного тижня, одна з ключових політичних подій сталася саме тепер. Пов'язана вона з вітчизняним урядом і особисто Прем'єр-міністром Миколою Азаровим.
Президент Віктор Янукович підписав заяву про відставку керманича українського уряду. Нагадаємо, Азаров, як перший номер списку Партії регіонів, був обраний до ВР. Щоправда, за тією Конституцією, що діє в Україні, парламентські вибори не зобов'язували Кабмін подавати у відставку.
Микола Янович спокійнісінько міг надалі працювати в уряді, не подаючи жодних заяв. У такому разі партійний список ПР просто «просунувся» б і замість Азарова народним депутатом став би 73-й за ліком претендент. Зрештою, саме так учинили секретар Ради безпеки та оборони Андрій Клюєв і заступник глави Адміністрації Президента Ірина Акімова.
Прецедент від Азарова
Однак схоже на те, що Микола Азаров не відчував стовідсоткової впевненості щодо власного майбутнього. Тож вирішив перестрахуватися і спершу отримати депутатський мандат. А там, як мовиться, час покаже.
Показово, що своїм вчинком він створив певний прецедент, про суть якого слід сказати детальніше. За час дії Конституції України в редакції 1996 року — це третій випадок, коли чинний Прем'єр-міністр обирається народним депутатом.
Уперше це було 1998-го, коли тодішній керівник уряду Валерій Пустовойтенко привів до парламенту Народно-демократичну партію. Звісно, результат НДП і близько не може конкурувати з нинішніми електоральними досягненнями Партії регіонів — ушестеро менше. Проте Пустовойтенко не сумнівався, що переходити на роботу до Верховної Ради йому не варто.
НДП, попри скромний результат, сформувала другу за чисельністю фракцію у 90 депутатів за рахунок мажоритарників (вам це нічого не нагадує?). Втім, ця фракція упродовж діяльності Верховної Ради третього скликання постійно втрачала в кількості. А Пустовойтенко залишався прем'єром до переобрання Леоніда Кучми на другий президентський термін наприкінці 1999 року. До речі, його майже 2,5-річне безперервне прем'єрство 13 років залишалося абсолютним рекордом на теренах незалежної України. І побив цей рекорд саме Микола Азаров.
Удруге прем'єром-депутатом став Анатолій Кінах. Він балотувався до Верховної Ради четвертого скликання у 2002 році. Цікаво, що Кінах навіть не очолював передвиборчий список тодішнього провладного блоку «За єдУ!». Він був лише другим після тодішнього глави президентської Адміністрації, а нині багаторічного спікера Володимира Литвина.
Кінах також, як і Пустовойтенко, залишився працювати прем'єром. Хоча не надто довго. Уже за півроку депутати почали активно формувати пропрезидентську більшість і на політичній арені з'явився Віктор Янукович, котрий витіснив Кінаха з прем'єрського крісла.
Двоє наступних парламентських виборів відбувалися за нормами реформованої Конституції. Тому уряди зобов'язані були складати свої повноваження саме перед новообраними складами Верховної Ради. Нині дотепники навіть жартують, мовляв, Микола Азаров забув про те, що Віктор Янукович ще позаторік домігся скасування політреформи через Конституційний Суд...
Безперервний «тисячник»
Якщо говорити серйозно, то чинний Президент прийняв відставку Миколи Яновича нинішнього понеділка, на 998-й день його прем'єрства. Так, ніби Януковичу не хотілося, щоб один із його найближчих соратників подолав символічний рубікон у тисячу днів.
Зрозуміло, це лише умовно. По-перше, тому, що саме 3 грудня сплив термін, визначений законодавством перед новообраними депутатами, аби вони зробили вибір щодо майбутнього місця роботи. Тож у Януковича просто не було можливості далі відтягувати своє рішення про прийняття відставки прем'єра.
По-друге, рубіж у тисячу днів перебування на найвищій урядовій посаді Микола Азаров таки подолав. Сталося це позавчора і наразі перший номер списку ПР провів у прем'єрському кріслі 1000 і одну повну добу. Сьогодні ж пішов 1002-й день його урядування. Річ у тім, що водночас із указом про відставку уряду Президент доручив Кабміну виконувати свої обов'язки до формування нового Кабінету Міністрів.
Як довго може тривати це виконання обов'язків, залежить від настроїв нового депутатського корпусу. Передусім від того, чи вдасться «регіоналам» долучити до лав своєї фракції ще бодай трьох обранців. (На момент написання цього тексту «рекрутування» до лав більшості зупинилося на цифрі 223, причому ще з минулого тижня).
Судячи з того, як уряд і усе ще чинна парламентська більшість поспішали ухвалити бюджет-2013, схоже, що влада справді побоювалася залишати розгляд державного кошторису новим депутатам. А ситуація з Миколою Азаровим на його урядовій посаді нагадує епізод із фільму Михайла Козакова «Покровські ворота». За спостереженнями головного героя цього кінематографічного бестселера — Костика — Лев Євгенович Хоботов був «колишнім чоловіком Маргарити Павлівни — відставленим, але не цілком відпущеним». Просто-таки як чинний Прем'єр-міністр України...
До питання бюджету ми неодноразово повертатимемось, а поки кілька цікавих цифр і фактів. Як було сказано, Микола Азаров нині — абсолютний рекордсмен із перебування на прем'єрській посаді безперервно. Проте коли рахувати загальний прем'єрський стаж, то тут його випереджають двоє політиків.
Обоє керували Кабміном двічі, обоє найбільш непримиренні антиподи. Це Юлія Тимошенко, котра очолювала уряд у 2005-му та 2007–2010 роках, і Віктор Янукович — у 2002–2005-му і 2006–2007 роках.
Нескладний математичний підрахунок доводить, що Тимошенко загалом керувала урядом 1022 дні, а Янукович — 1277 діб. Причому найцікавіше те, що з них 502 дні Віктор Федорович був прем'єр-міністром при президенті Вікторові Ющенку. Себто, очевидно, що постійні закиди Миколи Азарова на «папєредніків», меншою мірою, некоректні.
Щоб довести це, достатньо пригадати, хто за прем'єрства Януковича був його першим заступником. Ті ж таки 502 дні Микола Азаров працював першим віце-прем'єром і водночас міністром фінансів у вітчизняному Кабінеті Міністрів. От і виходить, що одним із попередників Азарова був... сам Азаров.
Що було, що буде, чим серце заспокоїться...
Тепер пригадаймо діяльність усе ще чинного Кабінету Міністрів упродовж його понад тисячоденного керування. Передовсім варто наголосити, що більш пропрезидентського уряду в історії незалежної України ще не було. Фактично Кабінет Міністрів Миколи Азарова протягом своєї діяльності намагався впроваджувати реформи (чи «реформи»?), запропоновані Президентом.
Ще в 2010 році, невдовзі після сумнівного скасування політичної реформи, було проведено реформу... самого уряду. Низку міністерств було ліквідовано, інші об'єднані з одночасним розширенням повноважень.
Відразу після цього розпочалися найрізноманітніші реформи мало не в усіх сферах життя. Опоненти такого стрімкого реформування не раз зауважували: коли влада ініціює таку глобальну пертурбацію усталених норм, це не може пройти безболісно для населення. Мовляв, більш як дві галузі водночас реформувати не бажано.
Особливо, коли це стосується такої галузі, як податкова. А одним із перших найглобальніших економічних документів якраз і стало ухвалення Податкового кодексу.
Цей документ викликав настільки потужні протести з боку громадян, що восени позаминулого року в Україні відбувся так званий Податковий майдан. Декого з його учасників ще й досі «тягають» по судах за, нібито, збитки, завдані тротуарній плитці головної площі столиці. Найбільше новим кодексом обурювалися приватні підприємці-спрощенці, котрих новими правилами подекуди позбавляли їхніх «спрощених привілеїв».
Навзамін уряд запевняв: ухвалення Податкового кодексу приведе до стабільності у цій сфері. Насправді нічого подібного не трапилося. Навпаки, за два роки, що спливли від часу Податкового майдану, до кодексу було внесено десятки (!) змін. Більшість із них — з числа тих, котрі пропонували два роки тому опозиційні депутати. До яких, окрилені переможними парламентськими реляціями «регіонали», тоді прислухатися не бажали. Але час минав і навіть в уряді Миколи Азарова поступово усвідомлювали правоту опонентів.
Слідом за податковою уряд узявся за пенсійну реформу. Найскандальнішим її моментом стало підвищення пенсійного віку для жінок. Головна мотивація ініціаторів такого кроку — старіння української нації. Мовляв, щоб не мати дефіциту Пенсійного фонду, варто піти на такі кроки.
Однак нині дефіцит Пенсійного фонду становить понад 15 млрд грн. Це означає, що головне завдання і цієї реформи залишилося невиконаним, на превеликий жаль.
Про реформування системи правосуддя було написано стоси аналітичних публікацій. Ухвалення нового Кримінально-процесуального кодексу, котрий недавно набрав чинності, урядові та президентські експерти як тільки не іменували. Насамперед вихваляючи його, нібито, європейські цінності.
Насправді стосовно цього документа є чимало запитань. До того ж не лише кодекси визначають справжній ступінь цивілізації правосуддя. Скажімо, державні бюджети з року в рік збільшують фінансування саме силовим органам — МВС, СБУ і передусім прокуратури. Притому, що багато резонансних злочинів не розкрито. А от на будь-яких мітингах протесту кількість правоохоронців подекуди перевищує кількість мітингувальників.
Випадковість? Можливо, однак у багатьох обивателів складається враження, що і в цій сфері відбувається щось не те. А деякі представники опозиції прямим текстом заявляють про побудову поліцейсько-прокурорської моделі держави. Як це зробив віце-спікер Микола Томенко, виступаючи під час обговорення проекту державного бюджету на наступний рік.
В освітянській сфері за урядування Миколи Яновича було вирішено відмовитися від європейського 12-річного навчання в середніх школах і повернутися до більш звичного і «обкатаного» в російських реаліях 11-річного.
Зрештою, на цей факт можна було б особливо не зважати, якби профільним міністерством і його провідними чиновниками не мусувалася тема, скажімо, написання спільного з РФ підручника історії. Або якби не закривали українських шкіл в окремих регіонах, зокрема на Донеччині... Показово, що серед батьків учнів, які відвідували такі школи, подібні кроки Міносвіти викликали обурення і навіть призвели до акцій протесту.
Показовим є нестримне бажання чинного уряду запровадити якомога більшу кількість спільних проектів із Російською Федерацією. У військовій сфері особливих реформ не проведено. Натомість у Севастополі поновлено спільні урочисті заходи Військово-Морських Сил нашої держави з російським Чорноморським флотом. В умовах, коли вітчизняне оборонне відомство очолює людина, котра зовсім недавно була громадянином РФ, такий факт навіть особливого подиву не викликає.
Почастішали розмови про проведення спільного чемпіонату СНД із футболу. В цю кампанію хто тільки не включався — ФФУ, функціонери провідних клубів, самі гравці... Чомусь усі переконані, що українські вболівальники сплять і бачать, як буде відновлена якась модель колишнього радянського чемпіонату.
До речі, спортивні досягнення — це один із козирів нинішнього Кабінету Міністрів. Певною мірою пишатися тут справді є чим. Адже проведення чемпіонату Європи з футболу поліпшило не надто позитивний імідж нашої держави і на міжнародній політичній арені, й серед рядових туристів-уболівальників.
Але і в питанні Євро-2012 чимало не до кінця з'ясованих обставин. Ключові — це тендерні закупівлі, котрі переважно проводили компанії, тісно пов'язані з керівництвом профільного міністерства та деякими іншими високопосадовцями. Представники опозиції наразі винесли цю проблему «за дужки», але час від часу натякають на необхідність розслідування фінансової складової підготовки до футбольного форуму. Чим усе це закінчиться — поки незрозуміло.
Насамкінець варто наголосити, що особисто Микола Азаров упродовж своєї прем'єрської каденції чи не найбільше вихвалявся зростанням ВВП. Цей показник дуже важливий, навіть попри популярну в народі приказку про те, що ВВП на хліб не намазується.
Минулого тижня під час виступу на з'їзді Федерації роботодавців України Микола Азаров визнав: цього року зростання не буде. «Дай, Боже, вийти на нуль»,— незвично, як для самого себе, прорік керівник КМ. І тут-таки почав заспокоювати вітчизняних підприємців, мовляв, не біда, бували і гірші часи.
* * *
Нині, коли йдеться про потенційного наступника Азарова біля урядового керма, найчастіше називають прізвища Андрія Клюєва, Валерія Хорошковського, Сергія Арбузова. У кожного з них своє бачення подальшого розвитку. Скажімо, можна не сумніватися, якщо уряд очолить нинішній керівник Нацбанку Арбузов, то горезвісний податок на продаж іноземної валюти може стати реальністю. Навіть попри те, що такий спосіб «доларової детінізації» розкритикували як вітчизняні, так і зарубіжні експерти.
У переліку пошукачів прем'єрського щастя залишається і сам Азаров. У багатьох аналітиків виникає запитання: якщо Микола Янович знову очолить Кабмін, як тоді рахувати його прем'єрський термін: як один безперервний, починаючи від 11 березня позаминулого року, чи як два різних?..
А от більшості пересічних українців так би хотілося, бодай колись, дожити до тих часів, коли подібні запитання залишатимуться єдиною проблемою в житті. Проте, на жаль, економічні реалії оптимізму нам поки що не додають.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»