ВІН МРІЯВ ПРО РЕВОЛЮЦІЮ... В МЕДИЦИНІ
12 ГРУДНЯ— 10 РОКІВ ВІД ДНЯ СМЕРТІ МИКОЛИ МИХАЙЛОВИЧА АМОСОВА, УКРАЇНСЬКОГО ВЧЕНОГО-ХІРУРГА
Серед найбільш видатних українців під час проведених опитувань у 2008 і 2012 роках наші співвітчизники назвали Миколу Амосова.
Немає сумніву в тому, що серед респондентів було багато його колишніх пацієнтів, яким він урятував життя, чи то їхніх дітей, онуків, правнуків, котрим батьки, діди та прадіди розповіли, як Амосов вирвав їх із лещат смерті.
Оперувати Микола Михайлович почав у далекому, 1939 році, в Череповці (Вологодська область) після закінчення Архангельського медичного інституту. Це місто недалеко від села Ольхове, в якому він народився (6 грудня 1913 р.). Уже скоро про нього заговорили як про успішного хірурга. Це можна пояснити не тільки тим, що молодий фахівець закінчив медінститут з червоним дипломом. Вправності в роботі з інструментом, точності кожного руху додали й технічні знання — до медінституту закінчив механiчний технiкум, три роки працював начальником змiни робiтникiв на електростанцiї при великому лiсопильному заводi — новобудовi першої п’ятирiчки. Обравши фах медика, продовжував навчання у Всесоюзному заочному індустріальному інституті, який закінчив у 1940 році.
Те, яка велика відповідальність за долю людини лежить на медичному працівникові, наскільки має бути безкорисливим його служіння хворому, усвідомив ще в дитинстві. Його мати була сільською акушеркою. Здавалося б, по тому, як виписали породіллю й малюка з лікарні, її турбота про них перекладається на інших. Так ні. Вона й далі переймалася і їхнім станом здоров’я, і умовами, в яких зростають хлопчик чи дівчинка, котрих першою взяла на руки.
Якщо неспокійно на душі за когось, то й уночі не полінується перевірити, чи не погіршало дитині. Частенько зарплату не всю додому приносила, бо в якійсь багатодітній родині нема грошей, щоб купити дітям ліки чи молочка. Тож ділилася своїми, хоч і її сім’я була бідною. А щоб від когось подарунок узяти — Боже збав! Тому її й називали мамою всіх сільських дітей. «Так вона i залишилася для мене прикладом на все життя»,— писав Микола Амосов.
Повертаючись до теми про врятованих хірургом людей, не можна не згадати період Великої Вітчизняної війни. Через Польовий рухомий госпiталь («ПРГ-2266 на кiннiй тязi»), в якому Микола Михайлович був головним хірургом, за його спогадами, «поранених пройшло трохи бiльше 40 тисяч. Умови були дуже важкi: перевантаження, зруйнованi села, робота в наметах, без електрики, погана евакуацiя...» Але й за цих умов рятували людей. Тодi ж він розробив свої методи операцiй, що знизили смертнiсть.
Після перемоги разом із дружиною Лідою, з якою познайомився і поєднав долю на фронті, — вона була операційною сестрою у ПРГ — лiкували в Маньчжурії, в таборi вiйськовополонених, хворих на тиф японців, потім працювали в Москві, в Брянську.
У 1952 році М. Амосова, вже як знаного фахівця з грудної хірургії, було запрошено до Київського інституту туберкульозу керівником спеціально створеної клініки торакальної хірургії, окрім того, мiнiстр обiцяв вiдкрити ще вiддiлення в госпiталi для iнвалiдiв вiйни. Була ще одна причина для переїзду — дружина вступила до Київського медiнституту.
В Україні з особливою повнотою розкрився його талант хірурга, дослідника, фізіолога, інженера, науковця, педагога. Про свою хірургічну діяльність він розповідав в одному з інтерв’ю у 2001 році: сам зробив більше семи тисяч операцій (без війни). З них тисячі чотири на серці, три з половиною — зі штучним кровообігом. Це були найскладніші операції.
Упродовж сорока п’яти років Микола Михайлович був директором Інституту серцево-судинної хірургії, дивним чином поєднуючи якості геніального хірурга і вмілого організатора. Ось один із листів тодішнього працівника інституту, розміщеного у Книзі пам’яті Миколи Амосова: «Не можна назвати цей період роботою. Це було життя зі швидкістю кур’єрського. А темп завдавав директор». У нього на цій посаді були свої методи і прийоми. Наприклад, оцінювання роботи керівного складу, в тому числі й директора, працівниками.
Тут, мабуть, багато хто подумає: хто б це насмілився поставити «незадовільно» самому Амосову, якщо той перегнув палицю, припустився як керівник грубої помилки. А таки ставили, бо оцінювання було анонімним. Бюлетені, в яких виставляли «плюси», «мінуси» кожному керівникові щодо відповідності посаді, опускали в скриньку, яку потім заклеювали пластирем.
Кожного разу, згадував Микола Михайлович, він «із тремтінням» перебирав папірці і підраховував свої плюси, мінуси і нулі. «Щоразу зітхав з полегшенням: пронесло. За діловими якостями — два-три мінуси, за особистими — п’ять— сім. П’ять або десять відсотків засуджує або ненавидить — це зовсім небагато. Врахуйте мою диктаторську позицію: вимагати без будь-якої поблажливості і не завжди делікатно.» Він рекомендував запровадити таке голосування всім керівникам як надійний зворотний зв’язок.
Ви звернули увагу на слова «я з тремтінням перебираю папірці»... А це ж всесвітньо відомий хірург, академік, Герой Соціалістичної Праці, лауреат почесних премій, кавалер багатьох орденів.
Проте в біографії Миколи Амосова вражає не лише надзвичайна працелюбність при подарованому Всевишнім таланті. А ще широта інтересів. Він займався проблемами біологічної, медичної і психологічної кібернетики, створив школу кардіохірургів в Україні, є автором системного підходу до здоров’я, дискусійних робіт з геронтології, проблем штучного інтелекту і раціонального планування громадського життя.
Амосов широко відомий як письменник. Його повісті «Думки і серце», «Записки з майбутнього», «ППГ-2266», «Книга про щастя і нещастя» неодноразово видавали не лише в нашій країні, а й за кордоном.
Велика й багатогранна його наукова спадщина. Він автор близько 400 наукових праць, у тому числі — 20-ти монографій із питань захворювань серця і судин, гнійних захворювань і туберкульозу легенів, проблем біологічної, медичної та психологічної кібернетики.
Відомий Микола Амосов і як громадський діяч. В одному з інтерв’ю кореспондентові «Урядового кур’єра» Станіславу Прокопчуку він сказав: «І громадське життя людини має велике значення. Тому мені не надто подобається, коли нині на перший план ставиться особистість, а потім держава, суспільство. Це глибоко хибна ідея. Філософія переважання особистого над суспільним дуже шкідлива, навіть небезпечна. Егоїст теж може бути по-своєму щасливий — переспав, випив, наївся досхочу... Але чи це справжнє щастя?»
М. Амосов був членом правлінь всесоюзних та українських товариств хірургів і кардіологів, членом Міжнародної асоціації хірургів, Міжнародного товариства серцево-судинних хірургів, Міжнародного товариства медичної кібернетики, членом редколегій і редакційних рад низки вітчизняних та зарубіжних журналів, членом радянського комітету «За європейську безпеку», депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань. І як громадський діяч, він розробляв пропозиції на поліпшення життя в країні, які містять 22 пункти, зокрема — націоналізувати неефективні, раніше приватизовані підприємства, знизити податки, викоренити тіньову економіку, запровадити прогресивний податок на нерухомість, повернути вивезені за кордон капітали, посилити боротьбу з корупцією тощо.
...Він якось сказав, що збирався зробити революцію в медицині, і що з цього нічого не вийшло. З тим, що «нічого не вийшло», ніяк не можна погодитися. Згадаймо, що термін «революція» походить від латинського слова revolutio, яке означає «переворот, перетворення». А хіба мало на його рахунку перетворень у медицині? Назву лише деякі з них.
Микола Михайлович був одним з-поміж ініціаторів широкого впровадження у нашій країні хірургії при захворюваннях легенів, уперше в Україні почав лікування серцевих вад хірургічним методом, одним із перших в СРСР запровадив у практику метод штучного кровообігу, створив антитромботичні протези серцевих клапанів, розробив низку нових методів лікування пороків серця. Усе це сприяло значному зменшенню смертності. Проте у такому контексті слово «значному» його не могло задовольнити, бо це означало, що багато людей ще помирає під час операцій.
У «Книзі про щастя і нещастя» він писав: «... люди, які привозять своїх рідних на смертельно небезпечні операції, викликають у мене гостру жалість. І ще сором. Сором за свою професію, за себе, що не можу не тільки врятувати всіх, а навіть точно розрахувати, можна чи ні оперувати». Або ось такий витяг із цієї книги: «Дві-три тисячі годин напруження. Ночі «до» і «після». Дні ускладнень від операції до смерті. Це все — моє. А горе їхнє — матерів, дружин, батьків. Горе, в якому я присутній. У скільки разів воно більше? Воно ж не скрасилося врятованими життями інших хворих і щастям інших матерів». Він фактично до останніх днів боровся за те, щоб такого горя на землі було якнайменше, щоб люди жили довго-довго.
Микола Михайлович Амосов помер 12 грудня 2002 року від обширного інфаркту м’яза серця. Похований у Києві на Байковому кладовищі. В Україні багато зроблено для увічнення його пам’яті. Але особливе значення має присвоєння імені академіка Миколи Михайловича Амосова Інституту серцево-судинної хірургії Академії медичних наук України, який тепер частіше називають Амосовським інститутом.
Наведу рядки ще одного запису зі згаданої вже Книги пам’яті М. Амосова: «Велика була людина. Таких у кожному поколінні народжуються одиниці. Але саме вони рухають людство вперед».
також у паперовій версії читайте:
- МАВ ДАР ПРОВИДЦЯ
назад »»»