Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Грудень 02, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 10 Червень 2016 11:45

Я, хлопці, буду з вами до останнього набою...

Rate this item
(0 votes)

ВІЙ­СЬ­КО­ВИЙ ФЕЛЬД­ШЕР МО­ЛОД­ШИЙ СЕР­ЖАНТ ІГОР ЗІ­НИЧ ПРО­ВІВ У ДО­НЕЦЬ­КО­МУ АЕРО­ПОР­ТУ РЕ­КОРД­НІ 34 ДНІ, 
ВРЯ­ТУ­ВАВ­ШИ ЖИТ­ТЯ ДЕ­СЯТ­КАМ КІ­БОР­ГІВ

Обо­ро­на аеро­пор­ту три­ва­ла 242 дні і ста­ла од­нією з най­ге­ро­їч­ні­ших сто­рі­нок вій­ни укра­їн­ців за свою кра­їну. По­при те що да­ний об’­єкт не мав для нас стра­те­гіч­но­го зна­чен­ня, на­ші сол­да­ти й офі­це­ри, за­хи­ща­ючи йо­го, ви­яви­ли не­аби­яку муж­ність, стій­кість і ге­ро­їзм: не­да­рем­но во­ро­ги на­зва­ли їх кі­бор­га­ми.

Був серед них і випускник Білоцерківського медичного коледжу Ігор Зінич — молодший сержант госпітального відділення 80-ї аеромобільної бригади.
Влітку 2014-го Ігоря Зінича, 26-річного фельдшера Рокитнянської центральної лікарні, що на Київщині, мобілізували до війська. Служити випало у 80-й аеромобільній бригаді.

Зважаючи на спеціальність, його призначили на посаду медбрата одного з її підрозділів.
17 грудня 2014 року він зайшов у Донецький аеропорт і протягом 34 діб надавав своїм бовим побратимам медичну допомогу. Цілодобово. В особливо небезпечні моменти брався за зброю і разом із ними відбивав атаки російсько-терористичних покидьків.
То були останні тижні оборони ДАПу, коли бойовики шаленіли од злості на кіборгів, яких вони вдень і вночі крили «Градами», але не могли їх викурити з позицій. Був серед них і Зінич — на псевдо «Псих». Пораненим, у тому числі і з вкрай складними тілесними ушкодженнями, він надавав допомогу прямо на бетоні — під шквалом куль і осколків. Серед какофонії звуків, диму, що виїдав очі, він заспокоював як міг кремезних десантників, що стогнали од болю.
— Терпи, братику, — казав він.
Вдома Ігоря з нетерпінням чекали мати Віра Іванівна, батько Віктор Михайлович та два брати — Андрій і Петро. Ігор Зінич уже ніколи не розповість про ті драматичні зимові дні: 20 січня він загинув під уламками терміналу...
Давньоримський філософ Сенека стверджував, що «людина живе стільки, скільки її пам’ятають». Сьогодні Ігоря Зінича згадують найрідніші йому люди, ті, з ким доля звела його під мінами і снарядами, ті, хто завдячує йому своїм життям..
Ві­ра Зі­нич,ма­ти Іго­ря
— Жодна мати ніколи не скаже поганого слова про свого сина. Я, звісно, не виняток, але кожне моє слово — щира правда. Знаєте, коли мова заходить про сина, мене завжди питають, чому він обрав фах медика, та ще й фельдшера. Відповідаю: мій син із раннього дитинства ріс напрочуд доброю людиною, сприймаючи чужі проблеми як свої власні, завжди намагався допомогти у їх вирішенні. Коли це не вдавалося, дуже засмучувався.
Тож вибір професії не був випадковим, бо вона потребує не лише професіоналізму, а й людяності, уміння знаходити потрібні слова для хворого.
Усі ті дні, коли Ігор перебував у районі антитерористичної операції, я не знаходила собі місця. А коли довідалася, що він в одному з терміналів Донецького аеропорту, то й поготів. Адже з телерепортажів, преси добре знала, що там відбувається!..
Побратими Ігоря не забувають мене: телефонують, приїжджають у гості. Були хлопці і на відкритті пам’ятника на його могилі. Мені приємно чути гарні відгуки про сина, знати, що він урятував не одне людське життя. Шкода, що сам не уберігся.
Кажуть, що час лікує. Я теж так думала:допоки не втратила Ігоря...
Ігор Гуль, кі­борг, 19 січ­ня діс­тав ос­кол­ко­ве по­ра­нен­ня го­ло­ви
— Таким, як Зінич, потрібно пам’ятники ставити! Адже він, перебуваючи в терміналі аеропорту, де кожна мить життя могла стати останньою, 4 рази відмовлявся залишати той клятий термінал. Чотири рази!..
Чому? Невже йому у його 26 років набридло жити? Ні. Причина в іншому: Ігор знав, які він тут потрібен, бачив, що ми дивимося на нього як на Господа Бога. В моїх словах немає перебільшення: на наших очах він творив чудеса, витягуючи багатьох із того світу.
Під час чергового мінометного обстрілу осколок пробив мій шолом. Побачивши, що я впав, Ігор, незважаючи на те що кулі, осколки літали над нами, як бджоли у весняному саду, підхопив мене на руки і заніс до невеличкого приміщення, прилаштованого ним під операційну. Там він і прооперував мене, як, до речі, і десятки інших бійців.
Я не помилився, вживши слово «прооперував»: маючи статус фельдшера, Зінич чудово це зробив. Де він навчився цьому — невідомо, але факт залишається фактом. Краще підтвердження моїм словам — врятовані життя багатьох наших побратимів, котрі, як мовиться, внаслідок важких поранень стояли однією ногою в могилі.
Він був не лише чудовим медиком, а й прекрасною людиною, з усіма знаходив спільну мову. А ще Ігор був напрочуд відчайдушним, ніколи не ховався за спини інших, через що його і прозвали «Психом».
Зе­но­вій Лоб­чук, сол­дат 80-ї аеро­мо­біль­ної бри­га­ди
— Ігор був справжнім чоловіком, справжнім українським солдатом! Окрім того що він був відмінним фахівцем-медиком, він ще й відмінно володів зброєю — від автомата до кулемета і гранатомета, що, гадаю, відчули на собі бойовики.
Знаю, що Зіничу пропонували ротацію. Та він відмовлявся, жартуючи, що без нас він нудьгуватиме. Не знаю випадку, коли б військовик перебував у терміналах Донецького аеропорту більше місяця!
Переконаний: Ігоря Зінича пам’ятатимуть у різних куточках України, його ім’я довго буде на вустах багатьох наших побратимів, усіх, хто бодай раз зустрів на своєму бойовому шляху цю прекрасну людину.
Ро­ман Ка­ли­нюк, мо­лод­ший сер­жант, коман­дир від­ді­лен­ня
— 15 січня я, тримаючи оборону на першому посту, дістав поранення: від вибуху гранати мене привалило. Хлопці, котрі були неподалік, вважали мене загиблим. Та коли я закричав, що живий, вони кинулися до мене і відтягли в глибину терміналу, вщент заповненого їдким димом.
Дізнавшись про моє поранення, прибіг й Ігор. Я ще й слова не встиг вимовити, як він прямо на ходу розрізав на мені однострій і швиденько оглянув. Зрозумівши, що найтяжче поранена нога, на якій виднілися кістки, Зінич опрацював рану, забинтувавши її. А потім часто підходив, цікавлячись моїм станом. Знаєте, можливо, мої слова здадуться комусь дивними, але Ігор піклувався про нас, поранених, як дбайлива мати про своїх малолітніх дітей!
Оль­га Ба­шей, па­ра­ме­дик во­лон­тер­сько­го бла­го­дій­но­го фон­ду
— До того, як потрапити в аеропорт, Ігор устиг повоювати і добре знав, що таке війна. Але наполіг, щоб як медика командування відправило саме його, вважаючи, там він найбільше потрібен.
Останній раз ми бачилися 16 грудня 2014-го. Він настільки був спокійний, наче йшов не туди, де вирувала смерть, а з друзями на вечірку. До останнього дня його перебування ми підтримували зв’язок. Якось я сказала, що з черговим транспортом, який ішов у ДАП, привезу медикаменти. Але Ігор категорично заперечив, сказавши, що у нього їх вдосталь: він не хотів, щоб я ризикувала своїм життям.
Сказати, що Зінич надавав бійцям медичну допомогу, нічого не сказати. Він рятував — у прямому розумінні цього слова — їм життя, робив у терміналі те, що навіть не всі лікарі зможуть зробити в обладнаній операційній. На підтвердження своїх слів наведу такий приклад...
Один із бійців, Ігор Римар, дістав важке осколкове поранення, в результаті чого стався відрив нижньої щелепи і був приречений. Тоді Ігор вирішив провести інтубацію.
І сталося диво: дихання відновилося! Воно було вкрай важким, неритмічним, але саме завдяки йому підтримувалася життєдіяльність усього людського організму. Згодом хлопця прооперували у Національному військово-медичному клінічному центрі МО України.
Лікарі-хірурги, серед яких були і два англійці, були дуже здивовані таким нетрадиційним підходом сержанта-медика до рятування пацієнта. При цьому одностайно заявили, що коли б він так не вчинив, то Римара не довезли б до Києва...
«За виняткову мужність і героїзм...»
«За ви­нят­ко­ву муж­ність, ге­ро­їзм і не­злам­ність ду­ху, ви­яв­ле­ні у за­хис­ті дер­жав­но­го су­ве­ре­ні­те­ту та те­ри­то­рі­аль­ної ці­лі­сно­сті Ук­раї­ни, жер­тов­не слу­жін­ня Ук­ра­їн­сько­му на­ро­ду по­ста­нов­ляю:
при­сво­їти зван­ня Ге­роя Ук­раї­ни з удо­сто­єн­ням ор­де­на «Зо­ло­та Зір­ка» Зі­ни­чу Іго­рю Вік­то­ро­ви­чу — мо­лод­шо­му сер­жан­ту (по­смерт­но)».
Це — витяг з Указу Президента України від 14 жовтня 2015 року. На сьогодні Ігор є єдиним військовим медиком, удостоєним цього високого звання.
Впевнений: про оборону Донецького аеропорту, як і загалом про цю неоголошену проти нас війну, ще напишуть книги, знімуть фільми. Їх героями будуть звичайні солдати й офіцери України. А серед них — молодший сержант Ігор Зінич — звичайний поліський хлопець. В люту для країни годину він полишив спокійне життя, рідних і близьких йому людей, ставши на її захист. Пам’ятаймо про нього!..
Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».