Зокрема, швидко потрібно ухвалити якісний щорічний план співпраці між Україною і НАТО на 2015 рік та підготувати звернення до альянсу щодо надання Програми дій стосовно членства. Відтак потрібно ретельно переглянути Військову доктрину України та привести її у повну відповідність до нових стратегічних орієнтирів євроатлантичної інтеграції. Причому необхідно більш ефективно працювати на дипломатичному напрямі та забезпечити більш сприятливий щодо можливого вступу України до НАТО політичний підхід членів цієї військово-політичної організації, аби не повторилася історія Бухарестського саміту 2008 року, коли Німеччина і Франція зупинили Україну та Грузію за крок від набуття Програми підготовки до членства в НАТО.
Звичайно, агресія Росії проти України радикально змінила позицію Берліна і Парижа щодо Москви. Однак це не привід для самозаспокоєння, адже Кремль намагається схилити політичні еліти країн Євросоюзу до традиційної політики у сфері безпеки, орієнтованої на потурання російським імперським прагненням. Пам’ятаймо, що чимало політичних сил у Франції і Німеччині критично ставиться до прийняття України в НАТО.
Найбільшу стурбованість має викликати позиція Франції, де збільшується популярність пропутінського «Національного фронту» на чолі з Марін Ле Пен. Зрештою, не все абсолютно гармонійно в німецькій «великій коаліції», де бундесканцлеру Ангелі Меркель доведеться переконувати партнерів соціал-демократів у доцільності зміцнення східноєвропейського флангу НАТО, незважаючи на шалений опір Росії.
Крім активної пропагандистської дипломатії на Заході, не менше уваги в контексті підготовки до вступу в НАТО потрібно приділяти власній внутрішній політиці. Звичайно, «гібридна війна», затіяна Володимиром Путіним на Донбасі, радикально змінила показники суспільної підтримки ідеї вступу до НАТО. Проте референдум з цього питання проводитиметься не сьогодні і не завтра. Утримувати позитивний настрій українського суспільства щодо євроатлантичного вибору України доведеться відносно тривалий час, причому під пресингом активної російської контрпропаганди. Тому досягти бажаної мети можна буде лише за рахунок реальних реформаторських успіхів, адже лише вони можуть стати надійним щитом захисту громадської думки від тиску російських пропагандистів.
Необхідно чітко розуміти, що будь-яка невдача з реформами, не кажучи вже про найбільший небажаний сценарій для українського майбутнього чергового «забалакування» реформ у процесі внутрішньополітичної боротьби за владу, грає на користь опонентів вступу України в НАТО. Це завдання необхідно було вирішувати ще «позавчора», тому подальші кроки треба робити швидко, рішуче і якісно.
Андрій МАРТИНОВ
