Україна і світ
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Вересень 28, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 09 Сiчень 2020 17:22

Близькосхідні ігри

Rate this item
(0 votes)

У діяльності Москви на Близькому Сході спостерігається певний дуалізм — вона відзначає суб’єктність регіону, однак користується ним лише як інструментом у своїх відносинах із Заходом.

Останнім часом у регіоні відбулися різні події: від терактів до інтервенції Туреччини в Сирії. Сприйняття цих подій Росією дуже неоднозначне.
З одного боку, для російської верхівки ці події стали приводом для стурбованості, а з іншого — певним шансом.
Важливою причиною стурбованості Москви є обмежений набір російських інструментів впливу на ситуацію. Кремль виходить із посилання, що два елементи — військова присутність у Сирії та можливість грати роль посередника — неминуче наближаються до кінця або у найкращому випадку існує загроза, що так станеться.

У політичному діалозі беруть участь інші держави, що зменшує домінуючу роль Росії. Вона змушена розширювати діалог з іншими потугами, які часто мають більший вплив у регіоні.
Це стосується також здатності до відігрівання ролі посередника. Це правда, що Росія може розмовляти з кожним суб’єктом у регіоні, але відкритим залишається питання, чи це дасть потрібний Кремлю результат. Здається, лише незначною мірою: Москва це усвідомлює і кожне нове напруження викликає її неспокій.
Разом із тим Кремль намагається використати свою позицію для власної вигоди і не хоче пасивно приглядатися до розвитку подій. Це стосується не тільки турецької інтервенції в Сирії, яка дозволила Росії ще раз заявити про свою роль впливового гравця. У випадку нових криз у Перській затоці росіяни отримають шанс на просування свого бачення безпеки і отримання максимальної користі.
Нині багато говориться про вісь Москва — Анкара — Тегеран. Але вона не означає стратегічного партнерства цих держав. Між названою трійкою немає жодної довіри: спостерігається звичайна гра на публіку.
Росіяни добре усвідомлюють регіональну специфіку і елементи тутешньої культури, яка передбачає театральне підкреслювання симпатії і довіри партнерів. Російські стратеги пам’ятають, що Туреччина попри все залишається членом НАТО і має власні стратегічні концепції. Анкара підтримує опозицію в Сирії.
Це саме стосується Ірану — відносини існують лише на основі чистого прагматизму: краще між собою розмовляти і співпрацювати у можливо широкій тематиці, ніж не робити цього.
Водночас Москва не демонструє великої близькосхідної стратегії. Більшість експертів не помітили її, але існує розуміння окреслених пріоритетів. Кремль вважає Близький Схід регіоном, який може прислужитися російській економіці, особливо у стабілізації світового енергетичного ринку, і є ключовим для нейтралізації спроб міжнародної ізоляції Росії.
Москва вбачає суб’єктність регіону і його зростаюче значення. А одночасно вважає Близький Схід лише інструментом вибудовування відносин із Заходом.
Для Ірану Росія стала головним партнером, тоді як для Москви Іран — лише один із кількох гравців у регіоні. Москва мусить балансувати між Іраном, а також хоча б із Саудівською Аравією чи Ізраїлем.
По-перше, не можна погодитись із твердженням, що Росія для Ірану є головним партнером. Для Тегерана Росія — це запасний план В. Пріоритетом залишається Європа — навіть тепер.
Хоча іранські можновладці незадоволені Європою, звинувачуючи її у відсутності допомоги, але сподіваються, врешті-решт, на підтримку саме європейських держав. Невипадково літаки з Москви у Тегеран часто наполовину пусті. У Росії практично нема жодної іранської громади.
Чи існує рейтинг близькосхідних партнерів Росії за значущістю? Для Москви кожна з цих держав важлива по-своєму. Кремль старається діяти так, щоб не погіршити відносин з іншою державою. Він балансує і погоджує різні інтереси.
Стосовно Саудівської Аравії ключем є енергетична співпраця, хоча відчувається і певний особистий момент. Окремі експерти вважають, що Путін у захопленні від Саудівської Аравії — подібно, як у випадку з Ізраїлем, його амбіцією є встановлення спеціальних відносин із цією країною.
По відношенню до Ірану діє згаданий прагматизм. Москва визнає, що Іран — це проблемна держава, але одночасно він є найпевнішим партнером.
Цього не можна сказати про Ізраїль — незважаючи на створення каналів комунікації, Кремль повністю цій державі не довіряє. Культурно і стратегічно Ізраїль належить до Заходу.
У політичному вимірі Москва до цієї категорії зараховує також Туреччину і Саудівську Аравію. Росіяни не мають ілюзій, що для Єгипту співпраця з Росією — це козирна карта у відносинах Каїра з Вашингтоном. Щодо Ірану, то там нема жодних особистих мотивацій, ні бажання підняти відносини на вищий рівень. Це чисто ділова співпраця.
Але для чого тоді Кремлю співпраця з Іраном, якщо він вважає цю державу проблемною? Воно так, але Іран належить до антизахідного табору. По-друге, відіграє важливу роль у Сирії. По-третє, Іран грає активну роль як на Близькому Сході, так і у Центральній Азії.
Значення Ірану в очах Москви підносить також факт, що це — прикаспійська держава. Краще мати таку державу на своєму боці, ніж серед суперників. Тим більше що Іран багатий на енергетичну сировину.
Москва розраховує на певну співпрацю — пропонує механізм уникання санкцій та торговельний обмін. Наприклад, росіяни пропонують іранцям замінник західної системи SWIFT. Взамін росіяни хочуть брати участь в іранській енергетичній промисловості.
Особливо треба звернути увагу на спосіб придушення недавніх іранських протестів. Москву особливо цікавлять такі аспекти, як національний Інтернет чи здатність до відключення місцевих соціальних мереж від світу. Ці питання дискутуються у Кремлі.
Існують небезпідставні припущення, що частина використаних в Ірані телекомунікаційних технологій поставлена Росією. Спосіб придушення протестів в Ірані і відсутність реакції міжнародної громадськості дуже заохотили Москву.
Дехто вважає, що це не Росія сильна на Близькому Сході, а її активність є наслідком слабкості США. Обидва твердження одночасно правдиві. Щодо американців і їхньої політики, то певні дії, поза сумнівом, привели до погіршення їхньої репутації.
Наприклад, президент Трамп підтримав Саудівську Аравію у спорі з Катаром, але пізніше відкликав свою підтримку. Тому не дивує факт, що у Перській затоці у нього не найкраща преса.
Росія намагається використати помилки Трампа і у кількох випадках зробила це успішно. Згадане розчарування Вашингтоном і пошук монархіями запасних «аеродромів» може певною мірою преміювати Росію.
У листопаді 2019 р. видання Foreign Policy опублікувало статтю, у якій стверджувалося, що Росія програє не тільки на Близькому Сході, а й у всьому світі, «а перемоги Путіна — це ілюзія, яка дуже багато коштує».
З таким твердженням складно погодитись. Якби так фактично було, то в Сирії не правив би надалі Асад, а у Венесуелі — Мадуро. Лідери інших країн не їздили б у Москву на розмови з Путіним.
Росія, здається, пробує виграти більше, ніж це випливає з її фактичного потенціалу. Але, безперечно, Росія ніколи не замінить США на Близькому Сході — це фізично неможливо.
Утім, недооцінка Росії була би великою помилкою. Коли багато років тому було оголошено програму модернізації збройних сил, експерти висловлювали скептицизм, але дехто заявляв, що навіть у разі виконання половини програми це буде прогресом.
Іншими словами — дій Росії на Близькому Сході недостатньо, щоб стати регіональним лідером, але достатньо, щоб впливати на різні події і генерувати проблеми.
Тому у найближчій перспективі, принаймні до 2024 року, тобто до кінця каденції президента Путіна, не варто сподіватися на суттєві зміни. Росія буде балансувати і використовувати різні сприятливі для себе оказії — намагатиметься зміцнити здобич на Близькому Сході і при нагоді здобути нові плацдарми.

Євген ПЕТРЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».