Мінський протокол лише декларує припинення такої допомоги для «ДНР» і «ЛНР», але не гарантує його фактично. Не менш серйозні проблеми стосуються наступних задекларованих етапів урегулювання щодо визначення статусу Донецької і Луганської областей. На політичній арені в Україні об’єктивно відсутня підтримка максимальних вимог, на яких залишаються за російської підтримки прихильники «самовизначення» «ДНР» і «ЛНР».
Офіційно проголошений максимум, на який компромісно погоджується Київ,— це децентралізація, тобто досить абстрактне поняття, яке кожна зі сторін вільна наповнювати яким завгодно змістом, аби за зручних обставин відкинути компроміс узагалі. Крім того, парламентська виборча кампанія також не є найкращим часом для пошуку і знаходження компромісів.
Серйозні ускладнення неозброєним оком можна побачити й щодо міжнародних аспектів урегулювання. Росія відверто зазначає, що її не влаштовує навіть нинішній рівень відносин України з НАТО, не кажучи вже про очікуваний наприкінці жовтня одночасно з парламентськими виборами референдум щодо підтримки українською громадською думкою ідеї вступу до НАТО. Ця тема на найближчі роки залишиться гострим подразником для відносин України та Росії.
Зрештою, сумніви існують щодо ефективності посередницьких зусиль ОБСЄ. На превеликий жаль, за всю історію цієї організації неможливо пригадати жодного конфлікту в зоні відповідальності ОБСЄ, який був би успішно врегульований. Навпаки, всі конфлікти на пострадянському просторі від Придністров’я до Нагірного Карабаху набували статусу «заморожених», але серйозно дестабілізуючих європейську і глобальну системи безпеки.
Здається, на такий конфлікт ситуацію в Донбасі збирається перетворити й Росія. Сумнозвісна «Новоросія», на думку російських стратегів, має стати буферною зоною між орієнтованою на Захід Україною і євразійською Росією. Тож і після мінських зустрічей, на превеликий жаль, ми ближчі до чергового етапу війни, ніж до мирного врегулювання.

Андрій МАРТИНОВ