Нагоду переконатися в цьому у серпні мав Ізраїль. Чергова військова операція в секторі Газа лише тимчасово дестабілізувала інфраструктуру руху «Хамас», яка досить швидко й ефективно відновлюється. Попри той факт, що Ізраїль досяг домовленостей про припинення вогню з рухом «Хамас» та посилив кордон із Сирією, де діють бойовики «Ісламської держави Іраку та Леванту», загалом ситуація з безпекою Ізраїлю неухильно погіршується.
Поки що тактичною перевагою для Ізраїлю залишається зосередженість салафітських угруповань на розв’язанні локальних проблем від Афганістану до Сирії та Лівії. Однак у кожному з цих конфліктів ініціатива за помітної переваги залишається саме за ісламістами-салафітами.
Яскравий приклад тому — громадянська війна у Лівії. Тамошні салафіти, користуючись партизанською тактикою, час від часу захоплюють то Тріполі, то Бенгазі. Це стимулює сусідні до Лівії Алжир, Туніс і Єгипет фінансувати і допомагати залишкам урядових військ Лівії, сподіваючись привести до влади в країні антисалафітськи налаштованих військових. Правда, Лівія — це не Єгипет, а після розгрому армії Каддафі восени 2011 року затрачених зусиль для наведення порядку не вистачає.
Украй заплутаною залишається ситуація в Афганістані. Там уже декілька разів «перераховували» бюлетені, які мали зафіксувати результат голосування на президентських виборах травня поточного року. Однак військово-політична ситуація в країні залишається настільки напруженою, що афганська виборча комісія, не без відома командування силами НАТО в Афганістані, ніяк не наважиться оголосити переможцем виборів пуштуна Абдула Гані або таджика Абдулло.
Утім, незалежно від того, хто з них формально переміг, той, хто програв, цього не визнає. Унаслідок цього Афганістану гарантована перемога талібів, які вже намагаються пробитися до кордонів із державами Центральної Азії, аби поширити свій вплив і там.
Узагалі, здається, що сили НАТО в Афганістані, пакуючи валізи, готові залишити Росії, Індії і Китаю вибуховий «подаруночок» у вигляді реального приходу до влади в Афганістані талібів. Показово, що днями «Аль-Каїда» презентувала свій структурний підрозділ, який діятиме проти Індії. Це стимулювало посилення військово-політичної активності у форматі Шанхайської організації співробітництва, в бік якої дедалі частіше поглядає Індія.
У Делі знервовано слідкують за загостренням внутрішньополітичної кризи в сусідньому Пакистані. На тлі погіршення економічної ситуації в Пакистані проти прем’єр-міністра Наваза Шарифа, який представляє помірковану партію «Мусульманська ліга», об’єдналися більш радикальна ісламська опозиція та ліберали. Після масових зіткнень начальник генштабу пакистанської армії Рохіль Шаріф зажадав від прем’єр-міністра Наваза Шарифа та лідерів опозиції — Імран Хана і мусульманського теолога Тахіра уль-Кудрі досягти компромісу.
Маючи гіркий досвід свого перебування при владі, пакистанська армія не поспішає брати на себе цивільну владу. Однак імовірність такого сценарію зростатиме залежно від внутрішньополітичної дестабілізації. Якщо ядерний Пакистан буде поставлений перед фактом територіального розпаду, а до того йдеться, черговий прихід до влади військових видаватиметься неминучим.
Утім, поки що найбільшу увагу Сполучені Штати продовжують зосереджувати на сирійському та іракському напрямках напруження на великому Близькому Сході. Попри наявні логічні протиріччя, пов’язані з роллю салафітів у спробах усунення від влади президента Сирії Башара Асада та їхньою роллю в іракських справах, США продовжують підтримувати салафітів у Сирії та виступати проти них же в Іраку.
11 вересня 2014-го виповнилося тринадцять років від скоєння терористичних актів 2001 року у США. Попри витрачені два трильйони доларів на війни в Афганістані та Іраку, відтоді американська безпека не поліпшилася. Скептики дедалі частіше зазначають, що амбіційна мета встановлення американського контролю над Євразією виявляється не по силам США. Принаймні створений там хаос дедалі частіше стає некерованим і загрозливим для безпеки самих Сполучених Штатів. Яскравий приклад — страта впродовж двох останніх тижнів двох американських журналістів у Іраку.
На це був вимушений реагувати президент США Барак Обама, який 10 вересня 2014 року оголосив нову стратегію боротьби з тероризмом в Іраку. Та щось принципово «нове» у ній побачити важко. Головною метою оголошено підтримку світського режиму в Багдаді та протидію салафітам. Помітний крен в іракських справах означає, що афганська криза в американській стратегії відходить на периферію, що не обіцяє нічого оптимістичного для Центральної Азії. На ділі хаос, стимульований радикальними ісламістами на великому Близькому Сході, який спочатку США намагалися використати як таран проти місцевих «авторитарних режимів», давно вийшов з-під будь-якого контролю.
Тільки сліпий може не помічати чіткої стратегії салафітів: спочатку вони закріплюються в Іраку та Афганістані як стратегічних пунктах великого Близького Сходу, поширюють свій вплив на ядерний Пакистан та отримують ядерну зрою, а потім нею шантажують решту світу. Тож 11 вересня 2001 року має «нагоду» повторитися вже у глобальному масштабі.
Андрій МАРТИНОВ
