Україна і світ
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Сiчень 24, 2022

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Середа, 26 Червень 2019 16:58

Криза турецько-американських відносин на тлі С-400

Rate this item
(0 votes)

Завершується фінальна стадія реалізації контракту про закупівлю Туреччиною російських ракетних комплексів ППО далекого радіуса дії С-400. Турки отримають перші комплекси С-400 вже у липні.

Модернізація системи ППО Туреччини
З 70-х років минулого століття основою наземної компоненти турецької системи ППО є американські ракети далекого радіуса дії MIM-14 Nike-Hercules. Про необхідність їх заміни ракетами наступного покоління турецькі військові почали говорити з 90-х років. Багато років розглядався варіант придбання виключно американських комплексів MIM-104 Patriot як технологічної основи розвитку турецьких програм озброєння.

Але відсутність прогресу у переговорах із Вашингтоном, загострення турецько-американських відносин з огляду на американську підтримку сирійських курдів і турецької опозиції, врешті, поглиблення співпраці з Росією на тлі Сирії дали імпульс для розгляду концепції купівлі російських С-400.
Це розглядалось як запасний проект та засіб тиску на переговорах щодо систем Patriot. За контрактом, підписаним 12 вересня 2017 року, Росія зобов’язалася поставити Туреччині чотири батареї С-400 до кінця першого кварталу 2020 року.
Контракт на поставку С-400 для Туреччини із самого початку вважався у Москві престижним. До лютого 2019 року робота відбувалася згідно з прийнятим графіком, не зустрічаючи (на відміну від контракту на поставку С-400 у Китай) жодних проблем, а з весни ц. р. навіть прискорилась.
Ракети для першої турецької батареї С-400 вже готові, пройшло навчання військових спеціалістів, які їх обслуговуватимуть (вони прибули у Росію у другій половині травня, а в червні у Туреччину прибуде технічний персонал виробника — концерну ВПК «Алмаз-Антей»), який відповідає за кінцевий монтаж і конфігурацію озброєння та оснащення батареї.
Турецька влада виключає відмову від реалізації контракту, але, усвідомлюючи американський і натовський тиск, вона багато місяців веде інформаційний супровід контракту.
Анкара декларує готовність до спільного із союзниками контролю за отриманими системами, а також відсутність доступу росіян до С-400, переданих Туреччині. Одночасно турки зберігають зацікавлення придбанням американських систем Patriot.
Ці дії не зустрічають розуміння з боку Вашингтона, який не висловив зацікавлення формуванням двосторонньої або ширшої (в рамках НАТО) групи, яка мала би розвіяти сумніви союзників.

Політичні умови Туреччини
Справа купівлі С-400, як і відносин Туреччини із США і Росією, вписана у ширший контекст перемін, які відбуваються у турецькій закордонній і внутрішній політиці. Першим і принциповим процесом є реалізована з 2002 року особисто президентом Реджепом Ердоганом і його партією ПСР ґрунтовна внутрішня перебудова держави у поєднанні з інтенсивною модернізацією і бажанням відігравати головну роль у безпосередньому оточенні Туреччини та у світовому вимірі.
Зміцнення військового потенціалу Туреччини, інтенсивний розвиток високотехнологічної економіки належать до політичних пріоритетів влади. Прикладом є участь Туреччини в американському проекті будівництва багатоцільового винищувача F-35.
Але Анкара незадоволена службовою роллю, яку Туреччина відіграє у відносинах зі своїми стратегічними західними партнерами, зокрема США. На думку турків, США ігнорують амбіції модернізації Туреччини, її інтереси на Близькому Сході (відсутність консультацій Вашингтона з Анкарою щодо інтервенції в Іраку, політика щодо «арабської весни», ізраїльсько-палестинського конфлікту, Ірану та ін.), навколо Кіпру тощо.
З точки зору Туреччини просто США інколи діють у гострій суперечності з турецькими інтересами. Йдеться про послідовну підтримку Вашингтоном сирійських курдів (для Анкари — це представництво терористичної Робітничої партії Курдистану), Руху Гюллена, якого звинувачують в організації невдалого путчу у 2016 році, а він активно критикує внутрішню ситуацію у Туреччині.
Напруження в турецько-американських відносинах супроводжується ґрунтовною ревізією турецько-російських відносин. Із часу вибуху громадянської війни в Сирії вони балансували на межі відкритого збройного конфлікту (збиття російського Су-24 у 2015 році). Поступово Туреччина зайняла позицію союзника Росії в Сирії, що мало наслідком поглиблення стратегічної економічної співпраці (будівництво чергового газопроводу) і стратегічну співпрацю у військовій сфері.
З одного боку, співпраця з Росією має обмежений і тактичний характер та визначається низкою напружень і ознаками тимчасовості (особливо в Сирії), але, поза сумнівом, вона використовується як козир у відносинах із США. З іншого боку, співпраця з Росією розвивається пропорційно погіршенню відносин із Заходом, при зростаючих антиамериканських настроях і ренесансі турецького націоналізму.
Ця ситуація співзвучна з високою напругою у відносинах Росія — США на тлі конфлікту в Україні та втручання Росії в американські президентські вибори у 2016 році. У цьому контексті зближення з Росією трактується у Туреччині як стратегічна альтернатива для попередньої прозахідної орієнтації.

Принципова позиція Вашингтона
США зберігають однозначно негативне ставлення щодо закупівлі Туреччиною російської та іншої ненатовської зброї. Ця позиція вписана у цілісну оцінку Туреччини Вашингтоном.
Формальною основою є гострий спротив закупівлі озброєння, несумісного із системами союзників, а також острах, що Росія, зберігаючи, принаймні, частковий контроль за поставленими Туреччині системами, зможе зчитувати інформацію про поставлені Туреччині найновіші американські літаки, пізнати особливості їхньої конструкції і розробити ефективну тактику боротьби з ними.
Також гостро порушується перспектива співпраці турецьких фірм із російськими суб’єктами, які підпадають під санкції, встановлені внаслідок війни з Україною.
Останніми тижнями Конгрес США відновив розробку санкцій проти Туреччини у зв’язку з С-400 і можливими порушеннями громадянських прав американців на території Туреччини.
Держдепартамент скасував умовну згоду на турецький імпорт нафти з Ірану, а також гостро критикував турецькі спроби експлуатації родовищ природного газу на кіпрському шельфі.
Вінцем тиску мав бути неофіційний ультиматум Держдепартаменту, який визначав термін відмови Туреччини від купівлі С-400 на 9 червня ц. р. Американські медіа повідомили, що Пентагон передав Туреччині ультиматум, згідно з яким термін виключення Туреччини з програми F-35 визначено на 31 липня.
Якщо Анкара офіційно і остаточно не відмовиться від С-400, після цієї дати припиниться навчання 42 турецьких військових, які перебувають у США, і вже відкликана згода на прийом чергової групи 34 пілотів і спеціалістів у другій половині ц. р. До 2020-го має бути завершена участь у програмі F-35 турецьких підприємств.
Також у світових медіа широко висвітлюються економічні проблеми Туреччини: рецесія, відсутність резервів, залежність від закордонних кредитів роблять її вразливою до американського економічного тиску і підважують довіру інвесторів і кредиторів до Туреччини.
На тлі тиску майже непомітними були американські пропозиції компромісного вирішення спору: у лютому відновлено пропозицію продажу найновішої версії системи «Петріот» за дещо кращою ціною.
Суттєвою причиною рішучості Вашингтона є боротьба з Росією за ринок високотехнологічного озброєння — у цьому випадку купівля Туреччиною С-400 популяризує цей вид озброєння і збільшує його ринкову вартість (у жовтні 2018 року контракт на закупівлю С-400 підписала Індія, нині погрози санкцій з боку Вашингтона спрямовані також і на адресу Делі).
З військової точки зору проблемою для США може бути також придбання Туреччиною високотехнологічної системи озброєння, за якою американська армія не буде мати жодного контролю, особливо у ситуації поглиблення розбіжностей щодо військової участі обох держав на Близькому Сході.
Поведінка США стає більш зрозумілою у контексті загального масштабу звинувачень, які американська влада багато років формулює на адресу Туреччини.
Вашингтон щонайменше з 2003 року роздратований торпедуванням Анкарою американської близькосхідної політики: спротивом щодо інтервенції в Іраку, періодичним блокуванням активності американської бази в Інджирліку, боротьбою з курдами (головним клієнтом США в Сирії).
Це стосується також конфронтаційного ставлення до Ізраїлю, Саудівської Аравії та Єгипту, співпраці з радикальними мусульманськими організаціями, обмеженої співпраці з Іраном та ін.
Великий неспокій у Вашингтоні викликає поглиблення співпраці Анкари з Росією як контргри до американських інтересів у Сирії. З перспективи Вашингтона Туреччина свідомо і послідовно при нинішній розстановці політичних сил демонтує американську політичну систему у регіоні і це спритно використовується Росією. Справа        С-400 — не причина кризи, а каталізатор її чергової фази.

Російська гра
Амбіції Туреччини, як і глибока криза у турецько-американських відносинах, надзвичайно спритно розігруються і підтримуються Росією: Москва ефективно формує в Анкари відчуття, що вона є альтернативою і противагою для США зі збереженням ілюзії незацікавленості і, щонайменше, тактичної компліментарності політики обох держав, особливо враховуючи розбіжності між Туреччиною і Заходом.
Демонстрацією привабливості Росії для Анкари була співпраця в Сирії (незалежно від фактичного блокування турецької експансії у регіоні і постійного зменшення впливів Туреччини), підтримка внутрішньої політики (дуже помітна з огляду на західну критику чисток після путчу), перспектива економічних прибутків (газова співпраця сильно підтримує фінансово верхівку еліт Туреччини).
В цю тенденцію добре вписується контракт на С-400 для Туреччини, реалізований Росією на фінансово вигідних умовах і в надзвичайно стислі терміни, а також пропозиції залучення Туреччини до розвитку конструкції, виробництва і закупівлі нею російського винищувача п’ятого покоління        Су-57 чи найновіших систем ППО С-500. Для Анкари співпраця з Росією стає вирішенням поточних проблем, одночасно значно обмежуючи її у стратегічному вимірі.
Чотири батареї С-400 не задовольнять усіх потреб Туреччини, однак загрожують розривом співпраці у цьому напрямку із США. Крім того, контракт із Росією несе для Туреччини загрозу замороження інвестицій у співпраці із США.
Черговою важливою проблемою стає ризик фінансових проблем турецьких фірм ВПК у випадку санкцій і зміцнення ризиків унаслідок загальної кризи турецької економіки.
Росія при тимчасовому зиску, пов’язаному з продажем С-400, своїми діями наближається до реалізації стратегічної мети, якою поруч з утвердженням впливів у самій Туреччині є руйнація єдності НАТО і демонтаж американської мережі союзів, зв’язків і залежностей у регіоні Близького Сходу.

Перспективи
Принципова позиція зацікавлених сторін, глибина розбіжностей і внутрішні передумови (тиск громадської думки і еліт як у Туреччині, так і в США) дозволяють припускати, що контракт С-400 буде завершений найближчим часом.
Для Туреччини це означатиме значне зміцнення власних військових можливостей, які безпосередньо проявляться в активізації в Сирії, спрямованій проти курдів, ризик додаткового напруження із США, які де-факто охороняють курдів.
Одночасно завершення контракту відкриє більші можливості співпраці з Росією за всіма напрямками. Але малоймовірно, щоб користь для Туреччини перетворилася на довготривалу тенденцію.
Через гостру позицію американської адміністрації і рішучість Конгресу можна очікувати негайного встановлення санкцій проти Туреччини і через це — різкого посилення антиамериканських настроїв у Туреччині.
У рамках відповіді Анкара спробує обмежити використання військової інфраструктури на її території, переважно надзвичайно важливої для американської діяльності на Близькому Сході бази Інджирлік.
Незалежно від сили американських санкцій щодо Туреччини найбільш імовірним здається економічний тиск, який б’є по турецькій лірі і загрожує соціально-політичним напруженням. Де-факто США володіють інструментарієм, здатним дестабілізувати внутрішню ситуацію у Туреччині.
Турецька проблема стала найважливішим тестом для американського лідерства в НАТО. Амбіції Туреччини, підігріті Росією, зіткнувшись із безкомпромісною позицією США, руйнують відносну єдність НАТО як стосовно Росії, так і на Близькому Сході. Відбудова довіри між США із союзниками та Туреччиною буде довготривалим і складним процесом.

Євген ПЕТРЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».