Також не дивно, що у глухому куті залишається проблема обміну всіх полонених з української сторони на всіх полонених, утримуваних у Росії. Кремль усе ще сподівається «дотиснути» Україну, використовуючи весь арсенал гібридної війни.
Крім питання полонених, Кремль активно використовує економічний тиск. Спираючись на бізнесові інтереси європейців, насамперед німців, Росія активізує побудову другої черги газопроводу дном Балтійського моря.
Запроваджені США санкції проти німецьких фірм, які беруть участь у цьому будівництві, поки що не дали бажаного ефекту. Навпаки, графік побудови газопроводу чітко дотримується. У найближчі літні місяці, скоріше за все, будівельники оминуть датські територіальні води поблизу балтійського острова Борнхольм та вийдуть на фінішну пряму.
Бундесканцлер Ангела Меркель поспішає завершити цей стратегічний для німецької економіки проект ще до своєї офіційної відставки. Додаткові поставки російського газу потрібні німецькій економіці, аби утримати конкуренцію на світовому ринку та стабілізувати ціни на паливо на внутрішньому ринку.
Німеччина виходить на фінішну пряму процесу виведення з експлуатації своїх атомних електростанцій. Замість них активно будуються теплові електростанції, які й мають працювати на російському газі, адже американський скраплений газ є надто дорогим для німецьких споживачів.
Кремль розраховує після 1 січня 2020 року «дотиснути» Україну у питанні газового транзиту. Зокрема, повернення до ідеї 2002 року про створення українсько-європейсько-російського газового консорціуму з експлуатації української «труби» виглядає економічно привабливо, але політично ризиковано.
У разі створення такого консорціуму Росія отримає додаткові аргументи на користь недієвості економічних санкцій та наполягатиме на їхньому скасуванні без повернення Криму та анексованих територій на Донбасі.
Власне, такий сценарій, здається, є російською робочою стратегією. Кремлю вигідно показати, що саме Україна «порушує Мінські угоди», «готова їх розірвати», «нехтує німецько-французькою позицією щодо мирного врегулювання».
На жаль, політичні позиції України підточуються черговою парламентською виборчою кампанією з традиційним загостренням дебатів щодо ролі Росії в українських справах, а також неврегульованістю проблеми зовнішнього боргу України перед Міжнародним валютним фондом.
На цьому тлі у Кремлі все ще розраховують на «велику угоду» з Трампом щодо визнання нових сфер впливу в Євразії. Правда, перед Трампом — свіжий негативний приклад австрійської політичної кризи, яка настала внаслідок надто тісних фінансово-політичних контактів керівництва правопопулістської Австрійської партії свободи з російськими контрагентами.
Трампу за сім місяців до старту праймеріз президентської виборчої кампанії 2020 року навряд чи потрібна актуалізація звинувачень у тісних зв’язках із Росією. До того ж рішення Міжнародного арбітражу ООН із морського права у випадку майже стовідсоткової ймовірності його невиконання російською стороною є вагомим приводом для чергового продовження економічних санкцій проти Росії.
Сигналом щодо ймовірності такого рішення стало незапрошення Путіна на відзначення у Нормандії 6 червня 2019 року 75-ї річниці відкриття Другого фронту в Європі. Але Україна все ще потребує більш консолідованої підтримки євроатлантичної спільноти за умов продовження російської гібридної агресії.