Дружба між Белградом і Москвою розквітла під час війни за Косово, особливо під час бомбардування Сербії і Белграда силами НАТО: Москва ніколи не визнавала санкцій, установлених проти Сербії. Не визнала і не визнає незалежності Косова. Більше того, Путін постійно підкреслює, що американці сприяли дестабілізації на Балканах.
Нещодавно Косово оголосило, що формуватиме власну армію. Спочатку Вашингтон сильно критикував цю ідею, але тепер уже її підтримує, очевидно, під впливом косовських лідерів. Врештірешт, американці мають у Косові власну військову базу, добрі відносини з Пріштіною їм потрібні.
Тим часом Путін говорить те, що й Белград, і своєї думки не змінює, як це зробив Трамп. Він вважає, що створення армії у Косові порушує резолюцію 1244 Ради Безпеки ООН, яка дозволяє присутність виключно міжнародних сил. І що армія, яка виникне, загрожує стабільності у цій частині Європи, де відносини далеко не ідеальні.
Белград вважає, що саме так і буде, що створення армії — це крок до нової війни. Підтримка Путіна з цього питання стала справжнім подарунком для сербів.
Утім, у політиці нічого не робиться задарма: православна Сербська церква не підтримала рішення Константинополя про надання автокефалії Православній церкві України. Москва цей жест оцінила, тому Путін відвідав богослужіння у найбільшій на Балканах православній церкві Святого Сави у Белграді.
Але амбіцією Белграда є вступ до Євросоюзу. Добрі відносини з Пріштіною — одна з умов переговорів. Ці відносини були вже налагоджені під тиском Брюсселя і завдяки допомозі і посередництву у переговорах пані Могеріні у 2013 році Белград підписав договір зі своєю колишньою бунтівною провінцією.
Він гарантував, що обидві столиці не будуть взаємно перешкоджати у європейських амбіціях і налагодять взаємні відносини, а також залагодять ситуацію щодо сербської меншини у Косові і постійну проблему політичного і національного конфлікту у Косовській Митровиці.
Здавалося, що справа залагоджена, але, на жаль, радість була короткою. Нині порозуміння існує лише на папері: Белград боїться, що Брюссель змусить його до визнання державної незалежності Косова.
Вучич, який грає роль європейця і демократа, але протягом років був відомим функціонером націоналістичної партії, в глибині серця не може і не хоче з цим погодитися.
Він пообіцяв сербам домовитися про членство в ЄС — це була провідна теза його виборчої кампанії. Однак обіцянка не може бути виконана у передбачуваному майбутньому.
Свою правду має Сербія, яка втратила багато років, перебуваючи під санкціями, які не дали нічого, крім зубожіння і витискання її у «чорну діру», з якої дуже нелегко вибратись. Економічні проблеми змушують прийняти російські пропозиції і обіцянки.
Багаторічне зволікання Брюсселя з рішенням не збільшує кількості прихильників європейського шляху, а навпаки. Серби захоплено дивилися на Брюссель, були в очікуванні інтеграції, але з плином часу і браку перспектив утратили ентузіазм.
Значна частина суспільства вважає, що нема іншого шляху, але більше не вірить, що дочекається такого перелому. Це тим образливіше для сербів, бо в Євросоюзі вже є Словенія і Хорватія.
Свої аргументи має і Брюссель, але зволікання з наданням Белграду реальної допомоги і перспективи штовхає його в обійми Москви і, може, назавжди. Путін уважно спостерігає за розвитком подій. Офіційно він не має нічого проти європейських амбіцій Белграда, але, вочевидь, має свій план у цьому напрямку.
Нині Москва і Белград підписали кілька економічних договорів, які стали найістотнішим результатом цього візиту. Однією з найважливіших є обіцянка інвестування 1,4 мільярда доларів Росією, яка готова провести через територію Сербії газопровід «Турецький потік». Така інвестиція та інші, обіцяні в галузі транспорту, енергетики, атомної енергії, для Сербії — велика справа.

Петро ПЕТРІВ