За потужної російської та іранської підтримки Башар Асад не просто утримався при владі, а й перейшов у наступ. Турецький інтерес у цьому полягає в тому, що Москва і Тегеран віддали на розсуд Анкари курдське питання.
Це не дивно, адже Росія та Іран вважають, що ідею здобуття незалежності Курдистану активно просувають Сполучені Штати. Тому для Росії та Ірану курдське питання стає додатковим фактором для сварки між США і Туреччиною, що послаблює НАТО.
У свою чергу, Реджеп Ердоган заграє з Іраном і Росією, аби продемонструвати ЄС і США суверенність турецької зовнішньої політики та здатність Туреччини ставити свої національні інтереси вище за євроатлантичну солідарність.
Прикладом цього є укладання російсько-турецького контракту на закупівлю російських систем протиповітряної оборони «С-400». Крім того, під час візиту до Туреччини на початку квітня 2018 року Володимира Путіна було дано старт реалізації проекту побудови атомної станції «Аккую».
Для Ірану це є аргументом на користь його позиції щодо власного права розробляти програму мирної атомної енергетики. Тому не дивно, що європейська та американська преса критично прокоментувала результати зустрічі в Анкарі Володимира Путіна, Реджепа Ердогана та Хасана Роухані.
Ця зустріч уже негативно позначилася на позиції провідних країн Євросоюзу, які відмовляються фінансувати виконання угоди 2016 року з Туреччиною про умови стримування біженців.
Нагадаємо, що тоді під впливом шоку від напливу біженців у 2015 році Німеччина стимулювала країни — члени ЄС профінансувати Туреччині утримання біженців на турецькій території. Якщо згадана угода не виконуватиметься, Ердоган отримає привід будь-якого моменту відкрити кордон із Болгарією та Грецією, яким сотні тисяч біженців знову хлинуть до Євросоюзу.
Утім, такий різкий крок Туреччина поки що не робить, користуючись такою можливістю як козирною картою на переговорах з ЄС, з яким домагається рівноправного партнерства.
Андрій МАРТИНОВ
