Донедавна в Пакистані вважали, що перебування при владі в Делі націоналістичного уряду на чолі з Нарендрою Моді, який починав робити політичну кар’єру у 1991 році з руйнування мечеті в містечку Айодхья, яка була побудована на місці колишнього індуїстського храму, додасть аргументів такій пропаганді.
Утім, дійшовши до влади на вищому рівні, Моді почав проводити послідовну прагматичну політику. Індія за його прем’єрства не шукає нових ворогів, а намагається максимально розширити коло друзів і партнерів.
Нарендра Моді впродовж останніх двох років проводить досить активну політику у мусульманському світі як прем’єр-міністр Індії. За цей час помітно зміцнились індійсько-турецькі та індійсько-іранські відносини. Причому Індія зайняла чітку нейтральну позицію щодо сирійського конфлікту.
Натомість пакистанське суспільство щодо сирійського конфлікту зайняло неоднозначну позицію. Офіційні пакистанські власті, намагаючись уникнути звинувачень у підтримці ісламського радикального тероризму, дистанціювалися від підтримки радикальних ісламістів у Сирії. Але симпатії багатьох простих пакистанців неодноразово висловлювалися публічно на підтримку ідей «Ісламської держави Іраку і Леванту».
Також Індія бере до уваги той факт, що вихідці з Пакистану конкурують з індійцями на ринку праці в регіоні Перської затоки. Утім, принаймні в секторі послуг та інтелектуальної праці індійці мають безперечні переваги над пакистанцями, які головним чином задіяні у сегменті некваліфікованої праці.
Ці тенденції днями були підтверджені, коли прем’єр-міністр Індії відвідав країни Перської затоки. Результатами переговорів стали не лише угоди в торговельно-економічній та інвестиційній сферах, а також домовленість про проведення спільних військово-морських навчань у зоні Перської затоки.
Поки що за критеріями системної присутності в еміратах Перської затоки Індія поступається США, більшості країн Євросоюзу, Японії і Китаю. Але Індія готова надалі на рівні конкурувати з цими центрами впливу за природні і фінансові ресурси еміратів Перської затоки, виборюючи собі статус великої держави ХХІ століття.
Андрій МАРТИНОВ