У 1997 році Китай та Індія відмовилися приєднатися до попереднього Паризькій кліматичній угоді Кіотського протоколу. Жваві дебати з приводу приєднання до Кіотського протоколу тривали у США до другого чотирирічного президентського терміну Білла Клінтона.
Наприкінці свого терміну перебування в Білому домі він погодився підписати Кіотський протокол, адже на той час значна частина «брудного» індустріального виробництва була перенесена за межі США. Ця тенденція глобалізації мотивувала Індію і Китай, як країни зі стрімким економічним розвитком на той час, відмовитись від підписання Кіотського протоколу.
Утім, уже за перші десять років дії Кіотського протоколу стало зрозуміло, що він не забезпечує скорочення викидів у атмосферу, що негативно впливає на стан клімату. Ситуація не поліпшилась навіть за умов початку світової економічної кризи у 2008 році. Натомість за кризових економічних умов гострішими стали протиріччя між провідними країнами Заходу і країнами, які намагаються залишитися у трендах розвитку світової економіки.
Під час паризького раунду переговорів щодо клімату загострилися питання контролю над ключовими природними факторами будь-якого виробництва — джерелами енергії та питної води. Поки що у найменш виграшній позиції серед країн із розвиненою економікою за цими показниками опинився Китай. У Піднебесній з кожним роком загострюються проблеми, насамперед забезпечення чистою питною водою. Тому не дивно, що Пекін заглядається на район Байкалу, який є чи не останнім чистим природним резервуаром питної води у світі.
Ще більш трагічно виглядає ситуація у країнах Африки та Близького Сходу. Саме на прикладі розвитку подій у цих регіонах аналітики дійшли висновків про високу ймовірність війн за питну воду. Найбільше у цьому сенсі на ситуацію впливає громадянська війна у Лівії, внаслідок якої було зруйновано побудовані за часів Муаммара Каддафі масштабні ірригаційні споруди.
Не менш загрозливими є тенденції впливу змін клімату на погоду у багатьох регіонах земної кулі. Літо стає дедалі спекотнішим, а зими відрізняються великою амплітудою зміни температур та опадів. Найгірше, що зміни дійсно мають глобальний масштаб, тому не залишають на земній кулі райських кліматичних оазисів.
Але також зрозуміло, що досягнути більш жорстких зобов’язань країн світу щодо кліматичних змін за умов тотального протистояння між Росією і Заходом, а також гострої конкурентної боротьби між Китаєм і Заходом також буде непросто.
Крім того, слід мати на увазі, що вагомим гравцем на ринку викидів стають транснаціональні корпорації. Вони намагаються перекласти на національні держави більше відповідальності за збитки від своєї діяльності, обмежуючи доступ національних держав до податкових ресурсів. За цих умов виконувати будь-які домовленості щодо збереження клімату стає дедалі важче.
Поки що найбільшою вадою не лише Кіотського протоколу, а й Паризької кліматичної угоди є те, що вони виключають відповідальність транснаціональних корпорацій за їхній сумний внесок у глобальне потепління. Не варто очікувати визнання транснаціональними корпораціями цього факту і на кліматичній конференції, яка розпочалася у марокканському місті Марракеш.
Задля збереження клімату вже не досить мислити глобально, а діяти локально. Нагальними стають саме глобальні дії, які неможливі лише на рівні національних держав та міжнародних організацій, за спинами яких поки що ховаються головні забруднювачі довкілля — транснаціональні корпорації. Звичайно, їм у такому становищі досить зручно, але світові від того не легше.

Андрій МАРТИНОВ