Тому Пентагону довелося минулого тижня перекидати понад п’ять тисяч морських піхотинців, які разом із підрозділами урядової іракської армії намагаються вибити бойовиків «Ісламської держави» з міста Мосул. Його околиці відомі не лише великими покладами нафти, а й виходом саме на цю аварійну греблю.
Класичний приклад війн за водні ресурси дала ізраїльськоарабська війна 1967 року. Тоді ізраїльська армія встановила контроль над сирійськими Голанськими висотами, де беруть початок струмочки, які наповнюють питною водою головний прісний резервуар Ізраїлю — біблійне Генісаретське озеро. Натомість перенаселений палестинський сектор Газа потерпає від спраги навіть більше, ніж від конфронтації з Ізраїлем.
Не менш складна ситуація з питною водою складається у «постреволюційній» Лівії. «Антинародний режим» Муаммара Каддафі впродовж 1969–2009 років витратив майже шістдесят мільярдів доларів на побудову мережі каналізації та окремого розповсюдження питної води. Однак за п’ять років руйнівної війни на території Лівії від цієї мережі майже нічого не залишилося. Це ставить цивільних мешканців Лівії на межу не лише спраги, а й різноманітних хвороб. Як бачимо, на розбурханому «Арабською весною» 2011 року Близькому Сході вже дефакто йде війна за доступ до обмежених водних ресурсів.
Нагадаємо, що Україна забезпечена питною водою на 30–40 відсотків. За прогнозами, за 15–20 років на світ чекає жорстокий дефіцит води. Саме час турбуватись про те, аби глобальна спрага не стала прогнозованим кінцем світу.
Андрій МАРТИНОВ
