Отже, наприкінці 2015 року опозиційна коаліція святкувала перемогу на парламентських виборах у Венесуелі. Щоправда, Ніколас Мадуро заявив, що не збирається проводити дострокові президентські вибори та навіть намагався тиснути на опозицію. Проте він так і не зміг зберегти президентський контроль над парламентом, який став основою для консолідації протестних настроїв. Зрозуміло, що вони були б неможливі, якби економічна ситуація у Венесуелі була кращою. Однак це далеко не так.
Найближчий привід для з’ясування стосунків між опозицією і президентом Мадуро — призначення менеджменту у державній нафтовидобувній компанії. Оскільки кадровий кістяк венесуельських опозиціонерів становлять бізнесмени, які зазнали суттєвих збитків від націоналізації нафтової галузі за часів Уго Чавеса, можна вважати, що ця боротьба обіцяє бути справді гострою.
У разі втрати контролю за нафтовою галуззю, дні президентства Ніколаса Мадуро можна буде вважати ліченими. Інша справа, чи можливо зробити це ще за президентських повноважень Барака Обами, який наступного тижня, до речі, вперше відвідає Кубу? Реальний початок зміни правлячого режиму у Венесуелі, безумовно, матиме гучний відголосок на Кубі.
Донедавна Венесуела була найближчим союзником Куби, її фактичним економічним донором. Минулорічне відновлення дипломатичних відносин між Кубою і США вітала венесуельська опозиція, але проігнорували засоби масової інформації, близькі до президента Ніколаса Мадуро. Тепер активізація демократичної опозиції у Венесуелі може бути своєрідним сигналом для активізації кубинської опозиції. Отже, останні місяці президентської каденції Барака Обами обіцяють стати знаковими для Латинської Америки.

Андрій МАРТИНОВ