Ніхто так до кінця і не знає, скільки консерваторів є євроскептиками, а скільки — єврооптимістами. Прем’єр ще напередодні був упевнений, що порозуміння, яке буде підписане, є добрим, а якщо комусь здається, що не так, то знайдеться багато охочих зайняти місце на урядових лавках у Палаті громад.
П’ять міністрів із 30-особового кабінету Кемерона найімовірніше підтримають Брексіт, тобто розрив з Євросоюзом, їх можуть підтримати кілька заступників міністрів. Можливо, хтось із цього списку: Дукнан Сміт, Кріс Грейфін, Джон Віттіндейл, Тереза Віллерс і Пріті Патель — це за черговістю правдоподібності — вирішить незабаром добровільно відмовитися від місця на урядових лавках і стати лідером табору, який за вихід з ЄС.
Очі звернені також на трьох інших провідних консерваторів, ключових не тільки для майбутнього Великобританії в (або поза) ЄС, але й для долі партії, коли Девід Кемерон покине крісло лідера.
Тереза Мей ще не так давно таємно дискутувала з найпереконанішими євроскептиками. Але, очевидно, спокусилася важливими для її функції міністра внутрішніх справ фрагментами домовленості Туск — Кемерон, які гарантують легшу депортацію кримінальних злочинців, і підтримує прем’єра.
Так само і Майкл Гов, для якого найважливішим був аргумент захисту суверенітету, але визнав, що за умови переваги законодавства ЄС мало що вдасться зробити.
З певного часу найбільшу увагу притягує неординарний мер Лондона Борис Джонсон. Його зміст домовленості не переконав, і він не буде підтримувати прем’єра, хоча той і закликав Джонсона не виступати проти членства в Євросоюзі.
Такі дуже глибокі внутрішні дилеми не дивують. Кожний із цієї трійки, підтримуючи кампанію проти членства, теоретично має шанси стати великим і єдиним переможцем, якщо 23 червня настав би Брексіт. Альтернатива малоприваблива: підтримка позитивної кампанії за збереження членства в ЄС у сподіванні на підтримку британцями статус-кво дозволяє стати лише одним із багатьох батьків чергового успіху Девіда Кемерона. Або дивитись збоку, як на чергового лідера Консервативної партії будуть коронувати Джорджа Осборна чи Бориса Джонсона.
Не набагато краще виглядає ситуація для рядових консерваторів. Ключова проблема більшості з них — це роздвоєність між лояльністю до прем’єра і залежністю від євроскептичних партійних місцевих структур.
Прем’єр розпоряджається центральною касою, з якої надходять ресурси на місцеві проекти, а також визначає номінації в уряді і призначає спеціальних посланників до найрізноманітніших закутків світу. Всі ці функції — це престиж, зацікавленість медіа і можливість виконання численних обіцянок власним виборцям. Але ціна за ці привілеї — необхідність залишатися членом ЄС.
До 2020 року теоретично ще далеко, однак у цей час стане діяти реформа, яка скорочує кількість виборчих округів із 650 до 600. Здобути робоче місце у Вестмінстері буде важче. Не виключено також, що закон про постійну тривалість каденції парламенту забезпечить на п’ять років вестмінстерську зарплату і престиж, проте хто зможе гарантувати, що в разі Брексіту і неминучого хаосу після нього не наступить відставка прем’єра і дострокові вибори?
Девід Кемерон усвідомлює розкол у середовищі консервативних парламентарів, але це не полегшує їм приймати рішення. Останніми місяцями він то вів гостру риторику проти ЄС, то заявляв, що місце СК — тільки в ЄС.
Уже після перемоги на виборах у травні 2015 року Кемерон випустив на повну свободу зраділих євроскептиків, які допомогли йому підготувати основу під перший літній тур переговорів у Брюсселі. Врешті, він заявив, що міністри зможуть вільно агітувати за вихід з ЄС. Але, очевидно, з певними умовами.
Проте в останні дні переговорів з ЄС прем’єр узяв свою партію на короткий поводок. Євроскептичним міністрам наказав мовчати аж до часу підписання договору. Рядовим членам партії рекомендував зважити на свої власні інтереси, а не піддаватися тиску місцевих діячів.
Тим часом ще до завершальних переговорів Кемерон визнав де-факто, що підготовлений текст договору Туск — Кемерон є настільки добрим, що він міг готуватися до кампанії за членство в ЄС. І дійсно, коли Кемерон після переговорів з’явився у Лондоні, то оголосив, що зробив усе можливе, аби Великобританія отримала справді найкращі умови.
Намагаючись переконати партійних колег у підтримці і прийнятті частини відповідальності за кампанію членства в ЄС, прем’єр уже дивиться у майбутнє, усвідомлюючи, що розбуджені євроскептичні демони вже двічі у найновішій політичній історії завершувалися багаторічним переходом партії в опозицію.
Перший раз це сталося при нагоді першого референдуму про членство в ЄС у 1975 році, яке ініціювало розкол у Партії праці, відкривши дорогу до влади для Маргарет Тетчер.
Останній раз — у 90-х роках, коли бічним коридором повз консерваторів, які вели суперечку навколо договору з Маастріхта, до влади прийшов Тоні Блер і перебував на посаді прем’єра 13 років. А торі повернулися до влади лише тоді, коли Девід Кемерон пообіцяв припинення всіх референдумів навколо європейського питання після останнього, раз і назавжди, референдуму.
Але іронія долі в тому, що цього разу, випустивши євроскептичного джина з пляшки, Кемерон міг помилитись. Кожний має, врешті-решт, право на помилку.
Євген ПЕТРЕНКО