Саудівська Аравія, користуючись надприбутками від нафти, дозволила собі уникнути вестернізації і залишитись авторитарною абсолютною монархією.
Цікаво, що перемога на виборах 2003 року поміркованих ісламістів у Туреччині була з обережністю зустрінута саудівськими елітами. Адже вони розуміли, що успішність курсу Реджепа Ердогана посилить тиск на саудівців у питанні поступового переходу принаймні до конституційної монархії. Це не дивно, бо публічно ніхто із саудівських принців не підтримує ідеї демократизації королівства. Але король Саудівської Аравії вимушений поступово запроваджувати елементи конституційної системи, правда, без скасування сакральних правових норм Корану.
Максимально ці протиріччя загострилися під впливом «арабської весни» 2011 року. Турки і саудівці по-різному оцінювали сутність і перспективи цих змін. Турецький лідер Реджеп Ердоган висловлював занепокоєння несвоєчасністю радикальних змін у більшості арабських країн. Тим часом Саудівська Аравія сподівалася на посилення своїх позицій у більшості арабських країн.
Перехрестям цих інтересів стала Сирія. З точки зору безпеки сирійська війна становить безпосередню загрозу безпеці Туреччини. Тому Анкара до безпосереднього російського військового втручання у справи Сирії більш обережно, аніж Саудівська Аравія, ставилася до подій у цій країні. Передусім Туреччина занепокоєна військово-політичними успіхами сирійських курдів. Більшим головним болем для Саудівської Аравії стали успіхи в Сирії Росії та Ірану.
Наступ ірансько-сирійських військ на Алеппо спровокував розмови про турецьку підтримку прямого втручання саудівської армії до подій на сирійських фронтах. У відповідь США намагаються стримувати у цій справі як Туреччину, так і Саудівську Аравію. Вашингтон відверто нагадав Анкарі і Ер-Ріяду, що вони мають серйозні внутрішні проблеми. Справжня війна йде у курдських районах Туреччини.
Водночас Саудівська Аравія залучена до бойових дій у сусідньому Ємені й вимушена проводити політику репресій проти власної релігійної меншості — шиїтів. Скоріше за все, ці внутрішні проблеми об’єктивно стримають Туреччину і Саудівську Аравію від публічного військового союзу у Сирії.
Зокрема, після недавнього терористичного акту в Анкарі, де поблизу турецького Генерального штабу було підірвано автобус із 22 турецькими військовими пілотами. Внаслідок цього президент Туреччини Реджеп Ердоган скасував візит до Баку та до Брюсселя. У столиці Євросоюзу повинні були розглядати питання ролі Туреччини як клапану, який має перекрити потік біженців із Сирії. У підсумку цей саміт був перенесений на початок березня.
У свою чергу, Єреван звинуватив турецького союзника — Азербайджан у намірі зірвати припинення вогню у Нагірному Карабаху. Існує небезпека розширення близькосхідної пожежі на Кавказ. Поки що Туреччина намагається переконати своїх союзників у НАТО визнати, що єдиний спосіб завершити п’ятирічну війну у Сирії — ввести сухопутні війська коаліції, очолюваної США.
Утім, поки що у чинної американської влади немає планів зі здійснення наземної операції на території Сирії. Така заплутана ситуація залишає на межі зриву женевські переговори між ворогуючими сторонами у Сирії. Це залишає багатостраждальну Сирію у ситуації війни до «останнього сирійця».
Андрій МАРТИНОВ