Але вже в 1950–1960-х рр. стало зрозуміло, що навіть зберегти за Лондоном роль глобального фінансового центру неможливо без налагодження тіснішої співпраці з Європейським економічним співтовариством.
Однак на початку 1960-х років тодішній французький президент Шарль де Голль двічі накладав вето на ухвалення рішення про прийняття Великої Британії до Об’єднаної Європи. Цей великий француз вбачав в англійцях «троянських коней Америки» в Європі. Але у міру зміцнення євроатлантичних зв’язків та відставки де Голля питання вступу Великої Британії до Європейського економічного співтовариства було позитивно вирішено.
1 січня 1973 року Британія приєдналася до ЄЕС. Утім, уже за два роки у країні відбувся перший референдум з питання виходу з ЄЕС. Тоді у 1975 році активістка Консервативної партії Маргарет Тетчер підтримувала ідею залишити Британію в ЄЕС. Однак, ставши прем’єр-міністром Великої Британії, залізна леді почала вимагати від ЄЕС дедалі серйозніших поступок. Вона добилася скорочення британського внеску до бюджету ЄЕС, послідовно виступала проти наднаціональних політичних проектів.
Правда, такий європейський скептицизм у жовтні 1990 року спричинив до відставки Маргарет Тетчер з посади прем’єр-міністра, адже більшість консерваторів тоді виступила за тісніші відносини Великої Британії з іншими учасниками європейської інтеграції. За наступника залізної леді Джона Мейджора попри запеклі баталії у середовищі членів консервативної партії з питань європейської інтеграції Велика Британія підписала доленосний Маастріхтський договір.
Наступник Мейджора Тоні Блер мріяв про лідерство Британії в Євросоюзі. Проте саме за прем’єр-міністра Блера Британія ці амбіції реалізувати не змогла. Вже за часів прем’єр-міністра Девіда Кемерона у Великій Британії намітився черговий розкол з європейського питання.
Нагадаємо, що, попри впевнену перемогу на референдумі щодо незалежності Шотландії прихильників збереження територіальної єдності Великої Британії, адепти незалежності Шотландії сподівалися на підтримку своїх прагнень у Євросоюзі. Однак тоді ЄС рішуче висловився за збереження територіальної цілісності Великої Британії.
Тому можливо, що на очікуваному референдумі щодо гіпотетичного виходу Великої Британії з Європейського Союзу результат голосування буде досить щільним. Утім, британські європейські скептики сподіваються, що поглиблення кризи з біженцями, негаразди у зоні євро, виклики безпеці Євросоюзу переконають більшість у доцільності виходу з ЄС.
Натомість британські європейські оптимісти зауважують, що залишати ЄС буде дорожче для Британії, аніж залишитись у Євросоюзі. Адже функції глобального фінансового центру, які зберігає за собою лондонське Сіті, можна ефективно виконувати за умов належності Великої Британії до Євросоюзу. Звичайно, британські вимоги особливих умов членства в Євросоюзі можна розглядати й як підступний удар у спину європейській солідарності.
Не можна виключати, що «ультиматум Кемерона» є спробою домогтися створення британсько-німецько-французького тріумвірату у Євросоюзі. З нормативно-правової точки зору, звичайно, такий тріумвірат не передбачено, але чимале значення мають і неформальні домовленості, які створюють свою реальність. Принаймні, Девід Кемерон відкрив карти у цьому дипломатичному покері з іншими учасниками Євросоюзу. Найближчим часом стане зрозуміло, хто у цій грі зірве банк.
Андрій МАРТИНОВ
