Насправді Башар Асад «милостиво» погодився лише взяти участь у позачергових президентських виборах. Але це в жодному разі не влаштовує ані Захід, ані прихильників сирійської опозиції в Туреччині, Катарі та Саудівській Аравії.
Максимум, на що компромісно готовий погодитись Захід, — це залишити Асада у Дамаску на так званий «перехідний період» до умовної перемоги над «Ісламською державою Іраку і Леванту». Проте й у цьому питанні Москва намагається грати на протиріччях між Євросоюзом і США. Євросоюз, який потерпає від напливу біженців із Сирії, намагається будь-якими засобами стабілізувати ситуацію в Сирії.
Недавно німецький канцлер Ангела Меркель відвідала з цього приводу Туреччину, де пообіцяла інвестиції в турецьку економіку, допомогу задля створення на території Туреччини таборів для сирійських біженців, безвізовий режим для турків на Шенгенському просторі, навіть відносно швидкий вступ Туреччини до Євросоюзу.
У відповідь турецьке керівництво зажадало політичної підтримки своєї війни проти курдів, створення за допомоги військово-повітряних сил НАТО безпілотної зони над Північною Сирією, де за задумом Анкари й мають бути розташовані табори для сирійських біженців. Але в процесі реалізації цього плану є великі ризики, адже саме ці райони Сирії наразі є оперативним простором російських бомбувань.
Сполучені Штати Америки налаштовані щодо сирійської проблеми радикальніше, ніж Євросоюз. Президент Барак Обама вже втомився слухати закиди щодо слабкості своєї близькосхідної політики та, здається, він не проти завершити свою другу президентську каденцію «перемогою над Асадом», нехай навіть пожинати плоди цієї перемоги доведеться вже наступнику Обами. Ситуація, яка складається, робить найбільш можливим лише один варіант, який полягатиме в територіальному дробленні Сирії на окремі анклави.
Заради цього Володимир Путін і втягнувся в сирійську авантюру, аби створити в провінції Латакія державу алавітів, яка залишить там російську військову базу та збереже для Кремля вплив на Близькому Сході. Здається, з цим варіантом готовий погодитись Євросоюз, але він не влаштовує США та їхніх союзників із консервативних арабських режимів, які мріють про цілковиту перемогу в Сирії, без чого неможливо мінімізувати російсько-китайський, іранський та, до певної міри, — європейський вплив на Близькому Сході.
Конкуренція між цими протилежними інтересами й змушує сирійців гинути на фронтах цієї війни, яка з локальної поступово, але неухильно, перетворюється на серйозний регіональний конфлікт.
Андрій МАРТИНОВ
