Десять років тому, у вересні 2005-го, ще було чимало оптимізму стосовно реалістичності вирішення завдань, які єдина у світі універсальна міжнародна організація поставила перед собою. Однак період 2005–2015 років був досить напруженим для сучасної історії міжнародних відносин.
Він охопив початок і кілька хвиль світової економічної кризи, радикальну зміну правлячих режимів у більшості країн Північної Африки і Близького Сходу, терористичну анархію в Іраку, Лівії, Сирії, російську агресію проти України, яка стала символом глибокої кризи не лише європейської системи безпеки, а й міжнародного права. Кожна із згаданих криз внесла свою лепту в загальносистемну кризу, яку на наших очах переживає ООН.
Надто банальними вже стали порівняння ООН з Лігою Націй, яка у 1919–1939 роках не спромоглася зберегти мир після Першої світової війни. Тоді було багато держав, невдоволених існуючим устроєм системи міжнародних відносин та готових її зруйнувати заради отримання переваг для себе.
У роки холодної війни (1946–1991) здавалося, що ООН спроможна засвоїти уроки історії та не повторювати помилок своєї попередниці — Ліги Націй. Насправді у цей час ООН перебувала в «замороженому» стані конфронтації наддержав — США і СРСР. Параліч Ради Безпеки тоді засвідчувала традиція частого використання американською і радянською делегаціями права вето, коли розглядалися питання становища у «гарячих точках».
Після розпаду СРСР здавалося, що нова демократична Росія ставить собі за мету повернення до західної цивілізації навіть у ролі її сателіта. Насправді російські еліти продовжували тішити себе ілюзіями щодо можливості бути на рівних зі США у процесі вирішення всіх міжнародних проблем. Ознаки готовності Росії йти на конфронтацію зі США проявилися ще за часів президентства Бориса Єльцина, особливо на Балканах. Під час косовської кризи 1999 року Росія вперше оголосила себе противагою Заходу.
Після терактів 11 вересня 2001 року певний час здавалося, що Кремль готовий бути навіть молодшим партнером США у боротьбі з міжнародним тероризмом. Але вже навесні 2003-го, коли США силою ліквідували режим Саддама Хусейна в Іраку, конфронтаційна риторика у відносинах Росії і Заходу повернулась повною мірою. Під час Помаранчевої революції в Україні Росія відкрито декларувала свою незгоду зі спробами обмеження російського впливу на так званому пострадянському просторі.
Російський президент Володимир Путін тоді звинуватив США у бажанні замінити ООН і Організацію з безпеки і співробітництва в Європі на НАТО. У лютому 2007-го на Мюнхенській конференції з питань безпеки він декларував намір Росії дотримуватися власних інтересів без погодження з іншими партнерами. Наслідком такої «зміни віх» стала російська військова агресія серпня 2008 року у Грузії.
Подальше загострення міжнародної ситуації відбулось у 2011–2014 роках, коли під час революційних заворушень змінились авторитарні режими у багатьох країнах Близького Сходу. У Росії у 2012-му на третій президентський термін повернувся Володимир Путін, який декларував намір вирішити задачу консолідації навколо Росії пострадянського простору та вибудовування так званого багатополюсного світу. Натомість складний європейський геополітичний вибір, який Україна зробила у важких випробуваннях Революцією гідності та російської агресії, спровокував анексію Криму й спроби Кремля продовжити дестабілізацію України.
Агресивна налаштованість Росії далася взнаки під час бойових дій на Донбасі. На цьому тлі 17 липня 2014 року було збито малайзійський пасажирський літак у небі над Торезом. За рік після цієї трагічної події Росія наклала вето на резолюцію щодо створення міжнародного трибуналу, покликаного розслідувати цей злочин.
У підсумку 70-річчя від часу створення ООН зустріла в стані системної кризи світового порядку, наслідком якої є й поглиблення інституційної кризи самої ООН. Видимими симптомами кризи стала руйнація державних структур у Лівії, Іраку, Сирії, які захоплені прихильниками «Ісламської держави Іраку і Леванту». Наслідком такого розвитку подій виявилася масштабна міграція біженців до країн Європейського Союзу. Непевним виглядає й перспектива повного виконання Росією та її клієнтами у «ДНР–ЛНР» положень Мінських домовленостей.
Кожен із глав держав, які виступали під час загальнополітичної дискусії на Генеральній Асамблеї ООН, наголошували на необхідності активізації ролі цієї універсальної організації у спробах більш ефективного кризового управління. Безумовно, в центрі політичних дискусій перебуває проблема реформування Ради Безпеки. Однак уже понад двадцять років не вдається погодити суперечливі інтереси щодо цього проекту.
У центрі протиріч залишаються питання розширення кола постійних членів Ради Безпеки та можливого обмеження права вето. Відповідно до Статуту ООН, ухваленого в 1945 році, абсолютне право вето мають постійні члени Ради Безпеки — США, Росія (до 1991 року СРСР), Великобританія, Франція, Китай. У разі збільшення кількості постійних членів ООН пропонується обмежити право вето. Однак Росія блокує розгляд проблеми застосування права вето.
Тривають суперечності щодо кількості держав, які мають стати постійними членами Ради Безпеки. Давно на цей статус претендують переможені у Другій світовій війні Німеччина та Японія. Претензії на статус постійного члена ООН мають Аргентина, Бразилія (від Латинської Америки), Єгипет, Нігерія, Південно-Африканська Республіка (від Африки), Індія, Японія (від Азії). Експерти звертають увагу на потребу непарного представництва в ООН, аби математично зробити можливим ухвалення рішень більшістю голосів.
Утім, відкритим залишається питання, наскільки держави — члени Ради Безпеки, які опинились у меншості, вважатимуть для себе легітимними рішення, що були ухвалені більшістю голосів без застосування права вето. Щоправда, далі зволікати з вирішенням питання радикальної реформи Ради Безпеки неможливо, якщо є згода щодо збереження ООН. Адже, незважаючи на всю недосконалість цієї організації, нічого ліпшого поки що людство не має.

Андрій МАРТИНОВ