Такий стан справ є свідченням декларативності більшості принципів, на основі яких вибудовується ця міждержавна структура. Восени 2001 року на шанхайській зустрічі глав держав Китаю, Росії і країн Центральної Азії обговорювалися питання американської антитерористичної операції в Афганістані. У відповідь Москва і Пекін запропонували країнам Центральної Азії себе у ролі контрбалансу впливу американців.
За останні 14 років існування ШОС змінювалися пріоритети її діяльності. До початку світової економічної кризи 2008 року за головний визнавався напрямок протидії тероризму та сепаратизму. Регулярними стали військові навчання за участю російських і китайських підрозділів у країнах Центральної Азії. Після 2008 року серед пріоритетів ШОС було названо торговельно-економічне співробітництво, що відразу посилило інтерес до її діяльності, зокрема в Індії, Ірані, Пакистані. Правда, тугий вузол геополітичних та військових суперечностей перешкоджає їхньому повноправному приєднанню до ШОС.
У західних засобах масової інформації ШОС ніколи не мало позитивного іміджу. Цю міждержавну структуру ліберальна преса називає «самітом диктаторів», «зустріччю Китаю з молодшими партнерами» тощо. Якщо відкинути суто пропагандистський вимір цих визначень, треба погодитися, що кожне з них має частинку правди, але навряд чи повною мірою здатне визначити сучасну роль ШОС у міжнародних відносинах. Зокрема, напередодні уфимської зустрічі у Петербурзі відбулася зустріч міністрів оборони країн ШОС. Це засвідчує, що організація реально набуває виміру військово-політичного союзу.
Однак у разі розвитку цього напрямку співпраці навряд чи до ШОС зможуть будь-коли приєднатись Індія і Пакистан, які «на ножах» один з одним. На відміну від Москви, Пекін наполегливо заперечує намір перетворити ШОС на «євразійське НАТО».
Менше суперечностей викликає торговельно-економічний та культурно-гуманітарний напрямки співробітництва ШОС. Проте для них і досі властивий скоріше двосторонній вимір взаємодії, аніж розвитку горизонтальних зв’язків між усіма без винятку учасниками ШОС.
Як і у випадку з БРІКС, можна сказати, що ШОС як міждержавна структура відбулася. Обидві ці міждержавні організації претендують на формування фундаменту багатополярної системи міжнародних відносин, відстоюючи традиційне розуміння національного суверенітету, який опинився під потужним тиском процесів глобалізації та розмивання національних кордонів.
Зважаючи на це, ШОС не ставить перед собою надмірно амбіційних завдань, стверджуючи прагматичний стиль співпраці. Він більше нагадує засади, які у 1955 році були проголошені країнами Азії, Африки та Латинської Америки на конференції в індонезійському Бандунзі. Там ішлося про принципи рівноправної та взаємовигідної співпраці, поваги до суверенітету та територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи, колективну безпеку.
На превеликий жаль, зазначені принципи Росія 2014 року порушила щодо України. Симптоматично, що жодна з країн ШОС не приєдналася до західних санкцій проти Росії, запроваджених після анексії Криму. Зважаючи на це, обидва уфимські саміти БРІКС і ШОС Володимир Путін сповна використав як пропагандистський привід для демонстрації «відсутності міжнародної ізоляції Росії» та погроз Євросоюзу «розгорнути Росію в азійському напрямку».
Цю пропагандистку кампанію поки що Кремль, можна вважати, виграв, але це не значить, що переміг у довгостроковій перспективі. Адже попри важливість зв’язків із БРІКС і ШОС та неухильне зростання обсягів російської торгівлі з країнами, які входять до цих об’єднань, вони не здатні повноцінно замінити торговельно-економічні та інвестиційні відносини Росії з Євросоюзом і США.
Враховуючи це, неможливо не бачити тенденції до формування багатополюсного світу, але так само ілюзорно вважати, що він уже сформований. Обидва уфимські саміти це наочно підтвердили.
Андрій МАРТИНОВ