Кеннан порівнював радянську політику зі струмком, «який невпинно рухається, якщо є можливість, у напрямку поставленої мети. Його головним завданням є досягнення кожного кутка глобального басейну». Путін поводиться по відношенню до зовнішнього світу саме як «кеннанівський струмок» — розливає свої впливи, де може: в Україні, Грузії, Азербайджані чи Угорщині Віктора Орбана. Доти, доки Захід не вдарить кулаком по столу; тоді Путін затримується, бо його вищою метою є збереження режиму.
Колишній «гаманець Кремля» з 90-х років Сергій Пугачов у безпечному Лондоні ділиться спогадами про те, що майбутній президент ніколи не носив із собою документів, хоча інші високопоставлені чиновники були ними переобтяжені. Путін, ще в канцелярії Бориса Єльцина, тримався збоку. Довго висиджував у своєму кабінеті і читав газети або дивився телевізор.
Він ніколи не здавався Пугачову занадто амбітним. У нього не було політичних планів залишитись у Кремлі. Це не був геній зла, який тільки і мріяв підпорядкувати собі всю Землю. Нині вже видно, що це більше влада підпорядкувала його собі.
На думку Пугачова, причини, через які Путін в останній день 1999 року став в. о. президента, не пов’язані з його ймовірним генієм. По-перше, нікого іншого не було під рукою. По-друге, для олігархів Путін здавався підконтрольним, безпечним вибором.
Через кілька місяців олігархи дістали від Кремля пропозицію, «від якої не можна відмовитися»: не займаєтеся політикою, і взамін отримаєте безпеку та можливість заробляти далі. Або все втратите. Ті, які збунтувалися, мусили виїхати з країни або потрапили за ґрати. Слухняні зберегли свої статки, але не відомо, як довго це ще триватиме.
У середині вересня 2014 року був арештований Володимир Євтушенков, який займав 15 місце у списку найбагатших росіян і вважався ідеальним зразком путінського олігарха. Ніколи публічно не говорив про політику, був аж до нудоти нейтральним. Чесно платив податки, а коли треба було докинути на якісь президентські потреби кілька мільйонів чи сотень тисяч, завжди відгукувався. Політолог Ліля Шевцова вважає арешт Євтушенкова символом кінця будь-якої незалежності олігархів.
Проблема Росії й у тому, що ліберальної опозиції в Росії насправді, поза Інтернетом, не існує. Останні її конвульсії — протести на Болотній площі у грудні 2011 року — мали нульовий вплив на режим. Під домашній арешт потрапив знаковий лідер цього руху Олексій Навальний. Путін у своїх відносинах з народом не хоче мати жодних посередників — цей хворобливий страх втратити владу має для Росії циклічні фатальні наслідки. Це дуже добре показує один із виборчих телероликів прихильників Путіна у 2012 році.
Опозиція волає: «Росія без Путіна! Уявімо собі, як це може виглядати?» — розпочинається цей рекламний ролик. На вибори прийшла понад сотня політичних партій, Захід співає від захоплення. За короткий час збройні націоналісти виходять на вулиці й оголошують війну мусульманській меншині. НАТО займає Калінінград, китайці — Хабаровськ, а грузини — Краснодар, скінхеди керують у Петербурзі. Надходить зима, бракує продуктів харчування, панує хаос. Усі західні корпорації тікають із країни, вибухає гіперінфляція. Лідери опозиції благають американців надати політичний притулок. Нарешті вимикають електричний струм, не діє телефонний зв’язок. Ролик завершується зверненням: «Росія без Путіна? Вирішуй!»
Частина західних спостерігачів має нездорову тенденцію до перебільшення путінського генія. У кожній його дії намагаються розпізнати шахову комбінацію, яка через три ходи приведе до мата. У цьому сенсі Путін є дуже переоціненим політиком нашого часу, а сумнівні ознаки генія йому надає система. Досить одного фундаментального сумніву: якби Путін планував війну в Україні, чи витратив би 50 мільярдів доларів на Олімпіаду в Сочі, яка мала формувати позитивний імідж Росії у світі?
Це очевидне ствердження (якщо вважаємо Путіна раціональним) вносить значне сум’яття, бо, з одного боку, президент Росії, здається, чинить інтуїтивно, рішення ухвалює без зайвих роздумів чи сумнівів. З іншого — важко відмовитися від враження, що він ніби все планував давно, наприклад, «зелених чоловічків» у Криму.
У тексті «Джерела радянської поведінки», опублікованому на сторінках «Форейн Афферс» у 1947 році, Джордж Кеннан підкреслював: росіянам завжди треба залишати шлях для повернення назад, бо «закордонні вимоги щодо російської політики повинні ставитися так, щоб залишати стежку для їх виконання, яка не занадто зашкодить російському престижу». Взамін за поступки у справі України Путін міг би, наприклад, стати міжнародним медіатором у справі Іраку і Сирії.
В іншому разі дотискування Путіна загрожує вибухом. На думку Маші Гессен, автора біографії «Путін. Людина без обличчя», режим у Кремлі ввійшов у третю й останню фазу. Вона є найбільш небезпечною — характеризується непередбачуваними поворотами і агресією. За визначенням Гессен, перша фаза правління Путіна тривала тільки п’ять років, до 2005-го. Тоді відбулася відмова від реформ 90-х років. Путін узяв під контроль медіа, також ліквідував на практиці вільні вибори. Друга фаза (2005–2012) — це період політичної стагнації. Третя фаза триває вже два роки.
Гліб Павловський, політичний стратег Путіна в перші роки його перебування в Кремлі, дотримується подібної думки: якщо жодна сторона конфлікту не піде на поступки, то політичний крах у Росії неминучий, і, як попередні руйнації системи в 1917 і 1991 роках, буде глибоким і хаотичним. У Росії знову створена екстремальна вертикальна структура влади. Тому коли дійде до краху — все завалиться за один день. Але світ радше не готовий до такого варіанта розвитку подій.
Євген ПЕТРЕНКО