Як уже повідомлялося, 8 червня на спільному засіданні комісій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) підписано документ, в якому йдеться про майбутнє об’єднання в єдину Помісну православну українську церкву. Згідно з текстом підсумкового рішення до 30 червня цього року церкви мають домовитися про скликання Об’єднаного Собору.
Однак противники такого єднання висловлюють сумніви в канонічності цього доленосного рішення, висуваючи свої «залізні» аргументи. Мовляв, цей крок буде незаконним.
Свою думку з приводу їхнього занепокоєння ми попросили висловити керівника інформуправління, речника УПЦ КП архієпископа Євстратія (Зорю).
— Шановний Владико! Нещодавно в одному поважному російському виданні прочитав інформацію: «Дві невизнані православні церкви вирішили об’єднатися». У мене як у людини, що не дуже обізнана в релігійних канонах, одразу виникло запитання. А кому, врешті-решт, належить право визнавати чи не визнавати канонічність тієї чи іншої церкви? І чому така стурбованість звучить саме з боку колишнього «старшого брата»?
— Найперше я хотів би підкреслити, що поняття «канонічності» і «неканонічності» — це поняття, створені в першу чергу для потреб російської пропаганди, для того, щоб боротися з українським церковним рухом за незалежність. У богослов’ї поняття «канонічна» і «неканонічна церква» немає. Є поняття «православна церква» чи «церква інославна», тобто яка сповідує християнство, але не так, як сповідує церква православна.
Є церкви з визнаним і невизнаним статусом автокефалії. Але поняття «канонічна» немає. І оскільки нас не можуть звинуватити у порушенні православного віровчення, бо ми сповідуємо православну віру і виконуємо приписи церковної традиції абсолютно так само, як це є в усіх інших православних церквах, тому й вигадали цей термін і ним «торгують» перед суспільством для того, щоб переконувати у своїй правоті. Тому ми говоримо про визнання автокефалії, тобто повної церковної адміністративної незалежності Української церкви.
— І кому належить право це вирішувати?
— Це право передусім належить Константинопольському патріархату з двох причин: по-перше, тому що це церква-мати для Української церкви, бо від Константинополя ми отримали християнську віру, і Українська церква протягом 700 років як митрополія входила до складу Константинопольського патріархату аж до того часу, коли вона не була анексована — незаконно захоплена Московським патріархатом наприкінці XVII століття.
По-друге, Константинопольська церква є першим престолом, тобто має першість честі і має особливе піклування про канонічний порядок і єдність між православними церквами. Тому ми очікуємо, що після наших кроків, після рішення наших двох церков до єдності, які, дасть Бог, успішно завершаться об’єднанням в єдину Помісну православну церкву, будуть також і відповідні кроки з боку Константинопольського патріархату щодо визнання автокефалії цієї єдиної вже помісної церкви.
— Отже, можна сказати, що питання об’єднання церков практично вже вирішено?
— Ми ставимося до цього процесу з обережним оптимізмом, тому що маємо, на жаль, досить складну попередню історію наших відносин. Тому ми не обманюємо самих себе, що процес об’єднання відбуватиметься легко й просто.
Також і розуміємо, що існують впливові сили, зацікавлені в тому, щоб православна церква в Україні була розділена й невизнана, а навпаки — залежна від Москви. Московські сили — і політичні, і церковні, які діють також і тут, в Україні, намагатимуться вплинути на ситуацію, в першу чергу на керівництво і загалом на настрій в автокефальній церкві, щоб схилити її до відмови від об’єднання або до відтермінування цього процесу на невизначений строк. Подібне ми вже спостерігали раніше під час наших попередніх спроб об’єднання.
Але ми сподіваємося на успіх, бо, по-перше, є суспільний і внутрішній церковний запити на єдність, і люди, насамперед прості парафіяни, бажають єдності. А по-друге, в цьому процесі ми вперше бачимо офіційну присутність спостерігачів, ієрархів Константинопольського патріархату, які засвідчили своїми підписами відповідний підсумковий документ. Усе це налаштовує нас на оптимізм.
— За символом віри Вселенська православна церква — єдина і соборна. У чому необхідність створення саме помісної церкви в Україні?
— Відповідно до канонічних правил Православної церкви визначається самостійність помісних церков. Так, 34-те Апостольське правило досить ясно говорить про адміністративну самостійність: «Єпископам усякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу». І на цьому правилі якраз ґрунтується позиція створення всіх автокефальних церков на базі відповідних народів і держав, які утворюються цими народами. І тому, коли ми говоримо про автокефалію церкви, ми знаємо з історії, що вона пов’язана з державністю, в першу чергу православних народів. Україна є переважно православною країною, бо понад 70% населення сповідує православ’я.
А по-друге, ми маємо понад тисячолітню історію християнської традиції, бо в Україні ми маємо понад 25 мільйонів православних вірних. Ми також маємо велику кількість парафій, монастирів, духовних навчальних закладів, тобто все те, що необхідне для повноцінного християнського життя. І якщо ми — окремий народ, а не частина російського народу, тому маємо свою державність, тому, як і інші церкви, українська церква має повне право, навіть обов’язок, бути адміністративно незалежною, як, наприклад, болгарська, румунська, сербська, грузинська та інші церкви.
Канони прямо вказують на те, що розподілення церковних справ повинне слідувати розподіленню і справ мирських, тому кордони єпархій збігаються з адміністративними кордонами. Парафії діють у відповідних населених пунктах, як вони визначені адміністративними межами. І в цілому, коли є межі держави і держава незалежна, то і відповідно устрій церкви слідує саме цьому правилу. Тому єдиний народ у єдиній державі повинен мати єдину помісну церкву.
Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ, Укрінформ