Дмитро Михайлович Гродзинський був головою Національної комісії з радіаційного захисту населення при Верховній Раді України. Під керівництвом Дмитра Михайловича розроблено чимало рекомендацій, необхідних кожному, хто став заручником атома, що вийшов з-під контролю.
Тривають наукові дослідження у відділі біофізики та радіобіології Інституту клітинної біології та генетичної інженерії НАНУ, який він створив багато років тому і незмінно очолював понад 50 років. Ще факт: прізвище Гродзинський належить не одному вченому, а шанованій науковій династії. А це не таке вже і поширене явище.
Гродзинський так згадував про своїх пращурів: «Наш рід — давній, перші згадки датовані ХVІ сторіччям. Предки були людьми вельможними. Один із пращурів працював у тому самому університеті у Польщі, де тоді створював свою геліоцентричну систему світу Миколай Коперник. Інший був укладачем книжок, письменником.
Пізніше три брати Гродзинські брали участь у Великому польському повстанні 1830 року. Живим лишився один — мій прадід. Він оселився у Німеччині. Першим, хто зацікавився землею і рослинністю, був мій дід. Він мав маєток неподалік Луцька, де займався сільським господарством.
У родині було восьмеро дітей, наймолодший — мій батько — Михайло Карпович (1890–1956). Тато змалечку любив природу. 1919 року під час громадянської війни працював у Білоцерківському земстві, разом із однодумцями створив Білоцерківський сільськогосподарський політехнікум, який згодом перетворився на сільськогосподарський інститут».
Саме там батько майбутнього академіка працював деканом агрономічного факультету і завідувачем кафедри захисту рослин. Вивчав нові види фітопатогенів, біологію бур’янів і розробляв засоби боротьби з ними, збирав колекції рослин, займався їхньою систематикою і створював гербарій, організував ботанічний розсадник, де вирощували різні рослини: кормові, лікарські, технічні, декоративні.
Батько також викладав, а мати — Віра Пилипівна (1907–1983) була студенткою у тому ж інституті. Після закінчення її навчання батьки побралися. Мати працювала на кафедрі ботаніки, захистила дисертацію, стала доцентом, викладала і займалася науково-дослідною роботою.
Як медаліст Дмитро Гродзинський без проблем вступив на фізичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. Проте вчитися там не довелося — завадила хвороба. Щоб не втрачати рік, Дмитро стає студентом агрономічного факультету Білоцерківського сільськогосподарського інституту.
Та вгамувати свій потяг до фізики і математики юнак не може і не хоче. Наступного року вступає на механіко-математичний факультет Московського університету на заочне відділення, водночас успішно навчається у двох вищих навчальних закладах.
Дмитро Михайлович закінчив аспірантуру в Інституті фізіології рослин АН УРСР. Тема його кандидатської дисертації — «Дія малих доз іонізуючого випромінювання на рослини» — поєднала точні науки з біологією і цілком відповідала науковим інтересам молодого вченого. Таким був для Дмитра Гродзинського старт у роботі з вивчення впливу радіації на живу природу.
Творчий доробок академіка Гродзинського налічує більш як 700 наукових праць, серед них — понад 20 монографій. Перша книга «Методика применения радиоактивных изотопов в биологии» вийшла 1962 року. Через рік у співавторстві з братом Андрієм Гродзинським опубліковано «Краткий справочник по физиологии растений».
Наукові праці Дмитра Михайловича є відображенням широти його інтересів. Поряд із підручниками «Радиобиология растений», «Биофизика» (відзначений Державною премією), власний переклад з англійської книги Дж. Торнлі «Математические модели в физиологии растений».
Учений втілив у життя оригінальну ідею: створив чотиримовний словник назв рослин. Словник, над яким учений працював чотири роки і в якому назви шести тисяч рослин наводяться латиною, українською, російською та англійською мовами, побачив світ 2001 року. У грудні 2009 року одній із вулиць Білої Церкви, малій батьківщині братів Дмитра та Андрія Гродзинських, неподалік будинку, в якому свого часу мешкала їх родина, присвоєно ім’я академіків Гродзинських.
Діти Дмитра Михайловича теж науковці. Син Михайло Дмитрович — доктор географічних наук, професор, завідувач кафедри фізичної географії та геоекології Національного університету ім. Тараса Шевченка, займається ландшафтною екологією. Дочка Марина — фізик, виховує трьох дітей. Отже, у науки є майбутнє з реальними обличчями.
Віра АНДРІЄВИЧ
