Хоч пізніше мати виявила себе як людина терпляча і сильна духом.

Після розлучення з чоловіком вона працювала викладачкою музики та співів у Лондоні й утримувала свого дорослого сина, який не бажав знову працювати клерком, хоч у Дубліні успішно виконував ці обов’язки упродовж п’яти років. Юнак мав літературний хист і вирішив серйозно готуватися до професії письменника.
Та перш ніж розпочати письменницьку працю, Шоу став політичним оратором. Він був одним із засновників Фабіанського товариства в Англії. Це — одна з багатьох соціалістичних організацій, що виникли в Європі у другій половині XIX століття під впливом поширення робітничого руху та економічних ідей Карла Маркса.
Як політичний оратор у Гайдпарку Шоу мав неабиякий успіх, втім, як і автор політичних статей та брошур. Його перший роман про життя соціаліста, щоправда, успіху не мав.
Літературну роботу Шоу почав як музикознавець, а пізніше — як театральний критик. З’явилося нове ім’я у світі театру. «ДжіБіЕс» — так підписував він свої театральні рецензії за першими літерами власних імен та прізвища.
Він зажив слави інтелектуала, вільнодумця, непримиренного парадоксаліста і гострослова, який не визнає жодних авторитетів. Хоч насправді Шоу не вважав театр розвагою і зазначав, що покликання драматурга — не в тому, щоб «бавитися самому і забавляти людей: він має тлумачити життя».
Драматургом, що уславився на весь світ, він став нібито випадково. Репертуарний голод нового «Незалежного театру» підштовхнув Шоу запропонувати свою п’єсу «Будинки вдівця» режисерові цього театру. Як згадував драматург, режисер той був «людиною вкрай оптимістичною та підприємливою, тож погодився без вагань».
Після прем’єри деякі рецензенти зазначали, що замість п’єси Шоу підсунув звичайну соціалістичну пропаганду, яку можна було б з успіхом почути в його промові у Гайдпарку. «Я не досяг успіху, — писав Шоу, — але викликав сенсацію — і сенсація ця так припала мені до душі, що я сповнився рішучості спробувати ще».
Наступна п’єса — «Професія місіс Уоррен» (1893), що увійшла до циклу «Неприємних п’єс», спочатку була забороненою за аморальність. Це історія про те, як молода дівчина Віві, здобувши добру освіту, раптом із жахом дізнається, що за її навчання сплачено гроші, здобуті бізнесом, заснованим на утриманні будинків розпусти.
Виявляється, мати дівчини, колишня повія, тепер заправляє справами публічних будинків у багатьох містах. Вражена Віві даремно умовляє матір облишити свій принизливий бізнес. Віві не бажає миритися з таким станом речей і вирушає до Лондона, щоб чесно працювати й жити гідно. Згодом ця викривальна п’єсадискусія стала однією з найпопулярніших п’єс Шоу.
П’єса «Кандіда» є своєрідною полемікою з «Ляльковим домом» Ібсена, адже в ній лялькою є чоловік, а не жінка, як у Ібсена. У п’єсі ірландця саме жінка бере на себе відповідальність за сім’ю, надаючи можливість чоловікові розвивати свої професійні таланти.
Чи не найбільшою популярністю користувалася мелодрама Шоу «Учень диявола» (1897). Хоч самого Шоу нерідко називали пуританином, маючи на увазі непримиренність його поглядів на життя та мистецтво, але традиційне пуританство з його ханжеством, лицемірством, жорстокістю і догматичністю дуже відрізняється від «веселого» пуританства драматурга.
Водночас великий парадоксаліст створює мелодраму, де всупереч законам жанру нелюбов стає рушійною силою вчинків персонажів. І у цьому розумінні це справді п’єса для пуритан, які вважають земне кохання гріховним, а отже, неспроможним звеличувати людську душу, спрямовувати закоханих на благородні вчинки.
В основі цієї мелодрами лежить переконання Шоу, що в годину випробувань кожна людина поводиться згідно зі своїми моральними принципами і виявляє такі душевні риси, яких від неї не очікують.
Найбільшу повагу у Шоу викликали ті драматурги, які досконало володіли відчуттям театру. Взірцем такого драматурга серед сучасників був для нього Чехов. Свою п’єсу за чеховськими мотивами «Будинок, де розбиваються серця» (1919) він назвав «фантазією в російському стилі на англійські теми».
У 1925 році Шведською королівською академією Бернарду Шоу було присуджено Нобелівську премію. Від грошей він відмовився, передавши їх на розвиток справи перекладу творів шведських письменників англійською мовою.
Коли почалася Друга світова війна, письменнику було 83 роки, втім, це не завадило йому виступати проти війни. Після смерті дружини він часто блукав віддаленими куточками Лондона, працював у саду власного маєтку під містечком Ейот СентЛоренс.
На 95му році життя він обрізував дерева в саду і випадково зламав ногу. Ця травма виявилася для нього фатальною: через місяць, 2 листопада 1950 року, Шоу помер. За його заповітом, прах митця було з’єднано з прахом його дружини і розвіяно над улюбленим садом, де він прожив багато десятиліть. Так Шоу повернувся до своїх фантастичних мрій про Едем — райський сад людства.

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ