Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Березень 29, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 08 Липень 2016 12:09

Снайпер і дипломат на всі часи

Rate this item
(0 votes)

12 ЛИП­НЯ — 100 РО­КІВ ВІД ДНЯ НА­РО­ДЖЕН­НЯ ЛЮД­МИ­ЛИ ПАВ­ЛИ­ЧЕН­КО (1916–1974), ЛЕ­ГЕН­ДАР­НО­ГО СНАЙ­ПЕ­РА ЧА­СІВ ДРУ­ГОЇ СВІ­ТО­ВОЇ ВІЙ­НИ, ГЕ­РОЯ РА­ДЯН­СЬКО­ГО СО­ЮЗУ

Народилася Людмила Михайлівна у Білій Церкві 12 липня 1916 року. Там же маленька Люда (тоді ще Бєлова) пішла до школи № 3, а вже у віці 14 років разом із родиною переїхала до Києва.
Сучасники згадували, що вчителі її особливо не любили — за непокірний і складний характер, однак у прагненні до знань Людмилі було не відмовити. Незважаючи на те що свою першу любов (і, як наслідок, батька свого сина Ростислава) Олексія Павличенка дівчина зустріла рано — у 16 років, навчання вона не кинула, а перевелася до вечірньої школи.
Як це часто буває, ранній шлюб не витримав випробування часом, і Люда залишилась одна з маленькою дитиною на руках. Тут вона вперше проявила твердість характеру, яка пізніше принесла їй, без перебільшення, світову славу.

Виховувати сина допомагали рідні і друзі, а сама Павличенко пішла працювати на завод «Арсенал» фрезерувальницею, поєднуючи це із заняттями. Коли хлопчик підріс, Людмила вступила до Київського університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет.
Уже в перший рік її студентства — 1937й — життя в Радянському Союзі затьмарювалося постійним передчуттям майбутньої війни, а тому молодь активно готувалася захищати Батьківщину. Люда обрала для себе стрілецький спорт, демонструючи досить непогані результати. Крім того, в коло її інтересів входили заняття планеризмом і стрибки з парашутом, що дуже допомогло їй у майбутньому: без належної фізпідготовки, говорила Людмила, вилежати на позиції 18 годин було б просто неможливо.
Війна застала Павличенко в Одесі, де вона проходила переддипломну практику і готувалася до захисту. До речі, темою її диплома мав стати улюблений історичний герой Богдан Хмельницький. Однак планам не судилося збутися — 22 червня Німеччина напала на Радянський Союз, і Павличенко без найменших сумнівів пішла добровольцем на фронт.
Документи про стрілецьку підготовку, а потім і відмінна здача нормативів допомогли дівчині отримати призначення на спеціальність снайпера у 25у Чапаєвську стрілецьку дивізію (Приморська армія, ПівнічноКавказький фронт) до другої роти 54го стрілецького полку.
Уже незабаром довелося застосувати знання на практиці, адже німецька армія стрімко просувалася в глиб країни. В одному з перших боїв Людмила замінила загиблого командира і була контужена снарядом, що розірвався поруч, однак місце бою залишати вона відмовилася. Із серпня по жовтень 1941 року Павличенко знищила 187 ворожих солдатів і офіцерів, ставши героїнею у лавах Червоної армії і безжальним убивцею по той бік фронту. Про дівчину почали складати легенди: вона, мовляв, чує шарудіння на відстані півкілометра, здатна підкрастися до німецьких окопів, застрелити за раз десяток ворогів і зникнути непоміченою.
Восени дивізію Людмили перекинули на оборону Севастополя, і тут її чекала особиста трагедія. Незважаючи на те що поле бою — не найкраще місце для кохання, у дівчини зав’язався роман із бойовим побратимом — Леонідом Киценком. Вони були знайомі ще до війни, разом прийшли у дивізію і разом ходили на завдання. Леонід не раз рятував Люду від смерті, витягуючи зпід вогню, і з часом їх стосунки з дружніх переросли у романтичні. У лютому 1942го, під час чергової спільної вилазки, їх позицію було виявлено і накрито мінометним вогнем. Киценкові відірвало руку, і Павличенко витягла його на собі, однак урятувати життя коханому не вдалося...
Під час служби дівчина не розлучалася з улюбленою зброєю — самозарядною гвинтівкою системи Токарєва, або СВТ, у народі — просто «Свєтка».
Незадовго до падіння Севастополя, у червні 1942го, Людмила була важко поранена. Її евакуювали морем на Кавказ, а після недовгого лікування та реабілітації викликали до Москви. На той момент на рахунку Павличенко було 309 підтверджених знищених цілей, і вона вважалася справжньою легендою. А легендами, як відомо, ризикувати не варто, тому відтепер дівчину чекала інша місія: відправитися у США і переконувати союзників відкрити другий фронт.
Людмила Павличенко побувала на багатьох прийомах, брала участь у мітингах у різних містах Америки. Справжнім її тріумфом стала промова, виголошена у Чикаго: «Джентльмени, мені 25 років. На фронті я вже встигла знищити 309 фашистських загарбників. Чи не здається вам, панове, що ви занадто довго ховаєтеся за моєю спиною?!..»
Після турне Людмили Михайлівни радянські дипломати зізнавалися: там, де раніше переговори тривали по кілька місяців, тепер усе вирішувалося за кілька годин.
В Америці Людмила стала справжньою знаменитістю, її обличчя прикрашало передовиці видань, а знаменитий кантріспівак Вуді Гатрі навіть присвятив їй пісню Miss Pavlichenko.
Крім того, перебуваючи за океаном, дівчина завела дружбу з дружиною президента США Франкліна Рузвельта — Елеонорою. Їхні теплі стосунки збереглися на багато років. Збереглося і багато їхніх спільних знімків періоду перебування Люди у США. На знак дружби вдова президента США подарувала їй свою фотографію з автографом.
Після США Павличенко побувала у Канаді, Великобританії, а потім, повернувшись у СРСР, стала тренувати снайперів у школі «Постріл».
Бойові заслуги Людмили було оцінено лише в кінці 1943 року, коли Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 жовтня Павличенко присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Коли ж війна відступила, Людмила здійснила свою заповітну мрію і закінчила навчання. Після цього вона переїхала до Москви, де багато років працювала науковим співробітником Головного штабу ВМФ, вела роботу в Радянському комітеті ветеранів війни.
Дожити до глибокої старості їй, на жаль, не судилося — Людмила Михайлівна Павличенко померла 27 жовтня 1974 року у віці 58 років.

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».